Випий до дна, добродію,
чашу з аяхуа́скою,
у слухові́ пере́тинки
вибухом загати́.
Небо, в трубу закручене –
в ньому своє відмучиш
і вилетиш з часопростору
знову в нові світи.

Де́ під горою дерево, –
крона у грім впирається, –
випущу стрі́ли-ви́вірки,
вихором закручу́
дихання, а навпроти ти
світ розбереш на дотики;
битиму в бубон, доки
ти бога ще не відчув.

В голову голос каменем –
ехом планетотво́рення
будеш звучати подумки,
литися, мов вода
з виступу скель в ущелину.
Випий усе! І демонам
душу віддай – іде вона,
стомлена і бліда.

В такт вибивай мелодію,
дико крутися дзиґою,
древнього духа вислухай –
в лівому вусі дзвін,
у коридорах розуму
вкотре біду розносить він –
то дежавю, то голос із
мохом оброслих
стін.

21.06.2014