Колись давно на зеленому пагорбі серед широкого степу стояв Вітряк. Вітряк - то такий млин, який використовує вітер, щоб молоти зерно на борошно. Тож стояв собі той Вітряк серед степу і ловив вітер своїми довжелезними крилами.

Життя Вітряка було одноманітним: на нього звідусіль звозили зерно, вітер крутив крила Вітряка, крила приводили в дію дубовий вал, той вал крутив зубчасте колесо, те колесо - веретено, а веретено обертало важезне кам’яне жорно (жорен у вітряків зазвичай два: одне нерухоме і одне – рухоме). Жорна, тяжко зітхаючи, перемелювали зерно, перетворювали його на легке борошно, з якого пекли хліб. І так - щодня. А ще іноді мірошник лагодив і ремонтував Вітряка – ось і все розмаїття.

Вітряк той був норовливий і примхливий: то те йому не так, то се не таке. Тож мірошнику горе було з Вітряком і клопіт: адже вмовляння і заспокоювання вередунів таки забирає сили і час!

Одного літнього ранку Вітряк прокинувся в геть поганому настрої, хоча жодних причин для цього не було. Та для вередунів це не має значення, бо капризи викликані їхнім норовом, а не якимись там причинами. А до Вітряка вже вишикувалась довжелезна черга селянських підвід і возів, а на них - гори мішків зі збіжжям. І вітер вже прилетів і почав легенько штурхати Вітряк у крила: ставай, Вітряче, до роботи! І жорна вже промурмотіли щось приязне одне одному, мабуть, привіталися.

Але Вітряк подумав собі таке: "Кожного дня від схід сонця і аж до темряви я важко працюю. Оцей вітер крутить мої крила, а крила крутять мій вал, а на валу обертається моє зубчасте колесо, а колесо приводить до руху моє веретено, а веретено - мої жорна, а мої жорна мелють їхнє збіжжя на їхнє борошно. І так все моє спрацьовується, так все моє перетирається на порох, так я сам перетираюся на порох – і все це заради їхнього! Так я увесь зітруся, і вітер рознесе світом мої рештки, і відтак нічого від мене не залишиться!"

І Вітряк вирішив більше вітру не коритися і зерна не молоти. І таке сказав вітру:
- Вітре, не дми на мої крила, я більше не буду тобі коритися! Досить! Ти дмеш на мої крила, тоді крила крутять вал, тоді вал обертає зубчасте колесо, тоді колесо штовхає веретено, а веретено - жорно. І все це спрацьовується і перетворюється на порох, так і від мене нічого не залишиться. Ні, більше я не буду тебе слухатися, вітре, ворогу мій!

Вітер нічого не відповів Вітрякові; його такі речі мало цікавили. Він багато мандрував світом, і знав, що скрізь відбувається одне і те саме: сонце світить, вода тече, вітер дме - а іншого порядку речей він не бачив і навіть уявити не міг. Тож він собі, як і раніше, рухався над степом, гнув ковилу долу і крутив крила усіх вітряків, що траплялися, а їх степом було чимало, на кожному горбочку - і вітряк.

Але Вітряк зупинив крила, а відтак зупинилися і вал, і зубчасте колесо, і веретено, і жорно. Селяни, що привезли зерно до Вітряка, здивувалися: вітер дме добре, а вітряк стоїть, крила не ворухнуться, жорна мовчать! Погукали мірошника, той прибіг, все обдивився - не може зрозуміти, чому Вітряк не працює.

Селянам не було часу чекати, доки Вітряк запрацює: вони розвернули вози і погнали коней і волів до іншого вітряка, на сусідньому пагорбі. Мірошник залишився сам-на-сам із норовливим Вітряком, та вдіяти нічого не зміг: Вітряк відмовлявся працювати, та й годі!

Тим часом вітер подужчав так, що крила Вітряка аж застогнали. Але Вітряк уперто тримав їх, аби не ворухнулися, і відтак не ворушилися ані вал, ані зубчасте колесо, ані веретено, ані жорно. І простояв так Вітряк аж до ночі, доки вітер влігся спати.

Мірошник наступними днями оббігав усіх майстрів, яких знав. Усі приходили, дивилися на Вітряк, оглядали його крила та інші частини, але ніхто не міг зрозуміти, чому Вітряк не працює. Все було справне, вітер був добрий і рівний, та крила Вітряка ніби заклякли.

Тим часом селяни перестали звозити до Вітряка зерно: адже час такий короткий! Один літній день усю зиму годує, тож вони прямували до тих вітряків, що часу не гаяли і весело вимахували крилами, перетворюючі збіжжя на борошно. І нещасний мірошник, аби не вмерти з голоду, подався у найми до сусіда, теж мірошника, аби хоч якось підзаробити і прогодуватися. Адже від вітряка, який не працює, ніякого зиску, самий збиток: утримуєш вітряк - плати податок, а норов твого вітряка скарбницю не обходить.

І Вітряк залишився на своєму пагорбі сам-один, лише вітер щодня дмухав на його нерухомі крила. Та Вітряк не здавався: щоб Вітряк сам перемолов себе на порох? - та ніколи!

Час ішов, а норовливий Вітряк уперто тримався свого рішення. Промайнуло літо, прошуміла зливами осінь, зима насунула і вкрила степ і Вітряк білим снігом, мов борошном. Тоді знову прийшла весна, сніг розтанув - і на пагорбі, який вже почав зеленіти під теплим сонячним промінням, з-під снігу показався Вітряк, і вітер торкнувся його крил. Але Вітряк затято тримався свого і крилами навіть не ворухнув.

За той час, коли Вітряк стояв без роботи і без догляду, він змарнів, втратив дах і перехнябився - адже негода, на відміну від Вітряка, свою справу робила і нікого в степу не шкодувала і не жаліла. Його дерев’яні деталі і частини просякли водою і так розбухли, що тепер Вітряк не міг ними поворухнути, навіть якщо б захотів. І стояв норовливий Вітряк на своєму пагорбі, чорний і перехняблений, тримаючись свого рішення не коритися вітру, а насправді ж навіть не маючи змоги зловити вітер крилами та почати працювати.

А далі прийшло у степ літо, і настала страшна спека, яка так висушила Вітряк, що деякі його частини навіть почали тріскатися. А пуп – це така величезна дубова колода, на якій стояв і обертався навколо себе Вітряк, аби краще ловити вітер - був розірваний величезною тріщиною по всій довжині і розсівся. Вітряк тоді мало з свого пупа не впав і тепер ледь на ньому тримався. Але він – весь перехняблений і хиткий - все ще промовляв вітру, коли той з’являвся:
- Ні, вітре, ворогу мій, я тобі не коритимуся!

А тоді настав день, коли над степом зібралися чорні хмари - насувалася страшна гроза. Рвонув щосили вітер, вдарив грудьми у крила Вітряка, і Вітряк зі страшним гуркотом звалився з пупа, а його важезні жорна від удару об землю розкололися навпіл. А з-між хмар викинулася сліпуча блискавка - і влучила прямо у Вітряк. Вітряк запалав; і його крила, і його вал, і його зубчасте колесо, і його веретено, і пуп - все охопило полум’я. Вогонь вмить поглинув дерев’яні рештки Вітряка, вітер підхопив попіл та розвіяв світом, а тоді пішов дощ і змив будь-яку згадку про Вітряк.

Хоча ні: на тому пагорбі і досі лежать уламки жорен. Проти сонця вдень та проти місяця вночі вони біліють, мов черепи якихось велетенських створінь. Власне, розколоті жорна оцю історію про норовливого Вітряка і переповідають – аби хтось слухав.

2015