
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
2025.09.15
11:24
Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною голово
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
2025.09.14
15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
2025.09.14
15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
2025.09.13
22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
2025.09.13
22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Поеми
"Не плачте за мною, радійте зі мною"
"Тільки добро й милосердя
мене супроводити будуть
по всі дні мого життя,
а я пробуватиму в Домі Господньому
довгі часи!"
Книга псалмів. 22:6
"Чи маю настільки цивільної відваги,
щоб бути для парохіян зразком
в обороні свого народу, рідної мови?
Чи, може, веду політику страусячу,
поклоняюся засягам «Моя хата з краю»
та виставляюся перед свідомішими
на посміховисько й погорду,
гнучи спину перед власть імущими?"
Омелян Ковч
1. Львів, в’язниця на вулиці Лонцького, грудень 1942
"Щось неймовірно важке діялося в наших серцях, коли ми бачили, як гестапівці після тортур кидали священника, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру. Ми помагали йому сісти. На його обличчі не було видно пригнічення. Якась неземна усмішка осявала його обличчя. Він потішав нас, молодих, півголосом. Молився за нас, свою паству".
Зі спогадів колишнього співкамерника
Наглядач
– Панотче, просив Ваш брат Данило
Підписати те, що просять німці,-
Не рятувать жидів. Та й годі.
Чи не досить вже того, що Ви зробили?..
"Батько зірвався й побіг. Я за ним. Думаю: що насправді може зробити тато. Отець Ковч вбіг між юрбу біля синагоги, голосно по-німецьки наказав воякам, щоб відійшли. Ті, на диво, сіли в свої мотоцикли й поїхали. Серед вогню, несамовитих криків отець Ковч кинувся відчиняти підперті важким стовпом двері, вбіг до середини покрикуючи: «Тікайте, хто куди може! Німці зараз вернуться сюди!»
Зі спогадів Мирона – сина Омеляна Ковча
Наглядач
Кажуть, сам Кир Андрей[1] клопочеться,
Щоб вийшли Ви на волю...
Омелян Ковч[2]
– Скажи, що відбулась розмова із катами.
Наглядач
– І Ви небавом будете в Перемишлянах?
Я теж, як видасться нагода, приїду,
Аби послухать проповідь недільну...
Омелян Ковч
Ні, голубе, не вдасться.
Не підписав я згоди припинить вихрещувать
Мойсеєвих нащадків.
Я сказав отсим безбожникам словами Йсуса:
«Хрестіть усіх
В ім’я Вітця, і Сина, і Святого Духа!»
Немає тут ні слова про юдеїв.
Зрештою, учні Ісуса їх першими й хрестили...
Отож, і я чинитиму в ім’я Його закону.
Наглядач
А якже родина, паства?
Омелян Ковч
Тут, у тюрмі, тепер моя вся паства.
На всіх я тут один посланець Бога...
А там упорається мій син Сергій.
Наглядач
Що ж маю передати брату?
Омелян Ковч
Попроси, аби передали
Хоча б наперсток літургічного вина
І колорадку, бо моя зламалась[3]...
Наглядач
Шкода, що таку звістку маю передати.
Та ж Вас невдовзі перешлють в концтабір.
А відти ...
Омелян Ковч (наодинці)
Хоча і сльози в нього на очах,
А бачу – в душі осуджує мій вибір.
Мовляв, йти добровільно на загин?..
Скільки не вчив я доброти,
А байдужість чи й зненависть до інших
З глибин людських поволі виповзає звіром.
Пригадую, як парафіяни стрічали німців.
Раділи, що зло, занесене в наш край совітами,
Втекло навіки з ними.
Сподівалися, що німці допоможуть
Створить нарешті Соборну Україну.
«Не радійте дуже, – казав тоді я, –
На місце одного «добродія» приходить інший.
Міняються лиш гудзики в мундирах».
А суть одна і та ж – посіять розбрат між людьми.
Новітні слуги Сатани тільки почали з юдеїв,
Щоби зробить слухняним бидлом всіх.
Жорстокість витісня любов поміж людьми.
«Любім один одного, бо від Бога любов, –
Навчав Ісус. –
Хто пробуває у любові, той пробуває в Бозі,
І в нім Бог пробуває!»
