Мені здається, що ми з тобою герої кіно «Будинок біля озера» -
знаходимося в одному місці, але у різний час.
Залишаємо одне одному послання під дощатою підлогою,
цілуючи при цьому листки паперу.

І відбитки наших губ перетворюються на прекрасних метеликів,
що снують туди-сюди у цій сірій будівлі часу.
І простір здається нічим іншим, як вокзалом чекання потягів із повідомленнями
з минулого-майбутнього-теперішнього
на крилах яскравих метеликів.

А як ти думаєш, що таке взагалі час для того, хто чекає?
Мабуть, це важезна петля, що закидає зашморг на годинники.
Це розмінна монета планет, яка насправді для них нічого не варта.
Адже що значить час у космічно-безкінечному просторі?..

А для звичайної людини, чекання – це біль зіниць,
які невтомно дивляться у даль.
Це страх та відчай одинокості…
і невимовно солодкі секунди при наближенні листа.

Ось він у твоїх руках.

Він пахне солодким цілунком адресанта та твоїми сльозами стомлених зіниць.

16.12.2014