Все, що перевертало із ніг на голову
твоє уявлення про нетривке майбутнє,
стало реальним, як вогник коктейлю Молотова
на півдорозі до розуміння суті, бо
звична модель поведінки ганебно тріснула,
випарувалась, луснула, наче бульбашка.
Все, що зали́шилось, – вимкнути телевізор і
вийти на вулицю в якості правопорушника,
і регулярно ходити ловити гопників
в передчуванні вуличного сафарі.

Хай ти ще, може, не прагнеш верши́ти подвигів,
але, відверто кажучи, і останнім
в битві не будеш, якщо знадобиться. Та як передбачити,
хто і коли розпочне черговий апокаліпсис?
Чорт забирай, тут єдине, що має значення –
кляті емоції, що у агонію сплавились.

Тут викривлюється реальність телеекранами,
недоречно зникає правда, вода й освітлення,
кожен хоче замкнути тебе у тюремній камері,
бо ти вмієш іти проти течії і проти вітру,
бо тобі не сидиться на місці, бо ти – не овоч,
бо в твоїй голові – не шворка для вух, а звивини.
Ти живеш, не підтакуючи, а спонтанно створюючи –
і потрохи стаєш ніцшеанською надлюдиною.
І коли тебе роздирають надвоє сумніви,
ти виходиш на кухню і дістаєш заначку –
пачку якогось недорогого курева,
намагаючись стати й для себе
хоч трохи
кращим.

13.12.2014