«Не убий!» – цю п’яту заповідь Господню
Німці розтоптали і наймитів собі шукають.
І, на превеликий жаль,
Знаходять поміж молодиками...
Смерть стає буденним ремеслом....
Ті, хто ще вчора пам’ятав слова Господні:
«Не убий!»
Сьогодні, мов пси, по всіх усюдах
Винюхують беззахисних юдеїв.
Мстять за Петлюру... Але кому?
Не тим, хто напоумив убивцю,
А старцям немічним і немовлятам...
Зганяють їх, немов худобу.
Топчуть і під регіт палять Святе Письмо...
А там недовго і щоб кинутись на брата...
Невже ж стражденний люд мій
Стане із зайдами оцими заодно?
Здичавіє так, що вже не годен буде
Стояти в лавах християнських?
Нагадай йому, Всевладний Боже,
Те, що ти Каїну казав, як Авеля убив він:
«Голос крові твого брата взива до Мене
Із землі. Сьогодні ти проклятий єси!»
А ще: «Хто виллє кров людську з людини,
То виллята буде його кров, бо Він учинив
Людину за образом Божим»...
Преблагословенна, Діво Маріє,
У лиховісну цю годину обійми любовію Своєю
Народ мій, як обіймала Ти в Єрусалимі
Темних і нерозумних, що кричали: «Розіпни!»,
Даруючи життя не Твому Синові, а вбивці...
Ти ж знаєш, під ким ми тільки не були...
Як напасник кожен намірявсь зробити нас рабами.
А раб, як звісно, має буть слухняним і покірним
Та ще й ненавидіть братів по крові...
Допоможи нам, Пречиста Діво,
Не стать посібниками озвірілих німців.
З’єднай усіх нас на спротив злу в ім’я добра,
Не дай нам звиродніти, як оці ось зайди,
Що вже й не пам’ятають, мабуть,
Скільки світочів ума явив їх рід...
Не довго їм лишилось збиткуватися над тими,
Хто покладав на них свою одвічну мрію -
З’єднать в одне одібрані напасниками землі,
Одним життям нам жити навіки.
2. Концтабір Майданек на території Польщі (приблизно в 4 кілометрах від Любліна), серпень 1943[4]
"В цій пустельній ночі не можна вказати жодного шляху. Можна тільки допомогти людям чекать, підготувати свої душі в надії, що почне світати, і дорога з’явиться там, де ніхто не чекав".
Мартин Бубер «Гог і Магог»[5]
"...В’язні жили в дерев’яних бараках зі щілинами. Влітку в них була неймовірна задуха, а взимку – страшно холодно. В бараку, розрахованому на 250 чоловік, неодноразово перебувало 500-800 осіб.
...В’язні працювали групами, званими «командо», з раннього ранку до пізнього вечора без вихідних. Наглядачі пильно стежили за працюючими, підганяючи їх лайкою, а часто-густо й кийком. Доходило й до вбивства.
...Добовий раціон був такий: на сніданок півлітра напою з трав чи злакової кави без цукру. На обід – близько літра супу. Вечеря – те, що й на сніданок, та ще 200 грам хліба. Цей раціон становив щось із 1000 калорій.
Від бруду розвелись воші й блохи. Вони не дають жить, надто вночі. Спати просто неможливо. Все тіло болить і свербить. Дехто роздирає його до крові. Паразитів так багацько, що ми їх просто струшуємо з сорочок на підлогу і топчемо ногами".
Колишній в’язень Альфред Квятковський
"Групи повертаються з роботи, тягнуть на санях трупи. Ще живих ведуть попідруки. Впущене все це рачкує по льоду. Декому вдається добратися до барака, звестися, прихилитися до стіни, та не кожен спроможен утриматися на ногах".
Колишній в’язень Стефан Вишневський
"Я й не думав, що стану свідком того, що можна назвати надлюдським потрясінням. 3 листопада, вранці, колонами вели групи вязнів, як з’ясувалось, жидів, і в підготовлених ровах їх убивали серіями з автоматів. А з гучномовців на високому стовпі розлунювались звуки фокстроту. Табір оточено потрійним рядом охорони. Нас зігнали на сусіднє, четверте поле. Кажуть, так було вбито того дня 18 тисяч".[6]
Колишній в’язень доктор Ян Новак
"Трагічна й болюча була ця зустріч. Я пам’ятав о.Омеляна таким, яким бачив майже 25 років тому (себто під час перебування в Українській Галицькій Армії – І.П.): поставним, з високим чолом, гарною чуприною й орлиним поглядом. Тепер переді мною був згорблений старець з рідким сивим волоссям, майже беззубий, схорований, фізично вичерпаний".
