Коли ти дивишся, хлопче, на цей віковічний вогник,
тобі відкриваються всі таємниці і переходи,
у твоїх очах народжуються галактики,
і хочеться говорити,
хоч, мабуть, не варто би,
бо світло, заломлене дзеркалом чи зіницями,
силу свою вичерпує, щоб зцілитися,
слово з душі вишкрябує, наче ножиком.
Впоратися із ним я, на жаль, не зможу, бо
надто багато болю вже з нього витекло.

Хочеш чи ні, та ця стежка настільки витоптана,
що могла би стати дорогою, але поки що
на ній догорає
сонне,
самотнє
вогнище.

Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки ніхто не слухає і не дивиться,
поки ніхто не вийде,
поки не зловить за руку й не крикне: «Ось ти де!»
і не зупинить вибухом або пострілом
твоє дихання.

Скільки у тобі сонця і скільки – місяця?
Мабуть, немало, бо очі твої ще світяться
і розганяють темряву,
і щоночі освітлюють вулиці і вокзали,
оберігаючи подорожніх чи то від лукавого,
чи то від якогось іншого
давнього
демона.

Хочеш чи ні, ти станеш для мене знаковим,
навіть якщо кінцева мета – це вакуум,
у який перетвориться все на момент апокаліпсису,
і ми перестанемо існувати або переплавимося
в недолугі уламки планет і космічного пилу,
світло твоє порожнечу, як біль, пересилить –
і розростеться навколо новою галактикою,
навіть якщо, здавалося, краще не варто би.

Навіть якщо, здавалося б, все минулося,
хто ж, як не ти, розгоратиметься на вулицях?
Хто ліхтарем освітлюватиме виходи
після того, як ти перестанеш ходити і дихати?

Хто ж, як не ти, розпалюватиме вогнище
на узбіччі нічних автострад і перонів, поки ще
день не надходить,
темно і холодно,
темно і холодно?
Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки Земля продовжуватиме крутитися,
поки її не поглине
космічний Мордор.

13.03.2015