Ось тобі ключ, ось тобі сім дверей,
ось тобі світ, ледь висохлий після потопу.
Ось голова, набита амбіціями та ідеями –
спробуй створити власну
антиутопію.
Ось тобі час: на роздуми і на слова́.
[Я називаю це «поговорити з рукою» –
такий собі психологічний прийом,
дурниця,
самообман
і, звичайно, можливість хоч трішки –
востаннє –
себе заспокоїти].

Отже, поїхали. Вихід лише один.
Перші з дверей впираються аж у стелю –
і якщо підійти до них ближче, то можна відчути дим,
бо пожежа – це перша ознака війни,
що чекає тебе
на цих спалених
землях.
Вибереш їх – і станеш, можливо, жертвою
чиїхось неврозів, дитячих страхів і комплексів,
якщо пощастить, навчишся уважно стежити
за кожним, хто розмовляє занадто відверто і голосно
про те, що земля і кругла, і обертається
(свят-свят-свят, тут потрібно тричі перехреститися,
а ще краще – самому собі почухати вухо палицею
чи пошкрябати стіни
найближчої церкви
потилицею).
І, можливо, ти будеш щасливий, аж поки ко́мусь там,
хто сидить на кілька сходи́нок від тебе вище,
не захочеться, щоб планета зробилась конусом,
бо тоді всіх інакомислячих знову
знищуватимуть.

Можеш вибрати другі чи треті – і теж собі розпатякувати
геть усе, що збреде на язик, без загрози ув’язнення
(світ за дверима люб’язно тебе забезпечить палатою
в психлікарні або – на вибір! –
долею блазня).

Та якщо тобі не до душі ні закони, ні правила,
спробуй самому стати єдиним законом.
Номер чотири призначений для любителів позловживати
владою,
та, щиро кажучи, жоден із коронованих
ще не вмирав від старості чи хворобливості,
тільки через отруєння або страту.
Був тут один, що, кажуть, збирався визвіритись,
але мусив тікати із закордонним паспортом.

Ще, звичайно, є варіант говорити символами,
щоб себе показати і ситуацію не погіршити,
(але хто його знає, чи ти не поповниш лави тих,
хто творіння свої
називатиме пафосно –
ві́ршами,
а не вірша́ми, і кожний шедевр приурочуватиме
до річниці чиєїсь там смерті чи дня народження.
Пам’ять – це, звісно, чудово, та іноді, знаєш, буває, що краще промо́вчати,
ніж ви́кликати бажання вчинити злочин).
Якщо все влаштовує, вибереш п’яті двері –
та в жодному разі не смій барані́в просвітлювати,
що поки чиясь країна стає імперією,
у твоїй оподатковують навіть повітря.

Бо якщо до них дійде, що́ їм проблеми створює,
і, як-то кажуть, голодний не зрозуміє ситого,
то попереджений перетвориться на озброєного
і тоді вже іншою мовою говоритиме
з кожним, хто ще літає занадто ви́соко,
кожне несказане слово – майбутній постріл.
І ти підеш з ними,
якщо побажаєш висловити
власну позицію за дверима, що будуть шостими.

Сьомі – останні – ті, що говорять тишею.
Це той випадок, коли мовчання буває золотом,
і слова непотрібні, бо мова для тих, хто вирішив
не говорити, чомусь виглядає
вульгаризованою.

Клятий момент наповнюється апогеєм,
важко, звичайно, коли думки – мов ви́патрані.
Але термін закінчується:
ось тобі ключ,
ось тобі сім дверей.
Час вибирати, ким тобі бути
і як
говорити.

08.02.2015