Рання весна. Прокльовуються перші кволі травинки і стрілочки тюльпанів, як солдатики, дружними сімейками тягнуться до сонця.
На вербі яскравою зеленню наливаються бруньки, а на моїх
улюбленицях – берізках, вітер грайливо хилитає сережки.
Люблю весну, особливо ранню, коли усе навкруг оживає під лагідними променями сонця,
кожна рослинка проклюнувшись, росте на очах. Чудодійна сила тепла і світла.
Споглядаю це весняне диво уже 65–й рік і кожен, як заново, не намилуюся і не надивуюся.
А пам'ять береже у своїх схованках, мою дитячу весну, яку добре пам’ятаю і яка була майже шістдесят років тому. Був березень далекого 1955року. Мені було шість років, бо в школу я ще не ходила, та уже пасла корову. Корів в ту весну вигнали на пашу дуже рано, трава в лузі почала ще тільки пробиватися, але через відсутність кормів увесь наш куток, та мабуть, і все село вигнали худобу на пасовисько.
А біля корів і нас, маленьких пастухів, ціла зграйка. Луг і болото, що поряд, були вогкими і звідусіль тягнуло прохолодою і кругом калюжі, і сліди від коров’ячих копит враз набиралися водою. Корови бродили лугом і згризали сухі бадилинки, травинки, намагалися губами зачепити перші, майже непомітні чубчики молодої трави. Домівки наші були на узвишші, на пагорбах, бо невелика річка Стубла восени і навесні розливалася так, що затоплювала усі низини навкруг. Задніми дворами всі будинки виходили на луг і було видно, що клуні і стайні стоять обідрані, як мама казала – світять ребрами. Солом’яні покрівлі усі розбиралися і згодовувалися худобі, а коли уже нічого було розбирати, то вигнали своїх годувальниць на луг. Зима тоді була важкою і голодною і для людей, і для худоби. Горища і сіновали були порожніми, бо увесь сінокіс відійшов в колгосп і уже котрий рік поспіль селянам його не наділяли. Дорослим горе –
а нам - дітям радість, бо після довгої зими зібралися усі разом з усенького нашого кутка вперше.
Їсти нам хотілося не менші ніж нашим підопічним коровам і почали ми думати-гадати, де нам роздобути їжу?
За отамана у нас був обраний 12-річний Юрко і ми повинні були слухатися його беззаперечно.
За його наказом, таємно від батьків, знесли з дому хто що міг – хто картоплю, хто яйце, а Юрко приніс пательню. Хлопчики почали зносити для багаття сухий верболіз і суху траву з болота, а ми з Женею, моєю найближчою подружкою, почали чистити картоплю, як уміли, а ми в ті роки вміли уже багато чого по господарству робити у своєму віці, потім помили її в болотяній калюжі закоцюблими руками, порізали і почали смажити.
Незрівнянний ні з чим - запах смаженої картоплі на болоті, я пам’ятаю і досі. Щільним кільцем оточили пательню і жадібно поглинали її очима. Готовність страви перевіряв наш отаман Юрко. Він нанизував кружальця картоплі на лезо розкладного німецького трофейного ножа, якого його батько Іван привіз з німецького табору для військовополонених і повільно нею смакував.
Коли картопля уже майже дійшла до бажаної кондиції, Юрко додав до неї два яєчка – дух понад лугом розійшовся неймовірний, ми не могли дочекатися, коли розпочнемо довгоочікувану трапезу. Та по нашій, майже військовій дисципліні, ніхто з нас не мав права покуштувати страву, доки її не скуштує наш отаман. І от він поважно, знову розклав свого ножика, тільки уже з другої сторони, де була маленька ложка і почав їсти. Підніс одну ложку до рота, другу, а вона ж маленька, а їсти він, хлопчик-підліток, хотів дуже і тоді він блискавично руку запустив в пательню і набрав повну жменю гарячої картоплі і в рот, а ми слідом за ним жменями, хто проворний то і декілька жмень ухопив, а кому одна перепала.
Уже скільки весен з тих пір пройшло, а я пам’ятаю смажену на болоті картоплю так, нібито було це вчора.
І кожна рання весна доносить до мене той неймовірний картопляний дух і маленькі прозорі калюжі на болоті.
21.03.2015р. Надія Таршин.