Кровавый ход. Круша костей оскал.
Терзали плоть… Мечем, ножом, зубами.
И веки тяжелели. Гул стоял,
вползая в горло сгустками-глотками.

Вдыхали вонь. Чужую жизнь и тлен.
Мы всасывали тошный запах тины.
Питались смертью.
Спали на земле.
И в засуху лизали воду глины.

Ее мы добывали из глубин…
Туда же трупы смрадные кидали –
тела из струпьев и гнилых морщин
не для еды: ножи не очищали

от боли, пота и кровавых слез…
От ярости и постаревшей злости…
А кто не мог – между камнями полз.
Мы к правде шли, непрошенные, в гости.

Нас вел Никто. И стали мы Никем,
в песках сыпучих потерявши сути –
людей иль Бога?...
И вопрос Зачем
нас не терзал сомненьем на распутье.

Бежали воды дерганой реки.
И пахли медом-травами левады.
Дрожали звезд узоры-узелки
в лесных чащобах. Мрачные аркады

уступами тянулись в чудный край,
где на вершине озеро сверкает…

Грязь.
Злость.
Пустыня.
Кровь.
Ползи… Пылай!

"Слепые в раю". Художник С. Провидця.
30.12.2014

Автори / Світлана Козаченко (1967) / Вірші
Лот за мільйон

Криваво йшли. Ламаючи кістки.
І рвали плоть... Мечем, ножем, зубами.
Злипались вії. Лився гул низький –
У вуха, в ніздрі – згустками-ковтками.

Глитали ми. Життя чуже і тлін.
Вбирали-всмоктували до краплини.
Живились падлом.
Спали на землі.
Не йшли дощі – лизали мокру глину.

Її викопували з глибини…
Туди скидали засмерділі трупи –
вже їсти не годилися вони…
Із тіла не зчищали шкаралупи –

старого поту, крові, гною, сліз…
Старого болю, розпачу і люті…
Хто йти не міг – той між камінням ліз.
Ми йшли вперед. По істини забуті.

Нас вів Ніхто. І стали ми ніким,
в пісках пливучих втративши подобу –
людську чи Божу?..

Щастям золотим
котило Сонце дня зім’яту пробу.

Струміли води рвійної ріки.
Дзуміли медом-травами левади.
Тремтіли візерунчасті зірки
у кроні лісу. Тіняві аркади

здіймалися уступами гори,
де на вершині озеро іскриться…

Бруд.
Лють.
Пустеля.
Кров.
Повзи… Гори!

«Сліпі в раю». Художник С.Провидця.