К О В Р И Ч К А (РОЗДУМИ ПРО ХЛІБ)
Одна із найдовших, та найгарніших вулиць села Червеньова, що
простягається на захід від центру села, називається Ковричка, або Говричка. Чому вона так називається, або хто її так назвав, до сих пір залишається загадкою. Але хто має чим думати і може думати, хай розгадує. Я в свою чергу спробую розгадати цю давню загадку довколишнім обхідним шляхом. Не зроблю ніякого відкриття, якщо скажу, що в Червеньові всі їдять хліб, хто має за що, та має з чим. А на додаток скажу ще ось що. Хліб за своїм призначенням завжди ділився на каждоденний, святочний, та обрядовий. Каждоденний хліб, це той, який кожний день споживаємо як їжу. Він був різний за формою, за вмістом, за розміром, та назвою. Випікався із пшеничної , житньої, гречаної, овіяної, та кукурузної муки. За формою він був здебільшого круглий, що нагадував сонячний диск. Його для випічки сажали прямо на долівку печі, або як ще казали на пуд. Називали його просто хліб, або буханець. Вагою був біля трьох-чотирьох кілограмів. За звичай червенівські газдині хліб пекли раз на тиждень у суботу, з таким розрахунком, щоб одного хліба стачило для всієї родини на один день. Родини тоді були не малі, а робота важкою, тож приходилося пекти хліби досить великі. Менші за розміром та вагою буханці у Червеньові називалися паланиці. А ще менші, вагою до одного кілограма називалися- пудпалка. Не знаю чому , але часто так виходило, що коли наставала субота, тобто день випічки, то у всіх закінчувався хліб. Ніби пекли на повний тиждень, та на суботу рідко в кого залишався хліб минулої випічки. Тому – то в суботу газдиня вставала дуже рано і замішувала тісто. Газда в той час розпалював піч. Суботній день газдиня присвячувала випічці хліба, варінню страв, пранню білизни, прибиранню в хаті. Готувалася до неділі. Але газда та інші члени родини і в суботу мусіли робити на господарстві та у полі. Поскільки великі буханці, щоб добре спектися, мусіли « сидіти» в печі півтори-дві години, то щоб не чекати так довго на сніданок, газдиня на швидку руку пекла пудпалки, які сажалися біля отвору печі, в так званих « челюстях» Щоб прискорити випічку цих маленьких буханців їх «гартували», тобто пригрібали до них головешки, котрі газдиня перед тим вигребла кочергою із печі.(Так гартувався хліб) За п'ятнадцять- двадцять хвилин пудпалки були готові до сніданку. Крім буханців, паланиць, пудпалок, були ще і інші сорти каждоденного хліба, такі як богач, локша, попелюх, ощипок , налисник. Богач пекли з кукурузної муки. Вимішене, не квасне, а прісне тісто розплескали і пекли прямо на плиті. Локшу робили з пшеничної або житньої муки, теж прісну. Тісто замішували і розкачували качалкою більш натонко як богач і теж пекли на плиті. В такий спосіб пекли і ощипки, але з вівсяної муки. Так само з гречаної муки пекли гречаники, приспівуючи таку пісню
« гоп, мої гречаники, усі жиди начальники». Але русини часто ішли з дому на роботу на кілька днів, а то і на кілька тижнів. Наприклад , лісоруби , вівчарі, польові працівники. Ці робітники пекли у лісі чи полі, так звані попелюхи.Замішувалося тісто і коли дрова у ватрі добре перегоріли ,то розгрібали головешки і в середину загрібали сформований долонями буханець. За півгодини попелюх був спечений. Правда на ньому налипало не мало золи. Але русини казали так : « людина за своє життя має зїсти мірку попелу». Так само , як і попелюх випікалися налисники, різниця була тільки та ,що тісто загорталося в капустяне листя, тому і казали на них налисники.
Як уже згадувалося вище, крім каждоденного хліба насушног пекли ще і святочний. Його робили з вищих сортів пшеничної муки, додаючи туди різні солодощі, прянощі, молоко, сир, масло, яйця. На цей святочний хліб у Червеньові казали – колач. Колач був різним за фрмою, розміром, наповненням та інше. Колач пекли до неділі, досвят, для пригощання гостей і так далі. За формою він міг бути круглим, продовгуватим, та інакшим, залежно від фантазії та майстерності пекаря. Так, наприклад, колач спечений у продовгуватій прямокутній, або овальній хлібопекарській формі, називався – баник. Колач сформований і сплетений у вигляді дівочої косички називався – плетеник. Повторюю, що форма та смакові якості святочного хліба залежали від майстерності пекаря.
І нарешті така категорія хліба, як обрядовий хліб. До нього відносилася проскура, про яку тут не буду писати, паска, юрьовник, Згаданий уже налисник, перепілки, або перепічки, мадівники, корачуни, коврички і нарешті мета мого оповідання – коврій. Назва – коврій, це щось схоже на російський – коровай. Про нього я нижче розкажу детальніше. Звичайно, у різних місцевостях нашого краю були різні звички, різні назви, різні обряди . Тому я часто у своїх оповіданнях, як у попередніх, так і в наступних посилаюся на Червеньово. Не для того аби його піднести над іншими селами, а для того, коли котрийсь критик скаже : « А ти звідки про це знаєш . Ти , що там був?» міг відповісти –« знаю ,бо я там родився, виріс і слава Богу постарів»
Отже – паска. Це хліб випечений із най кращих сортів пшеничної муки як і колач , але іще з більшим старанням і натхненням. Паску пекли для освячення на свято Воскресіння Христового. Тому-то паску вважали Святою. Русини до неї ставилися з великою пошаною і благоговінням навіть більшим, як до ікон. Перед тим як пекти паску, газдиня мусіла висповідатия. Ті що споживали паску, теж мусіли бути висповідані. По формі паска завжди була кругла, прикрашена орнаментом із тіста.
