Вітаю свого поважного читача! Хочу розказати історію одного мого друга, якого звуть Ліно Гонсалес. Про ці події я дізнався з його слів та щоденника, який він дозволив мені прочитати, щоб розказати цю історію світу. Під час оповіді я намагатимусь якомога точніше передати прочитане і говоритиму від його імені. Отож, наберіться уваги та терпіння і я почну розповідь.
“Моя кузина, Каталіна, з дитинства проводила канікули в домі моєї сім’ї. Між нами близько трьох років різниці у віці, та це не завадило нам раніше, проводити багато часу разом. Вона полюбляє ігри і саме цей факт посприяв нашому спілкуванню, проте минуло декілька років з моменту, який виявився поворотним у наших долях.
Каталіна, донька мого дядька по матері. У родині її люблять, хоча розуміють важку її ситуацію. Діло в тім, що вона хвороблива дівчина, часто лежить знесилена недугою і позбавлена будь-якого руху тяжким жаром. Відверто кажучи, Каталіна не може похвалитися і привабливістю, так само, як і особливою цікавістю в спілкуванні, але зате небеса обдарували її ніжною і доброю душею.
Мені завжди подобалась ця тендітність молодої, варто було б підмітити, дитячої душі. Я часто намагався розважити її, не зважаючи на те, як їй не сповна пощастило. Вона довіряє мені з самого дитинства: розказувала мені про ставлення інших учениць пансіону, про проблеми, які виникали з навчанням. Проте одного дня вона наважилась розказати те, що боялась сказати досить тривалий час.
Каталіна зізналась що закохана в мене і це вже досить тривалий період часу. “Ліно! Мені з тобою надзвичайно добре і цікаво.” - говорила вона, - “Ти завжди розрадиш і звеселиш, мені завжди тепло на душі, коли я поряд з тобою”. Таке зізнання збентежило мене: “Каталіно, дівчинко, боюсь я не зможу відповісти тобі взаємністю. Ти дорога для мене, але ти для мене сестра, яку я буду берегти і підтримувати.” - я не хотів її засмучувати, але обманювати я також не мав наміру, - “Проте пробач, покохати я тебе не зможу”.
Та вона не хотіла так це залишати і наполягала на своєму: “Ліно, любий, будь-ласка не поспішай з таким рішенням, я б хотіла щоб ти подумав про це довше і осмислив все ретельніше”. Тоді я не захотів сваритись з нею, тому вирішив відкласти цю тему на пізніший час, коли почуття б встигли заспокоїтись і охолонути.
Коли я завершив навчання в гімназії, в яку віддав мене батько, я продовжив навчання в університеті Барселони. Там я зустрів її, дівчину надзвичайної вроди та душі. Її краса вразила мене з першого погляду і я поставив собі за мету знайомство з нею.
Це трапилось одного теплого весняного вечора. Я прямував з бібліотеки і вирішив прогулятись в парку, щоб дати своєму розуму перепочити після цілого дня навчання. Там я з нею і зустрівся. Ми перетнулись поглядами і я був вражений. Побачивши, мій погляд на собі, вона посміхнулась, після чого продовжила свій шлях.
Її очі одразу зачарували мене, обличчя засліпило своєю красою, а тендітний силует тіла, неначе кликав пригорнути, дати тепло і захистити. Я не хотів втрачати такої нагоди, тому наздогнав її і завів з нею розмову. Її звали Есмеральда, така сама ж прекрасна, як і її ім’я. Я запропонував їй відвідати спектакль в театрі і спромігся отримати від неї згоду на майбутню зустріч. Цей день став початком наших взаємин.
Ми чудово провели цю зустріч і після цього продовжили спілкування. Я закохався в Есмеральду, а згодом виявилось, що вона також в мене закохана. Це був прекрасний час, час коли моя душа витала в польоті і я щомиті очікував на майбутню зустріч з коханою. Кожен раз, коли я зустрічав її, то мене переповнювала радість. Я був усім серцем і душею зачарований її вродою.
