1
Це ж треба так, щоб дата,
Яку б хотілося забути,
Повторилася й до скону стала
Ще одною незабутньою подією.

2
«Чверть віку я жила в твоїй країні,
Тепер ти поживи в моїй!»-
Сказала рішуче дружина,
Погостювавши на Святій Землі.

3
Усе було супроти цього кроку,
Бо ж не земля Вкраїни зробила із дружини сіоністку,
А лад радянський, остогидлий і мені.
Як полишать навіки землю,
Де рястом і барвінком моє коріння проросло?..
Та глузд здоровий подолав вагання:
«Кому потрібен я без сім’ї отут»
Я, котрий змалку марив вогнищем родинним...

4
Прощавсь я з Україною навіки,
Бо так тоді велося в напівтюрмі-країні.
Та непідвладний комінустам час робив своє,
І вийшла на світ Божий Україна.
І хоч непросто їй відродить в собі Європу
(занадто ж довго поневірялася в азіатському болоті)
На цім шляхудух волі, вірю, здола всі перешкоди.

5
Наша мала стабілізація , як казав поет,
Пoневірянь пройшовши всі неминучі кола,
Стала нарешті відрадним фактом:
У нас і в дітей є до чого притулити голову й руки.
Словом, живи і дожидай онуків!

6
І раптом дзвінок тривожний якогось ранку:
«Розшукуй свою дружину по єрусалимських лікарнях!»
Як її не пошматувало в автобусі, куди пробрався
Палестинський зайда із смертоносним поясом?
Про те Всевишній тільки знає, бо й над нею
Пролітали криваві голови тих, з ким
Ще хвилю тому перемовлялась по дорозі на роботу..

7
Мов рана невигойна 29 січня.
Сльозою чоловічою сухою
Запеклось у мені навічно.