Про таке не говорять, а отже,

Мовчать,

Особливо у сутінках і проти ночі,

Коли день обняла сургучева печать,

Коли хочеш чогось, і водночас не хочеш...

Коли правди ріка таки дамбу прорве,

Ти оголиш усі не зализані рани...

Коли сповідь усе, що ти мав – відбере,

І від того грабунку лишень легше стане...

У зажурі минали дитинства роки,

Так, багато було, та хорошого більше,

За чиїсь, й за свої, невловимі гріхи,

ти страждаєш, із сліз народилися вірші...

про таке не годиться усе гомоніть...

а тому лиш усмішка і погляд в зажурі...

все гаразд,не хвилюйтесь, і далі живіть,

безперечно, окей, все у мене в ажурі,

і облиште свої показні співчуття,

фальш я вашу розрізнюю інтуїтивно...

і, можливо, для когось я стерво і б..дь,

а для когось з великої букви – Людина...

не тавруйте, не варто, зітреться тавро,

що моє, то моє, і свій шлях я осилю,

лиш була б в моїм серці надія й любов,

щоб не здатись, й не стати пришляховим пилом...