«Як упав же він з коня
та й на білий сніг,
-Слава! Слава!- докотилось
І лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму»
Павло Тичина

…Упав і я з коня.
Не так, як той, кого Тичина вславив.
Упав з коня, що вчора ще Здоров’ям звавсь,
Що крізь життя проніс мене не навмання:
Уміру пив, вряди-годи смалив, охоче кілометри міряв.
І от неждано впав. Ні, не на сніг в Тіролі,
На руки коришів, готових на підмогу.
На землю єрусалимську кам’янисту впав.
І лікарі тепер уже підводять,
Ведуть у призабутий світ латини,
В царство пігулок і рентгенів та ще всіляких терапій...
Кажуть, щo вдасться осідлати норовистого коня,
Котрий служив так вірно донедавна,
В усій красі лижня із сокровенних мрій
Постане вочевидь і я помчу на рівних з товариством.