Разом із паскою пекли так званий юрьовник. Його пекли із того самого тіста що і паску. Але по формі він був плетеник, подібний до колеса із діркою по середині. Його несли до церкви святити разом із паскою, в одному паскальному кошику або торбині. Після освячення юрьовник вішали у світлиці під образами. Їли його на свято весняного Юрія, тому він і називався – юрьовник.
На зелені свята, або Тройцю, червенівські газдині пекли перепічки, або перепілки, що мали форму пташки. Їх пекли із різних сортів муки. Їх пекли для того, аби дарувати сусідським дітям та похресникам. Може читач замітив, що я про ці дійства розповідаю ніби в минулому часі. Справа в ті, що деякі із цих гарних , цікавих, а головне, корисних обрядів забуті.
На свято Петра і Павла, часто уже із муки нового урожаю пекли згадувані уже налисники. Ці святочні обрядові налисники відрізнялися від каждоденних налисників своїми смаковими якостями.
На різдвяні святки випікали медівники, щоб давати їх щедрівникам та колядникам за їх вінчування та колядування. Вони були різної форми – зірки, хрестики, бублики, ляльки, кружки та інше. До різдвяних свят пекли також обрядовий колач- плетеник круглої форми , який називався корачун. Мабуть корачуном його називали тому, що саме на різдвяні святки найкоротший, укорочений день. На Святий вечір корачун клали на святковий стіл підклавши під нього жмуток соломи і накривали гарним домотканим, вишиваним, або перебраним рушником. Так він лежав до свята Василія Великого, а тоді його можна було їсти.
І нарешті Коврій. Це був обрядовий хліб, який випікався до весілля. Випікали коврій досить таки пристойних розмірів та ваги. Близько п’яти кілограмів. Інколи, щоб посадити коврій у піч і потім звідти його вийняти, приходилося розширювати отвір, розбираючи так звані «челюсти». Коврій робили у формі плетеника, як велике колесо з діркою по середині. Через цю дірку просували довгий весільний рушник, кінці якого зв’язували. Під ас весільної процесії до церкви, для вінчання молодих, весільний староста вішав коврій через голову і висів він у нього з лівого боку, а в правій руці тримав кірагов. Так староста супроводжував процесію до церкви, а після вінчання , до дому ідучи по переду молодих. Коли повернувшись до дому гості посідали за стіл, то староста за всіх помолився і благословив молодих на довге і щасливе, подружнє життя. А тоді брав коврій і розламував його на багато маленьких шматків. Цих шматочків мало бути стільки, аби кожному присутньому дісталося бодай по одному. Ось чому він мав бути великим, у залежності від кількості гостей . Величина коврія також підкреслювала заможність господаря. Розламуючи коврій на шматочки він клав їх у сито, вінчуючи молодим , аби в них було стільки діточок, як у ситі дірочок. Коли робота була зроблена, староста проголошував таке : « Перша крихітка надається тому, хто є початком усьому – Богу Святому.» Тоді він брав шматок коврія, клав на тарілку, що стояла на столі. Далі по черзі він запрошував батьків молодої, та молодого, дідусів, бабусь, хресних батьків, дружбів і дружок і так усіх запрошених гостей. Кожен, хто отримував від старости крихітку коврія, підносив молодятам дарунки. Гості супроводжували це дійство піснею, в якій були такі слова : « А хто сидить за столом, най дарує за шором. На танірі щербина, най дарує родина. На танірі галузки най дарують і дружки,» і таке інше. До весілля випікалися ще і інші коврії, які були значно менші з розміром , але такої ж форми. У неділю перед весіллям, перший дружба, та перша дружка нанизували коврій на руку і ходили по селу запрошуючи кого треба було на весілля. При цьому, зайшовши до хати вони казали так « Просив пан молодий і пані молода , абисте прийшли до них у четвер на весілля. Та дуже просили абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли.» Цих дружку та дружбу називали звачами. Коврій, з яким звачі ходили зазивати на весілля, залишався їм за добросовісну роботу.
Але , крім перелічених вище весільних обрядових ковріїв, на весілля випікалося ще багато малих, на яких казали – коврічка. Весілля на селі, - це завжди була подія. Тому крім званих гостей подивитися на весілля , послухати музику, потанцювати, поділитися враженнями, завжди приходило багато сільської молоді, дітваків, та молодих жінок. Коли веселощі і танці були у розпалі, музикантам давали знак і вони почали награвати мелодію
« Наш староста в пецу спав» Під звуки цієї мелодії з хати виходила газдиня, а за нею дві сокачки-кухарки, що несли за чотири кінці велику плахту наповнену ковричками. Дітваки, що бавилися на дворі почали вигукувати :
«ковричка, ковричка, несуть ковричку». Щедра газдиня роздавала всім присутнім у дворі по коврічці.
Любі друзі, а чи не здається вам, що від цієї обрядової, весільної коврички і пішла назва найдовшої Червенівської вулиці – Ковричка? А мені здається. Забувся з плином часу цей гарний весільний обряд, забулася і сама русинська назва обрядового хліба – ковричка . Чомусь наші люди запозичили собі мадярську назву – перецок. Але залишилася в памяті народній назва вулиці – Ковричка, що стала надбаням історії. Правда, деякі сільські дослідники стверджують, що вулицю так назвали, бо там клись жив чоловік за прізвищем Коврій. А чому б і ні? Адже є серед русинів люди з прізвищем
Баник, Богач, Попелюх, Ощипок, Локша, то чому б не міг бути Коврій?
2013 р.