Пам’яті доньки

Мій первоцвіте, донечко ясна…
На віях сніг, і на хресті, й на слові.
На що не гляну – знак про тебе й знак,
Відлунням невичерпної любові.

Якби ж то виплакати можна аж до дна
Твоє ім’я і все життя з тобою.
Бо подих твій, і голос твій однак
Час не забрав, а навпаки – подвоїв.

Ось забуваю раптом і гукну,
А як згадаю – вмерла! – то німію.
Тебе, живу, із лагідного сну
Так хочу в день повести і у мрію…

Княгине Ольго… жартували ми,
Що будеш мудро направляти долю.
Тепер же тільки янгола крильми
Прошелестиш. Сваволя. Воля. Оля.

Пробач. Стривожила, гойднула гладь небес,
Лети! Лети, крилатий первоцвіте!
Як добре, що твій світ в мені воскрес,
Щоб я могла хоч пам’яттю радіти.

Напевно знаю, що й оці рядки
Продиктувала ніжно і терпляче,
І відтіля не перейшла ріки,
Хоча, здалося, ось була неначе.

Мій первоцвіте, у душі цвітеш.
І може, то не сніг, а привітання,
Що ти була, ти є і будеш теж
Моїм віршем ніколи не останнім.

27 січня 2015