Колишній в’язень полковник Долинський,
"...Не робіть даремних зусиль. Я не можу цього місця покинути., бо тут я потрібний. Ці нещасні люди, яких тут є тисячі, потребують мене. Я – їхня єдина втіха. Це мій обов’язок залишитися тут. І я щасливий...
...Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли п’ятдесятьох людей... Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами, у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть з головами, піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. Усе, чого від вас прошу – це гроші. Горнятко води коштує тут 500 злотих".[7]
З листів Омеляна Ковча до родини
"...Дякую Богові за його ласкавість до мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні – поляки, жиди, росіяни чи естонці...Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони зробили б без мене. Тут я бачу Бога – Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами – але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному. І я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що Він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною – радійте зі мною!.."[8]
З останнього листа (березень 1944 р.)
3. Люблін, 18 грудня 2003 р.
Кардинал Любомир Гузар (з проповіді з нагоди передачі землі – символічного праху отця Омеляна Ковча)
"Ми тут зібралися, щоб віддати шану отцю Омелянові, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу. Прийшли ми сюди і тому, щоб щось з собою забрати, тобто науку: по-перше, навіть у найстрахітливіших обставинах можна залишатися людиною; по-друге, релігійність – це наша зброя проти наших слабостей; і по-третє, мусимо зробити все, щоб такі трагедії ніколи не повторювалися. Відійдімо з цього місця кращими людьми".
4. Епілог
Щоразу, як погляд Ісуса спиняється на Галичині,
Кличе Він отця Омеляна,
Щоб той, як і брати Шептицькі, й інші галичани,
Поглянув на свій любий край, а далі –
Й на всю сьогоднішню Соборну Україну.
І моляться з Ісусом українці,
Щоб, подолавши розбрат,
Розтерзана віками Україна
Була віднині, мов сім’я єдина,
Стала для світу символом Добра.
________________________________________
[1] Кир Андрей – Митрополит Шептицький (29 липня 1865-1 листопада 1944) – глава Української греко-католицької церкви, котрий не тільки всіма засобами захищав свою паству, а й розробив цілу систему порятунку юдеїв (детальніше про це йдеться в книзі рабина Давида Кахане «Щоденник Львівського гетто». К., «Дух і літера», 2003).
[2] Омелян Ковч (20 серпня 1884 - 25 березня 1944) – український греко-католицький священик храму Святого Миколая в м. Перемишляни. В’язень №2399 концтабору Майданек. Возведений Папою Іваном Павлом II до лику блаженних.
[3] Колорадка – біла пластикова пластинка, яку вставляють у ковнірець спеціального покрою для означення стану священика.
[4] Концтабір Майданек збудували ще восени 1941 року радянські військовополонені. Цинічна назва табору (в українському перекладі вона звучить майже так само, як і в польській мові,–«майданчик») повинна була замаскувати для світової громадськості справжній розмах цієї «фабрики смерті». Табір площею 100 гектарів був моторошним за своєю суттю «безвідходним підприємством»: попіл спалених у крематорії використовували як добрива. Одяг та взуття йшли на переробку. Коштовності (і навіть золоті коронки) – відправляли до банків гітлерівської Німеччини. За даними радянських історіографів фашисти знищили там півтора мільйона осіб різних національностей, з яких 40 відсотків – юдеї.
[5] Мартин Бубер «Гог и Магог». Иерусалим-С.-Петербург, «Гешарим»-«Инапресс», 2002, стр.306.
[6] Ці та наведені вище дані й свідчення взято з книги Юзефа Маршалека та Анни Вішневскі «Майданек», виданої 1979 року в Польщі.
[7] Воду Омелян Ковч купував у сторожі, відтак посвячував та кропив нею тіла мерців.
