Сад у бабуні. Білих яблунь ряд…
Впирається у грушу неба тім’ячко.
Галичина. Опілля. Ніц не руш.
Не позбавляй коріння і тремтіння.
Колюче сходить з-під землі зима.
Ліщина – чала, а горіх – моругий.
Зальодяніла, знай собі, дзвенить
морель і гірко пробиває груди.
Малинник випливає зі снігів,
ховаючи м’які сліди вогнівки.
Чого тобі тут, лиско? Утікай,
допоки дідо не підняв дробівку,
допоки півень не зірвав дахи,
не почавив горлянкою калину
(три літа в ній росли оці слова,
хіба нахрапом обірву й покину?).
Крислаті сливи трусяться – чудна;
і постою, і сніг укриє коси…
Найважче те, що підійшла пора.
Найлегше те, що вітер зорі носить,
сніжинки мовби. Грудня ще з юдоль.
У Миколая Чудотворця руки в руті.
О, дай мені зайти далеко в сад,
по саме серце, і не повернутися…
(19 грудня 2014)

Сумую до свого роду...