Повертайся додому. Чуєш, тут небо випогодилось,
подивися, як тепло на кожній маленькій вулиці –
ці дороги твої, бо на їхніх узбіччях і вигинах
оживають дерева
й котами до тебе туляться,

коли ти повертаєшся звідкілясь, мабуть, здалеку –
і земля обіймає тебе, як старого знайомого –
першим жаб’ячим кваканням, гулом джмеля,
а буває, що
великодніми дзвонами, паскою –
ну і спогадами:

ось ти лежиш на траві, а вгорі, як золото,
хтось виходить на світло, бо як йому не виходити,
коли простір нагадує стежку, а небо – колесо –
він вростає у твої ребра,
сміється голосно,
аж вода у ставку береться тонкими брижами –
і ховаються риби у випалений комиш.
І поки ти слухаєш, як той згори стає ближчим,
дощ легким рухом
усе, що горить, очищує.

Ось твої руки, які ще тримають палицю –
меч або скіпетр – очі твої всміхаються –
ти король-воїн, такий, як бувають в фільмах –
хочеш сьогодні зробити усіх нас вільними.

Ось твоє небо – очі й легенди бабусині:
про перевертня і водяника з довжелезними вусами,
що живе у криниці. Якщо ти підеш по воду,
він зустріне тебе плюскотінням і прохолодою

і проситиме: Залишайся! Не йди нікуди,
тут навесні воскресають святі і люди.
Коли бог до землі доторкається босими п’ятами,
він гойдає в руках літаки і птахів, щоб ніколи не падали.
Залишайся! Бери у руки зірки і кошики,
і уважно вивчай амплітуду підземних поштовхів –
цій землі вже так довго болять квитки і валізи.
Перестань її без ножа молотити і різати,

бо вона ще жива, калатає у грудях ліворуч –
пориванням трави, дзюркотінням води у сонячний
день чи легеньким ривком молодого коріння.
Ти – останній герой
і остання її надія.

Повертайся додому. Чуєш, тут ніч освітлюється
мерехтінням гнилої кори,
болотами давніми.
Щосекунди, щодня, щотижня і навіть щомісяця
тут чекають на тебе і, знаєш, так часто згадують,
що дороги твої перетворюються на потяги,
риби й птахи стають кораблями
і літаками,
голоси і тривоги – дзвонами великодніми,
що закінчуються обіймами –
татовими
і маминими.

11.04.2015