"В твоєму погляді - і присмерк, і світання,
Як вечір грозовий, приносиш аромат.
Німим стає герой з твого причарування..."

Шарль Бодлер

Перше, на що звертаєш увагу при знайомстві з нею, казали мені, – це очі. Коли в них дивишся, бачиш абсолютний морок, вони завжди байдужі до усього, що діється навколо, прикриті важкими повіками, між густими темними бровами глибока складочка, а бліді губи завжди стиснуті і лише зрідка посміхається кутик рота. Всі мої знайомі казали, що вона не приваблива. Потягнули мене в кав’ярню, аби я подивився на те опудало, як вони казали.

Ми сіли за столик посеред зали, а в кутку я помітив симпатичну високу струнку русяву дівчину з короткою стрижкою. Перше, на що звернув увагу – це маленька родимка на правій руці, на кісточці біля вказівного пальця, коли вона провела долонею по щоці. У неї страшенно красиві руки, охайні блідо-рожеві нігті, тонкі довгі пальці, і тендітний зап’ясток, в темних і червонуватих смугах від подряпин кота. А ще в неї маленькі вушка, які хочеться цілувати. Змусити її очі сяяти, змусити її губи відкритися мені, показати свої приховані коштовності – рівний ряд перламутрових зубів. Вхопити її боляче за плечі, стиснути, вкусити за шию, цілувати ключиці, дихати її волоссям, а потім взяти його, відвести голову назад і… От дідько, здається, вона мене помітила. На мить ми зустрілися поглядами, її брови здивовано піднялися, а в сталевих очах зблиснула цікавість, але потім вона повернулася до читання. Треба підійти. Треба підійти. Треба… Я встаю, вона теж. Оплачує рахунок, одягає чорний плащ і виходить під дощ. Я розчаровано сідаю на місце, поруч мій друг вже допиває другий кухоль пива, кусає сандвіч і вказує пальцем на вихід: «Он та, відлюдькувата пішла. Завжди сидить в кутку, читає. Яка ж вона відразлива...» У нього з рота випадає шматок в’яленого м’яса, а біля кутиків рота лишаються крихти. «Ні, який же ти відразливий», - думаю я.

Вибігаю із затишної кав’ярні, холодний вітер сипонув мені в обличчя краплі дощу. Йду до метро сподіваючись побачити її у натовпі. Навколо одноманітні обличчя, всі зливаються в сіру масу, у великому місті складно зустріти когось такого особливого, як моя незнайомка. Пікає турнікет, механічно бреду на ескалатор, рухомі сходи несуть мене у підземелля, приглушене світло ламп, яскрава реклама, що кричить безглуздими слоганами, навколо оголені тіла. А я бачу перед очима гарний профіль тієї незнайомки, спогад, який зникає, як туман. У цю мить я відчув невимовну тугу, що почала засмоктувати мене у свої липкі обійми, як в’язке болото. Додому не хотілося. Поїхав в ботанічний сад, що знаходиться поблизу виходу з метро. Зайшов у віддалений куток і сів на лавку під кущем. Дивився на вербу, яка похилила віти до маленького рукотворного озера, яке виглядало як калюжа. Зеленіла трава, поруч літали горобці і зацікавлено дивилися, чи не кину я їм поїсти. Кілька років тому, ця сама лавка. Поруч зі мною сидить низенька мила дівчина, вона постійно верзе усілякі нісенітниці, від широкої посмішки її щоки здаються великими, але це також мило, вона не соромиться їх, навіть залізні брекети на зубах ніяк не турбують її самооцінку, вона й так знає, що чарівна, величезні карі очі завжди широко розкриті і я бачу в них то здивований, то грайливий вираз, така мінлива... В одну мить сонце, що пробивалося крізь гілля верби, кинуло на її обличчя гарну тінь і воно здалося осяяним зсередини, очі мерехтіли. Відчув потребу щось сказати. Тоді я вперше освідчився у коханні. Вона відвернулася, промимрила «Дякую». І лишила мене наодинці з гарячим відчуттям любові всередині, що спалювало мене. Та іншим, болючим, несправедливим, холодним почуттям байдужості, що робить усіх цинічними і байдужими у відповідь. Той випадок навчив мене мовчати, душити у собі будь-які паростки теплоти й ніжності, лишатися холодним і розважливим, без жалю кидати тих дуреп, які дивилися на мене щенячим поглядом. Більше не вірю в щирі високі почуття.

Ні, краще буде, якщо я більше ніколи не зустріну ту незнайомку, все одно я не зможу її любити так, як вона того заслуговує. Я схопив камінь і злісно пожбурив його в озерце.

«Привіт, - почув тихий голос за спиною, - бачила тебе сьогодні в кав’ярні»

Обернувся. На мене дивилися сталеві очі, які тепер були привітні, як теплі обійми моря влітку. Вона простягнула руку для привітання. Ту саму, з родимкою, на яку я зачаровано дивився зранку. «Я Віра».

травень 2015