Коли ми йшли поряд, на мене падали заздрісні погляди, але від цього мене лише переповнювала гордість. Есмеральда дивилась на мене поглядом, що сяяв від кохання, а я пригортав її тендітний стан до себе і не хотів відпускати коли наступав час розлуки. Вона була розумна дівчина і мені завжди було з нею цікаво. Я зрозумів, що вона для мене стала моїм життям і я не мислив майбутнього без неї.
Так минули три роки. Ми захотіли поєднати свої долі у шлюбі, тому ми вирішили повідомити своїх батьків про таке бажання. Познайомившись з батьками Есмеральди, я справив на них хороше враження, але вони захотіли познайомитись з моїми батьками. Після цього я відправив листа додому і розповів батькові про свою кохану і своє бажання. Батько відповів, що поділяє прагнення батьків майбутньої нареченої, познайомитись, тому відправив мені запрошення для них.
Каталіна дізнавшись про цю новину, тяжко сприйняла її і засмутилась. Хоча я не раз говорив з нею про це, але вона не могла змиритись, а мені й досі було її жаль. Проте ми з Есмеральдою твердо вирішили прийняти шлюб, тому я намагався якомога делікатніше вмовити кузину прийняти це наше рішення. Я постійно говорив їй, що я почуваюсь невимовно щасливо і хочу бути зі своєю коханою, як би прикро це для Каталіни не звучало. Проте вона довго намагалась довести мені, що буде робити все можливе, аби я почувався не менш щасливим з нею.
“Ліно, я буду до тебе ніжною і теплою. Серце моє наповнене теплом поряд з тобою і навіть коли ти в падінні духу й сил відштовхуватимеш мене, я буду готова тебе підтримати і зігріти” - часто лунали подібні слова з уст Каталіни. Коли я чув це, мені боліло серце, але я не міг розірватись поміж двох сторін. Ми з Есмеральдою вже мали намір і я цього змінювати не хотів. Та і було би не щиро, якби я не кохаючи кузину, пристав на її слова.
Врешті-решт Каталіна прийняла наше рішення і незабаром Есмеральда зі своїми батьками приїхала до нашого містечка. Познайомившись між собою, наші батьки обдумали нашу ситуацію і дали благословення на наш шлюб. Радість переповнила наші з Есмеральдою серця і ми були готові обвінчатись хоч в цей самий день. Проте це серйозне рішення і цілком розумно серйозно до нього підготуватись, тому звісно цю подію було відкладено.
Каталіна, хоч і говорила, що прийняла наше рішення, проте тяжко пережила батьківську згоду і засмутилась ще дужче. Схоже тяжка новина здолала її і вона знову тяжко занедужала. Мені було складно усвідомлювати її муки. Бідна дівчина не змогла владнати з болем, який відчувала у зв’язку з нерозділеним коханням. Я побував втішати Каталіну, проте вона ніяк не могла викинути з голови моє майбутнє вінчання.
Залишався один день до від’їзду Есмеральди з батьками і я подумав, що зможу приділити більше уваги кузині, після того, як вони покинуть наш дім. З такими думками я відходив у сон. Коли зранку я прокинувся, ніщо не віщувало дивних подій, що трапились зі мною далі.
Прокинувшись зранку, я вмив обличчя і відправився на свою традиційну ранкову прогулянку. В дворі будинку не було видно приготувань до від’їзду гостей, що мені здалось дивним. “Можливо батьки Есмеральди вирішили оглянути місто чи вирішити якісь питання?” - іншої думки мені спадати не могло. Стайня була закрита, а карета залишилась недоторканою від моменту приїзду.
Коли я вдосталь освіжився перед сніданком, я вирішив навідати кузину, тому пішов до її кімнати на другому поверсі будинку. Коли після стуку не було чутно відповіді, хвилювання за Каталіну змусило мене увійти до її кімнати, навіть якщо я порушу її спокій. Увійшовши у двері, я побачив, що ліжко, на якому зазвичай відпочивала кузина, було пусте і застелене.
Цей факт не залишив мене байдужим і я вирішив сходити до саду, куди зазвичай полюбляла ходити Каталіна, коли була в доброму гуморі. “Можливо я якось непомітно розминувся з нею?”. Та знайти її там мені не вдалось. Наближався час сніданку, тому я вирішив, що швидше за все знайду всіх за обіднім столом.