[8] Листи відтворено за книгою «Гебрайський У-сесвіт Галичини», виданою альманахом «Ї»у Львові 2007 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Не плачте за мною, радійте зі мною"
"Тільки добро й милосердя
мене супроводити будуть
по всі дні мого життя,
а я пробуватиму в Домі Господньому
довгі часи!"
Книга псалмів. 22:6
"Чи маю настільки цивільної відваги,
щоб бути для парохіян зразком
в обороні свого народу, рідної мови?
Чи, може, веду політику страусячу,
поклоняюся засягам «Моя хата з краю»
та виставляюся перед свідомішими
на посміховисько й погорду,
гнучи спину перед власть імущими?"
Омелян Ковч
1. Львів, в’язниця на вулиці Лонцького, грудень 1942
"Щось неймовірно важке діялося в наших серцях, коли ми бачили, як гестапівці після тортур кидали священника, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру. Ми помагали йому сісти. На його обличчі не було видно пригнічення. Якась неземна усмішка осявала його обличчя. Він потішав нас, молодих, півголосом. Молився за нас, свою паству".
Зі спогадів колишнього співкамерника
Наглядач
– Панотче, просив Ваш брат Данило
Підписати те, що просять німці,-
Не рятувать жидів. Та й годі.
Чи не досить вже того, що Ви зробили?..
"Батько зірвався й побіг. Я за ним. Думаю: що насправді може зробити тато. Отець Ковч вбіг між юрбу біля синагоги, голосно по-німецьки наказав воякам, щоб відійшли. Ті, на диво, сіли в свої мотоцикли й поїхали. Серед вогню, несамовитих криків отець Ковч кинувся відчиняти підперті важким стовпом двері, вбіг до середини покрикуючи: «Тікайте, хто куди може! Німці зараз вернуться сюди!»
Зі спогадів Мирона – сина Омеляна Ковча
Наглядач
Кажуть, сам Кир Андрей[1] клопочеться,
Щоб вийшли Ви на волю...
Омелян Ковч[2]
– Скажи, що відбулась розмова із катами.
Наглядач
– І Ви небавом будете в Перемишлянах?
Я теж, як видасться нагода, приїду,
Аби послухать проповідь недільну...
Омелян Ковч
Ні, голубе, не вдасться.
Не підписав я згоди припинить вихрещувать
Мойсеєвих нащадків.
Я сказав отсим безбожникам словами Йсуса:
«Хрестіть усіх
В ім’я Вітця, і Сина, і Святого Духа!»
Немає тут ні слова про юдеїв.
Зрештою, учні Ісуса їх першими й хрестили...
Отож, і я чинитиму в ім’я Його закону.
Наглядач
А якже родина, паства?
Омелян Ковч
Тут, у тюрмі, тепер моя вся паства.
На всіх я тут один посланець Бога...
А там упорається мій син Сергій.
Наглядач
Що ж маю передати брату?
Омелян Ковч
Попроси, аби передали
Хоча б наперсток літургічного вина
І колорадку, бо моя зламалась[3]...
Наглядач
Шкода, що таку звістку маю передати.
Та ж Вас невдовзі перешлють в концтабір.
А відти ...
Омелян Ковч (наодинці)
Хоча і сльози в нього на очах,
А бачу – в душі осуджує мій вибір.
Мовляв, йти добровільно на загин?..
Скільки не вчив я доброти,
А байдужість чи й зненависть до інших
З глибин людських поволі виповзає звіром.
Пригадую, як парафіяни стрічали німців.
Раділи, що зло, занесене в наш край совітами,
Втекло навіки з ними.
Сподівалися, що німці допоможуть
Створить нарешті Соборну Україну.
«Не радійте дуже, – казав тоді я, –
На місце одного «добродія» приходить інший.
Міняються лиш гудзики в мундирах».
А суть одна і та ж – посіять розбрат між людьми.
Новітні слуги Сатани тільки почали з юдеїв,
Щоби зробить слухняним бидлом всіх.
Жорстокість витісня любов поміж людьми.
«Любім один одного, бо від Бога любов, –
Навчав Ісус. –
Хто пробуває у любові, той пробуває в Бозі,
І в нім Бог пробуває!»
«Не убий!» – цю п’яту заповідь Господню
Німці розтоптали і наймитів собі шукають.
