Все почорніло.
На згарищах лежать і дотлівають вирізки з газет: події, факти, заходи.
Але не спогади … лише не спогади.
Безсердечні рядки радості, смутку, захоплення просочуються, вилазять на поверхню і зринають думками в моїй голові. Сумно знати, що вони нікуди не дінуться, не вивітряться, не зникнуть,з першим промінням сонця, але залишаться з тобою у темну літню ніч, забираючи твій сон.
І ти замерзаєш… Ні, не від прохолодного літнього пориву вітру, а від спогадів. Зрадливих, малих, незнищенних думок, що полюбляють вилазити, коли ти збираєшся до сну.
З ними ти починаєш цінувати нічну тишу міста, безмісячну ніч за вікном, прохолодний вітер, та мерехтливі ліхтарі, у тіні яких ховається небачене тобою досі маленьке диво, або й страх.
Люблю місячну пору, коли думки виводять тебе на балкон. Ти стоїш, дивишся на розкидані зорі по небу та пошарпане підвіконня, яке лущиться від старої фарби. Мовчки стоїш, дихаєш прохолодною тишею.
За це і люблю ніч.


червень 2015