2014р
Так прикро, що геть жоден з однодумців, не сидить зі мною за столом. Ми з ними часто чай не п’єм. Я ж завжди з кавою. Мій ранок розпочато. До напоїв є пригощання: цукерки, цукор і цукати, люблю і торти з пирогами випікати, (та це давно в минулому) тепер я все купую. Зі смачностями солодкими з підходом дня тут теж кавую. Та вона, доба, єдина з моїх гостей. Але уявні друзі не вміють пити чаю. Тому і каву п’ю сама і однодумців теж не пригощаю, бо не сидять зі мною за столом. Вони мабуть десь разом, і там без мене їм не самотньо. Відколи звично стало жити так? Це ніби псевдо-суїцид заради лиш натхнення. Інстинкт до самознищення, але такий, від сигарет та кави. Щоб повільно і не помітно пізнати істину. Напевно, дивний спосіб, та дієвий. Вже перевірено. Принаймні, хоч іноді здається, що вже точно правду всю Всесвітню знаєш. Лиш трішки заважають сумніви, ті все шепочуть тихесенько на вухо. І голос цей такий знайомий каже – «це все ілюзія, неправди. Лише плід бурхливої уяви». І заважають хоч щось зберегти у пам’яті. В тумані істинни зникають. І я ще довго там блукаю, вихід шукаючи, руками той дим розвіваючи. Милуюсь його я красою. Дим – це гарно. Мабуть на нього я і хвора. Зачарована…