І, на превеликий жаль,
Знаходять поміж молодиками...
Смерть стає буденним ремеслом....
Ті, хто ще вчора пам’ятав слова Господні:
«Не убий!»
Сьогодні, мов пси, по всіх усюдах
Винюхують беззахисних юдеїв.
Мстять за Петлюру... Але кому?
Не тим, хто напоумив убивцю,
А старцям немічним і немовлятам...
Зганяють їх, немов худобу.
Топчуть і під регіт палять Святе Письмо...
А там недовго і щоб кинутись на брата...
Невже ж стражденний люд мій
Стане із зайдами оцими заодно?
Здичавіє так, що вже не годен буде
Стояти в лавах християнських?
Нагадай йому, Всевладний Боже,
Те, що ти Каїну казав, як Авеля убив він:
«Голос крові твого брата взива до Мене
Із землі. Сьогодні ти проклятий єси!»
А ще: «Хто виллє кров людську з людини,
То виллята буде його кров, бо Він учинив
Людину за образом Божим»...
Преблагословенна, Діво Маріє,
У лиховісну цю годину обійми любовію Своєю
Народ мій, як обіймала Ти в Єрусалимі
Темних і нерозумних, що кричали: «Розіпни!»,
Даруючи життя не Твому Синові, а вбивці...
Ти ж знаєш, під ким ми тільки не були...
Як напасник кожен намірявсь зробити нас рабами.
А раб, як звісно, має буть слухняним і покірним
Та ще й ненавидіть братів по крові...
Допоможи нам, Пречиста Діво,
Не стать посібниками озвірілих німців.
З’єднай усіх нас на спротив злу в ім’я добра,
Не дай нам звиродніти, як оці ось зайди,
Що вже й не пам’ятають, мабуть,
Скільки світочів ума явив їх рід...
Не довго їм лишилось збиткуватися над тими,
Хто покладав на них свою одвічну мрію -
З’єднать в одне одібрані напасниками землі,
Одним життям нам жити навіки.
2. Концтабір Майданек на території Польщі (приблизно в 4 кілометрах від Любліна), серпень 1943[4]
"В цій пустельній ночі не можна вказати жодного шляху. Можна тільки допомогти людям чекать, підготувати свої душі в надії, що почне світати, і дорога з’явиться там, де ніхто не чекав".
Мартин Бубер «Гог і Магог»[5]
"...В’язні жили в дерев’яних бараках зі щілинами. Влітку в них була неймовірна задуха, а взимку – страшно холодно. В бараку, розрахованому на 250 чоловік, неодноразово перебувало 500-800 осіб.
...В’язні працювали групами, званими «командо», з раннього ранку до пізнього вечора без вихідних. Наглядачі пильно стежили за працюючими, підганяючи їх лайкою, а часто-густо й кийком. Доходило й до вбивства.
...Добовий раціон був такий: на сніданок півлітра напою з трав чи злакової кави без цукру. На обід – близько літра супу. Вечеря – те, що й на сніданок, та ще 200 грам хліба. Цей раціон становив щось із 1000 калорій.
Від бруду розвелись воші й блохи. Вони не дають жить, надто вночі. Спати просто неможливо. Все тіло болить і свербить. Дехто роздирає його до крові. Паразитів так багацько, що ми їх просто струшуємо з сорочок на підлогу і топчемо ногами".
Колишній в’язень Альфред Квятковський
"Групи повертаються з роботи, тягнуть на санях трупи. Ще живих ведуть попідруки. Впущене все це рачкує по льоду. Декому вдається добратися до барака, звестися, прихилитися до стіни, та не кожен спроможен утриматися на ногах".
Колишній в’язень Стефан Вишневський
"Я й не думав, що стану свідком того, що можна назвати надлюдським потрясінням. 3 листопада, вранці, колонами вели групи вязнів, як з’ясувалось, жидів, і в підготовлених ровах їх убивали серіями з автоматів. А з гучномовців на високому стовпі розлунювались звуки фокстроту. Табір оточено потрійним рядом охорони. Нас зігнали на сусіднє, четверте поле. Кажуть, так було вбито того дня 18 тисяч".[6]
Колишній в’язень доктор Ян Новак
"Трагічна й болюча була ця зустріч. Я пам’ятав о.Омеляна таким, яким бачив майже 25 років тому (себто під час перебування в Українській Галицькій Армії – І.П.): поставним, з високим чолом, гарною чуприною й орлиним поглядом. Тепер переді мною був згорблений старець з рідким сивим волоссям, майже беззубий, схорований, фізично вичерпаний".
