Я ховала вогонь у нагрудній кишені,
Він ще більше горів.
І не треба було ні стрільця по мішені,
Ні катів-упирів –
Так боліло, пекло, убивало поволі,
Спопеляло ущент.
Прогоріла діра в неприкаяній долі,
Я гасила дощем,
Та не з неба, не з хмар, а гірким і солоним
З-під опухлих повік,
Та й шукала, яким затулити заслоном
Продірявлений вік.
Не тулилось ніщо до відкритого серця,
Не ховало душі:
А ні латка пихи, ні байдужості дверці,
Вже із зовні дощі
Заливали діру, замерзали у кригу,
Закипали в окріп...
Буревії мене у черниці постригли,
Голос долі охрип
І під скрегіт зубів до півшепоту стерся,
Мов скорився біді,
Та молитви слова у обвітренім серці
Не змовкали й тоді…
Добрела до зими – замело, забіліло…
Не чекала Різдва.
Аж відчула якось: у душі потепліло,
Зрозуміла – жива!
Що за дивне тепло від морозу закрило
Незагойну діру?
Хто під руку мені дав над яром перила?
Звідки сили беру?
То така ж, як моя, занапащена доля
Підійшла упритул.
Розділили на двох вкупу складені болі,
І життя-сироту
Прийняли як дитя, приголубили щиро,
Пригорнули з теплом.
Де гірчила сльоза – просочилося миро,
Відступив бурелом…
Та як тільки тепер віддаляється серце
Хоч на крок від мого,
Позбувається все життєдайного сенсу,
Знову – крига й вогонь.
В тому серці – моя, мов у кисні, потреба,
Я без нього впаду.
Хай би що не було – притуляю до себе
І долаю біду!