17.10.13
Потяг неквапом наближався до платформи.
Вокзальні голуби наче не бачили загрози, куйовдилися поблизу рейок. Люд схвильовано почав займати місця, аби вгадати, де будуть двері. Регіональна електричка уже була майже заповнена, майже – це коли ще у тамбурі лишається вільне місце, а у проміжках між рядами сидінь ще можна стати і взятися за поручень.
Двері розчахнулися, й людська маса попливла…спочатку – з вагону, чулися лайки подекуди й матюки, а потім – у вагон. Розпашілі, розхристані тітоньки з кравчучками «від хорошого життя», студенти з торбами із закатками на зиму, картоплею, салом і домашніми котлетами; батальйон пенсійного віку – дачників з усім тим добром, що вродило, або не дуже, суточники – ті, що в столицю їдуть працювати щодобово, і ще кілька видів осіб, які не підпадали під жодну з вище наведених характеристик… Ось така чесна компанія зібралась.
Залізли у вагон, звісно, правильно було б написати – зайшли, але куди правди діти? Рушили. Поки всі сумки, торби й чемодани було розфасовано на полиці й під сидіння зависла невелика пауза. А потім розпочинається таке собі тягове життя.
- О, прівєт, давно не бачились! Ти де зараз?
- Я – в медичному інституті. Ати?
- А я пішов в училище, буду сварщиком.
- Понятно.
- Чув, ти свого кинула?
- Вкотре я його кидаю? Ти не знаєш?
- Ну, він якось мені дзвонив, просив 50 гривень, сказав, миритись з тобою хоче.
- Ага, хай пробує.
У вагон втиснулась продавчиня біляшів, запахло не лишень куривом, задухою, перегаром молодиків, які, певно, з першої станції квасили пивасік…розмова студентів перервалась ненадовго.
Проїхали пару зупинок, затрамбувались уже й в тамбурі пасажири.
- Ти не куриш?
- Я? – дівчина здивовано кліпає пере нафарбованими віями й додає гордо – я що, маленька? Звісно курю!
Ось те прагнення вирватися з-під батьківського крила й швидше подорослішати.
- А чого в тебе така торба мала?
- А на фіга? У нас в кімнаті один лох живе, так йому мама борщ трилітровими банками варить й передає. От лошара, ми якось прийшли після пар, а у нас там є один крутий, побачив, пита «шо за фігня?», а ми кажемо, то борщ. Так він каже – викиньте. З банкою викинули.
А я слухаю і думаю, якби сам постояв і поварив, доклав рук і душі, а не був лиш мастак смоктати цигарку, хіба б викинув?
Розмова тривала й далі, ми мовчки переглядались з молодиком мого віку, який теж був здивований діалогом тих двох. Парубок голосно розповідав про житіє моє, наче сам вдома був, тому чули не тільки ми. Інші, хто мав співбесідника ділились секретами кулінарії, останніми новинами політики й світськими плітками, наболілими авралами на роботі, негараздами вдома і таким іншим. Я задумалась. А чи хтось із сильних світу цього їхав хоч раз ось з таким комфортом? Бачив? Слухав? Ось він – народ, якого більшість, який слухняно прийде на дільницю й поставить відмітку у бюлетні. І про який благополучно забудуть потім.
Прикро, що змістилися цінності. Купа похилого віку людей стоять понад дві, а то й три години, й жодний «крутий» не подумає, що з віком стояти тяжче. Вмазали добре пива, «картішки», матюки, повний релакс. Пенсіонери, практично бабусі й дідусі підростаючому поколінню, не можуть зробити зауваження, такі молодики не погребують й в пику дать… Ніхто не соромиться. Круто переспати якомога швидше, палити, квасити, вести «серйозні» розмови по понятіям. Хто ми, люди, чи барани в кошарі?
Буде добре, коли всі мирно доїдуть і кожний розійдеться по свому пунктові призначення.
І ось в такій ситуації ти ближче до народу, ось тобі і мораль, і освіта, і виховання. А пожина плоди будемо й ми, молоді, сильні, проте нікуди не дінемось від… що тоді чекати нам від наших дітей? Замислено дивлюсь у вікно, туман, сутінки. Ось таке й наше невиразне майбутнє. А потяг неквапом наближався до столиці.