Колишній в’язень полковник Долинський,
"...Не робіть даремних зусиль. Я не можу цього місця покинути., бо тут я потрібний. Ці нещасні люди, яких тут є тисячі, потребують мене. Я – їхня єдина втіха. Це мій обов’язок залишитися тут. І я щасливий...
...Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли п’ятдесятьох людей... Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами, у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть з головами, піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. Усе, чого від вас прошу – це гроші. Горнятко води коштує тут 500 злотих".[7]
З листів Омеляна Ковча до родини
"...Дякую Богові за його ласкавість до мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні – поляки, жиди, росіяни чи естонці...Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони зробили б без мене. Тут я бачу Бога – Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами – але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному. І я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що Він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною – радійте зі мною!.."[8]
З останнього листа (березень 1944 р.)
3. Люблін, 18 грудня 2003 р.
Кардинал Любомир Гузар (з проповіді з нагоди передачі землі – символічного праху отця Омеляна Ковча)
"Ми тут зібралися, щоб віддати шану отцю Омелянові, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу. Прийшли ми сюди і тому, щоб щось з собою забрати, тобто науку: по-перше, навіть у найстрахітливіших обставинах можна залишатися людиною; по-друге, релігійність – це наша зброя проти наших слабостей; і по-третє, мусимо зробити все, щоб такі трагедії ніколи не повторювалися. Відійдімо з цього місця кращими людьми".
4. Епілог
Щоразу, як погляд Ісуса спиняється на Галичині,
Кличе Він отця Омеляна,
Щоб той, як і брати Шептицькі, й інші галичани,
Поглянув на свій любий край, а далі –
Й на всю сьогоднішню Соборну Україну.
І моляться з Ісусом українці,
Щоб, подолавши розбрат,
Розтерзана віками Україна
Була віднині, мов сім’я єдина,
Стала для світу символом Добра.
________________________________________
[1] Кир Андрей – Митрополит Шептицький (29 липня 1865-1 листопада 1944) – глава Української греко-католицької церкви, котрий не тільки всіма засобами захищав свою паству, а й розробив цілу систему порятунку юдеїв (детальніше про це йдеться в книзі рабина Давида Кахане «Щоденник Львівського гетто». К., «Дух і літера», 2003).
[2] Омелян Ковч (20 серпня 1884 - 25 березня 1944) – український греко-католицький священик храму Святого Миколая в м. Перемишляни. В’язень №2399 концтабору Майданек. Возведений Папою Іваном Павлом II до лику блаженних.
[3] Колорадка – біла пластикова пластинка, яку вставляють у ковнірець спеціального покрою для означення стану священика.
[4] Концтабір Майданек збудували ще восени 1941 року радянські військовополонені. Цинічна назва табору (в українському перекладі вона звучить майже так само, як і в польській мові,–«майданчик») повинна була замаскувати для світової громадськості справжній розмах цієї «фабрики смерті». Табір площею 100 гектарів був моторошним за своєю суттю «безвідходним підприємством»: попіл спалених у крематорії використовували як добрива. Одяг та взуття йшли на переробку. Коштовності (і навіть золоті коронки) – відправляли до банків гітлерівської Німеччини. За даними радянських історіографів фашисти знищили там півтора мільйона осіб різних національностей, з яких 40 відсотків – юдеї.
[5] Мартин Бубер «Гог и Магог». Иерусалим-С.-Петербург, «Гешарим»-«Инапресс», 2002, стр.306.
[6] Ці та наведені вище дані й свідчення взято з книги Юзефа Маршалека та Анни Вішневскі «Майданек», виданої 1979 року в Польщі.
[7] Воду Омелян Ковч купував у сторожі, відтак посвячував та кропив нею тіла мерців.
[8] Листи відтворено за книгою «Гебрайський У-сесвіт Галичини», виданою альманахом «Ї»у Львові 2007 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію