Вона забирає усе твоє
і каже: «Погано, якщо ідея
дорожча тобі за життя і подих,
за хліб і воду.»
У неї так туго з умінням думати,
що вона пропонує без тіні гумору
стати одним із її бездушних
маленьких
роботів.

Вона заганяє тебе в окоп
з нелегальною батьковою двостволкою,
у подертих кросівках, старій футболці,
вилинялій
на сонці,
і каже: «Ти можеш мене залишити,
проміняти на хату, сім’ю і тишу,
завести собаку, здобути вишку,
навіть влитися
в соціум».

/Ага,
і відстежувати по радіо чи ТБ
всі сюжети і передачі: коли і де
обстріляли, розбили, вирізали до тла,
щоб лиш кров і зола…
Щоб лиш спогад – і погань, що вирвала, мов трофей,
цю не варту нічого, як каже вона, ідею,
щоб лиш совість і сором –
ефект, про який вона не
розказала./

***

Щоб лиш голос і галас, крики у голові –
дякувати богам, що усі живі,
щоб по той бік у трубці звучало знайоме «алло» –
і нічого поганого, втраченого не було,
щоб ніколи не йшла за тобою, як тінь, вона,
ця ненависна, остогидла, страшна війна
зі своїми амбіціями та розмовами.

Ти ніколи не зрозумієш, навіщо і хто вона...
Ти б хотів утекти, та тікати нема куди,
бо такі, як вона, фіксують шляхи і ходи,
бо такі, як вона, щохвилини у спину дихають
обрізають стежки і перекривають виходи.

02.06.2015