Напевно, мій інтерес до комсомолу з’явився років у тринадцять, коли просто на урок праці до нас залетіла групка старшокласниць. Радісно сповістивши свою класну керівничку про те, що їх прийняли у комсомол, дівчата збуджено розповідали подробиці дамі, яка чомусь ошивалася в нас на уроці – чи то зайшла на хвилину, чи заміняла когось. Найбільше пам’ятаю Елю. Тепер вона ще й комсомолка!
Ця Еля мешкала в сусідньому будинку і щоранку мозолила очі всьому потоку напівсонних школярів своєю надзвичайною красою. Ні в тому потоці, ні де-інде в околиці не знайшлося б жодної особи, здатної заперечити незаперечний факт краси Елі. Смаглява, схожа чимось на тих єгипетських красунь, які вдруге вмирали від нудьги в наших підручниках з історії. До того ж, дівчина не була надто пихатою (плюс в репутацію), вчилася непогано, а її батько щоранку бігав на порослому травами стадіоні поруч з домом. Словом, зірка місцевого масштабу. Якщо взяти до уваги той факт, що Еля – єдина донька своїх батьків, щасливець той, який покохає її. Комсомолку.
У ті роки моду диктували універмаги і журнали типу «Радянської жінки» чи «Крестьянки». Елю вдягали не там і не так. Чи то якась закордонна родина долучалася до формування гардеробу, чи таємна кравчиня постачала їй наряди – достеменно невідомо, проте моя сусідка завжди мала неперевершений вигляд. Кожного разу, коли ми зустрічалися, у моїй голові з олімпійською швидкістю пролітали думки: для чого я вчуся, для чого багато читаю і ходжу на фортепіано, коли такі, як Елька затьмарять таких, як я, назавжди; у них все складається на «відмінно», вони ніколи не плачуть і не страждають, бо неможливо страждати у такій фірмовій курточці.
Тепер Елька могла носити ліворуч на грудях охайний темно-червоний значок з профілем самі знаєте кого, а я залишалася мало того, що на кілька літ молодшою (і цього не зміниш!), а ще й з галстуком на шиї. Той галстук я як слухняна учениця підпрасовувала мало не щоранку, бо він чомусь м’явся так, ніби я всі сім уроків вертіла його навколо шиї. Думаю, це й було прихованим мотивом вступу до «веелькаесем» – мені остогидло його прасувати. А ще те, що комсомолець в моїй уяві точно вважався старшокласником, що для піонера рівноцінно слову «дорослий».
Краси і стилю Ельки нікому не наздогнати, але комсомол – це та об’єднуюча сила, яка робить нас із нею одним цілим. Я стану в ту саму шеренгу, що й незаперечно красива дівчина. І я теж одна в батьків.
«Наблизитись до краси» я змогла через два роки. Хоча на той момент Еля вже була студенткою. Не те, щоб я нав’язливо мріяла про вступ, однак солодкий щем пробрався у тіло, коли у кабінеті історії з питання вступу в комсомол зібрали кращих з кращих - найбільшу надію радянської молоді. Думаю, наша завуч Катерина Степанівна над цим не заморочувалася, а сухо й бюрократично сказала класним керівникам подати списки таких дітей. Ті також не заморочувалися, а просто попорпалися в стосиках своїх паперів та записали тих, хто добре вчився і не порушував поведінку. Якби відбір проводився більш ґрунтовно, дорослі докопалися б до злочинів, скоєних мною проти соціалістичної дійсності в початковій школі. Мало того, що я кожного Різдва обходила з колядою не тільки наш під’їзд, але половину вулиці в компанії трьох-чотирьох дівчат ( в Елі не відчиняли дверей). Був гріх більший за коляду. І він ніяк не в’яжеться з моїм табелем. З моїми табелями, за всі роки навчання. Колись у нашому класі проводили опитування, яке складалося з одного-єдиного запитання «Чи є Бог?». Так от, за результатами, я і ще одна дівчинка відповіли ствердно. Решта чи то були навчені батьками приховувати такі відповіді, чи то справді відносились до атеїстів. Зараз важко сказати, особливо, враховуючи той факт, що через тридцять років всі ці люди щонеділі ходять до церкви.
Отже, Бог є! А мене пхають в комсомол як передовичку. І ці два поняття не конфліктували в моїй голові. Я не думала тоді про витоки і цілі молодіжної організації, і навіть про те, чи воно мені треба. Комсомольський квиток був перепусткою до підліткового віку, до дискотек і поїздок, до Елі, хоч вона вже в інституті. І моя бурхлива уява малювала спільні просиджування на зборах, синхронні промовляння речівок і розпалювання вогнищ.
У кабінеті історії Катерина Степанівна монотонно розповідала нам деякий час про створення захмарноомріяної спілки, куди нам випадало небувале щастя незабаром потрапити. Потім педагогині набридло говорити і вона так само монотонно продиктувала нам все, що потрібно знати і вміти, щоб стати справжнім комсомольцем. Справжнім мені хотілося. Нехай з Елькою не вийде, то там багато-іншого цікавого буде. До того ж, час дали. Тільки роби!
І я робила. Дотепер пригадую той змарнований час, який я відгризла від книжок і прогулянок, від розмов і знайомств. Життя робило стрімкі кола, ставало все цікавішим і цікавішим. Замість того, щоб насолоджуватися ним, я зубрила статут і ще якісь дурниці, які, до речі, навіть не можна було так називати - цить! Єдине добро, що тривало все це недовго, бо нас забажали прийняти в комсомол, як приймають невизнаного генія до офіційної державної спілки – посмертно.
Я не розуміла тоді, що коїться. То була агонія комсомолу, і всі партійні ватажки (наш варіант – завучі), які колись були молодіжними лідерами та не уявляли собі, як ВЗАГАЛІ можна виховувати молоде покоління без вказівок партії, били на сполох. Вони хотіли запхати в лави ВЛКСМ якомога більше учнів, наче це могло зупинити гниття. Тепер усе виглядає смішно. А тоді ми з учнівською чемністю визубрили необхідне і з трепетом чекали, коли ж відбудеться дійство. Раптом, нас не приймуть? Ганьба! Як же тоді жити тому, хто вже не піонер, а ще не комсомолець?
Наші побоювання розвіялись. Актова зала була майже порожньою, хоча скомандували вбратися урочисто. Усіх п’ятнадцять учнів без зайвого пафосу і запитань, з якоюсь прихованою метушнею прийняли. Сказали кілька слів, почепили значки і відпустили.
Але такої усмішки, як в Ельки, на моєму обличчі не спостерігалося. Може, й добре, бо та урочистість була першою і останньою, яка пов’язувала мене з комсомолом. Дуже швидко він розлетівся, лавина перебудови і розпаду СРСР накрила всіх. За деякий час Катерина Степанівна вже цілком офіційно розшукувала тих, хто пам’ятає хоч якісь колядки чи щедрівки, бо на школі позначилося національне відродження. І жодна душа не знала, чи проливала ночами свої сльози завуч за тим, без чого не уявляла свого життя так само, як я не уявляла свого існування без Ельки.
Елька покинула інститут, як тільки вискочила заміж за рекетира, що взяв її штурмом. У дев’яностих вона каталася, як сир в маслі, а після того, як за нез’ясованих обставин за містом розстріляли її чоловіка, виїхала на роботу до Європи. Згодом батьки повмирали і все, що пов’язувало її з рідними краями, - запис у документах і мій світлий спогад про вступ до комсомолу. Хоча, чому світлий? Я досі шкодую про час, згаяний на штудіювання статуту організації, що ніколи так і не стала моєю.


2015