Біда не блукає. Конкретна вона
І точно втрапляє.
На полі, де йшла, поповзе борона,
Запахне врожаєм.

І ситі бомжі, бомбардир і сапер
Геройство покажуть.
І далі – нічого, безцінні тепер
І попіл, і сажа.

Зорею та золотом я називав
Кохану людину.
Хоча усередині я – партизан,
І вчора, і нині.

Важливе – серединне, та середа
Не дійде до мене.
Так образно тут і печаль – молода,
То буду я кленом…

Щоб рима «зелене» пливла, мов кача,
Рікою поезій,
А світ-чарівник дивувати почав:
Усі ми – тверезі.

Наразі -– мовчу. Небагато думок
Моїх там і онде.
Це ніби травичка. Ні, це – килимок
Для ніжок бомонду.

Мовчання не краще. Кому отоді
Його – на горіхи?
А я ж – не у казці, де по бороді
Тече медовтіха.


Відправлю мовчання, і ось де воно –
Поштова посилка.
До когось не дійде – мені все одно,
Хай буде помилка…

Свята помилковість у даль попливе,
І я заблукаю.
А взяти можливо її за живе
В околиці раю.

Туди не дійти так, як я , – напростець,
Ґелґоче зневір'я.
Сторазно блукаю, та я – молодець
І вийду на звіра.

Ясніє питально-єднально життя,
Гальмується дійсність.
Озвучена слава і зорі на стяг
Летять пародійні.

Прозоре піднесення тягнеться, мов
Повітря поемне.
Для нижчого стилю немає умов.
Печалюсь. Даремно!

2014 рік.