По дорозі до вітальної кімнати, я зустрів батька. “Батьку, чи не бачили ви мою кузину?” - схоже батька шокувало це запитання і я був здивований такою реакцією. “Яку саме кузину?” - після чого я назвав йому ім’я. Його вираз обличчя не змінився, а здивування схоже лише ще більше загострилось. Він запитав чи все зі мною гаразд, а після цього додав: “Каталіна померла від тяжкої хвороби, ще коли їй було два роки”.
Я не зміг повірити цим словам. “Невже з батьком щось не так? Я ж бачив Каталіну і ще вчора з нею розмовляв!” - з цими думками я побіг далі по коридору, прямуючи до вітальні. По дорозі я натрапив на Каталіну і з полегшенням кинувся обіймати її. “Якщо батько так пожартував, то це був невдалий жарт. Я ледь з глузду не з’їхав. Каталіно, ти не уявляєш наскільки я радий тебе зараз бачити. Ти не бачила Есмеральду?” - посмішка на її обличчі розтанула, а натомість прийшов переляк. Я подумав що недоречною була згадка про мою наречену та те що відбулось далі, шокувало мене ще більше.
“Ліно, це я, твоя наречена, Есмеральда! І що за Каталіна, ім’я якої ти назвав?” - після цих слів до її виразу почався домішуватись гнів. Такою я ніколи її не бачив. Глянувши в її очі я зрозумів. Так, це Есмеральда, але як це могло трапитись? Це була точно Есмеральда, я відчував і розумів це, проте вона була в тілі Каталіни. Тієї самої Каталіни, що ще вчора хвора лежала засмучена неприємною новиною.
Я обняв її знову, тепло почало зігрівати душу, проте страх переповнив все моє єство і тепер, як ніколи, Есмеральда здалась мені чужою. Я бачив цей біль в її очах, бачив, як вона долає його і намагається заспокоїтись, проте справитись з пережитим я не зміг. Дві людини, які для мене були дуже дорогі, зараз є однією, але я вже не відчуваю до неї те, що відчував до кожної з них. Все, що було, починає гаснути.
Я не витримав і побіг через коридор, намагаючись уникати зустрічі з близькими, забіг до своєї кімнати і схопив свою дорожню торбину. Десь поряд я чув кроки і крики тих, хто намагався мене спинити, та я втікав щодуху. Забігши до стайні, я спорядив Гвіндельваля, найшвидшого коня у нашій стайні, і осідлавши його, помчав щодуху геть. Я не знав куди примчу, не знав куди приведе мене дорога, проте я не думав про це. Я відчував, що в мене вже немає того дому, який був для мене раніше рідним”.
Таке довелось пережити моєму другу. Ліно подорожував через усю країну і далеко зайшов, утікаючи від минулого. Не одне місто йому довелось проїхати, перш ніж він зміг спокійно зупинитись у нашому невеличкому містечку. Далеко від свого дому, повинні були минути місяці й роки, перш ніж він знову зміг знайти спокій. Те що відбулось почало нагадувати нічне жахіття, якого він не побажав би нікому іншому.
Коли він розказував про це, то мені самому було важко повірити в його слова, проте я зробив зусилля над собою. Він дав згоду на те, щоб я написав його історію і запропонував прочитати щоденник. Знаючи його, я знав, що він не може обманювати. Він ніколи мене не обманював...

Колись, в далеких землях, були собі два моря. Моряки знали їх добре, та боялись їхніх вод. Кажуть, що не одне судно пожерли їхні неспокійні хвилі. Про них розказували, як про споконвічних ворогів, які вже і забули про причину ворогування, але миру собі не знайдуть. Так минали століття і капітани намагались оминати ці води. Проте одного дня ці моря зійшлись, і те, що відбувалось між ними століттями, змінилось.
Коли ці два моря злились воєдино, то буря, що вирувала між ними, стихла, і лише залишилось одне дивне відчуття — спокій. Тепер ніхто з них не потребує роздувати штормові вітри і бити хвилями іншого, тепер вони одне ціле і лише дивуються, як вони не знали одне одного до цих пір.

Середина березня - 24 квітня 2015 року — Львів