Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
23:09
не вистачає часу
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
2026.11.22
22:27
Пишу я ампулою ці
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
2026.11.22
18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
2026.11.22
18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
2026.11.22
18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталка Янушевич (1974) /
Проза
Самотня грушка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Самотня грушка
Вона жила одна. Стара жінка, що разом із своєю хатою, здавалося, загубилася і в часі, і в місті. Хоча… У неї біля тої хати росла грушка.
Жінку звали Юстиною. Ніхто не питав у неї про прізвище, не з’ясовував достеменно її вік, не розпитував про родичів. У гості до неї не заходили. А чого заходити? І без відвідин все життя Юстини – як на долоні: її довга стара хата якимось невідомим островом збереглася посеред височенних дев’ятиповерхівок. Хто б не підходив до вікна, він хоч-не-хоч дивився телепередачу про день баби Юстини. Ось вона порається біля квітничка, ось тягне відро з криниці, ось перебирає щось, ось тріпає. Добре, що води в неї можна було набрати – нікому не відмовляла. Тому й знали всі її ім’я. Вона – жодного. Завжди привітно здоровкалася, проте наче й не виявляла особливого інтересу до людей. Замріяна якась була.
Худа й висока, як та її грушка, Юстина увесь день поралася по господарству. Балконні бабуні з сивими завивками, пропахлі корвалолом, зазираючи зі своїх гнізд, думали одну колективну думку: де Юстина силу бере?
А що то – сила? Вона від самого життя, від землі, від грушки. Від краси, від любові. Та й не думала Юстина про таке. Звісно, що роки своє додали, а проте не змогла б довікувати отак-о – «на поверсі». Хай і з дітьми. Краще – в своїй оселі. Хоч не було в неї ані дітей, ані чоловіка ніколи. Дав би Бог дожити, аби ніякому начальнику не спало на думку на місці її хати яку-небудь бетонну мару звести. Та й не годиться таке робити біля церкви. Але тепер чим тільки люди не дивують.
Юстині ніхто не платив, та вона доглядала за цим місцем. І хоч добрих тридцять років поруч з її старою хатою був Будинок школяра, а не церква, жінка не визнавала цього. Тобто, нікому й нічого вона не пояснювала, але для її серця тут завше був храм. Може, то була таємниця її сили: усе рідне та близьке, для тіла і для душі – поруч. І скільки Юстина себе пам’ятає, все отут. Хоча півстоліття тому вуличка була засіяна такими ж низенькими хатками. Це тепер Юстина почувається, як музейний експонат. А тоді… О, тоді…
Колись вона була закохана в Степана. До цього місця її прив’язав, а до себе – не зміг. Ніхто ніколи не скаже, в яку саме мить те почуття з’являється. Вони росли майже разом, бачилися в школі, в церкві. Вони зналися, добре зналися. Але коли Юстина вперше збагнула, що Степан – її світ, її сонце – не пригадає. І не треба, бо від того всередині тьохкати починає…
Вони приятелювали. Гарна ставна дівчина, старша в родині, і Степан, одинак, що змалку прислуговував у церкві. Навіть у буденних справах він поводився так, наче дивився на все крізь Боже Слово. Може, часу мав більше, може, матір, не перемучена клопотами, частіше могла мовити:
- Дивися, Степанку, яке то творіння Боже досконале! – і показати дитині комаху, новонароджений листочок чи краплину дощу з сонцем усередині.
Коли Степан вирішив учитися на священика, ніхто не здивувався. А як вивчився, Юстина щебетала у гурті молоді радісні вітальні слова, та отих особливих, наодинці, вимовити не наважилася. Наче, й не була надмір мовчазною, а як випадала нагода – щось до горла приступало і не давало й слова вицідити. Може, переконання, що парубок першим повинен почати балачку. Може, страх, що відкине її, Юстину, навік. Так і не відбулося між ними нічого. А коли поїхав, посадила цю грушу: як зацвіте, то дівоча доля вдасться – думала собі.
Ех, ніхто вже не дізнається на цім світі. Немає Степана. Як поїхав світ за очі – так і пропав. Долетіла тільки запізніла звістка, що арештували, у табір відправили. Тоді такого багато було.
І які б вітри не шугали над хатою Юстини – війни, злидні чи самотність – вона залишалася вірною своєму місцю. Кликали сестри за океан – не змогла. Кликали вдівці заміж – не хотіла. Боліло серце, коли церкву обдирали. Тоді ще хрест сховала, бо спалили б. Люди як могли рятували, але що доведеш тим, хто тільки нищити вмів?
А тепер… Що тепер? Молодшою працювала прибиральницею при тому Будинку школяра, все пильнувала стару церкву. Бувало, кажуть їй:
- Юстино, та чи тобі платять за те, що ти фарбуєш, білиш, миєш?
- Хто тебе просить, га, Юстино?
- Чи ти на премію розраховуєш?
Вона відмовчувалася. Що мала казати? Що тут її дім, де вона проросла корінням, та так міцно, аж крила знерухомила? Зрештою, не всі могли зрозуміти Юстину. Хтось любив її, хтось не дуже. Може, через малих, бо Юстина пильнувала, щоб дітлахи, яких завжди назбирувалося повне подвір’я, не нищили будівлю своїми щораз новішими витівками. Відганяла і від грушки, до якої восени добиралися навіть через паркан. Вона сварила, та не так, як пес, що стереже своє подвір’я, а лише щоб зберегти той маленький рідний їй клаптик землі.
- Ти поглянь: води їй не шкода, а ту грушку стереже, мов чоловіка. – зауважували глядачі з вікон.
І мало хто розумів, що дерево для Юстини було єдиною спорідненою душею.
Вона вже рідше виходила з хати. А коли виходила, видно було, як їй чимраз важче ступати доріжкою. Врешті, цілком злягла. Пані поважного віку з найближчої багатоповерхівки, жінка небайдужа і щира, наважилася постукати у двері. Вона застала геть слабу Юстину і деякий час щоденно навідувалася до неї – годувала, доглядала.
- До шпиталю не поїду, кожен має своє віджити. – неголосно відрізала господиня.
Так і обходилися – травами та процедурами.
Якось її доглядальниця принесла новину. Мовляв, люди зі всієї околиці хочуть відновити стару церкву. Вже й у кабінетах були, дозволяють, наче. Як добре, що знайшлося таке намолене місце в новому мікрорайоні.
Більшої втіхи годі шукати! Юстина ожила. Вона навіть з хати виходити почала. Попервах тільки своїм подвір’ям човгала, а згодом змогла на службу до церкви дійти. Постояла там кільканадцять хвилин – як у молодість вернулася. Нічого, що все тут по-новому. Зосталось інше, оте невимовне, що всеньку її долю окреслило.
- - - - -
Юстина прожила ще півроку. Її хату і паркан з часом знесли, утворилося одне велике церковне подвір’я. На ньому ще росте стара, як спогад, грушка, а в храмі донині зберігається хрест, так давно врятований нею від знищення.
2015
Жінку звали Юстиною. Ніхто не питав у неї про прізвище, не з’ясовував достеменно її вік, не розпитував про родичів. У гості до неї не заходили. А чого заходити? І без відвідин все життя Юстини – як на долоні: її довга стара хата якимось невідомим островом збереглася посеред височенних дев’ятиповерхівок. Хто б не підходив до вікна, він хоч-не-хоч дивився телепередачу про день баби Юстини. Ось вона порається біля квітничка, ось тягне відро з криниці, ось перебирає щось, ось тріпає. Добре, що води в неї можна було набрати – нікому не відмовляла. Тому й знали всі її ім’я. Вона – жодного. Завжди привітно здоровкалася, проте наче й не виявляла особливого інтересу до людей. Замріяна якась була.
Худа й висока, як та її грушка, Юстина увесь день поралася по господарству. Балконні бабуні з сивими завивками, пропахлі корвалолом, зазираючи зі своїх гнізд, думали одну колективну думку: де Юстина силу бере?
А що то – сила? Вона від самого життя, від землі, від грушки. Від краси, від любові. Та й не думала Юстина про таке. Звісно, що роки своє додали, а проте не змогла б довікувати отак-о – «на поверсі». Хай і з дітьми. Краще – в своїй оселі. Хоч не було в неї ані дітей, ані чоловіка ніколи. Дав би Бог дожити, аби ніякому начальнику не спало на думку на місці її хати яку-небудь бетонну мару звести. Та й не годиться таке робити біля церкви. Але тепер чим тільки люди не дивують.
Юстині ніхто не платив, та вона доглядала за цим місцем. І хоч добрих тридцять років поруч з її старою хатою був Будинок школяра, а не церква, жінка не визнавала цього. Тобто, нікому й нічого вона не пояснювала, але для її серця тут завше був храм. Може, то була таємниця її сили: усе рідне та близьке, для тіла і для душі – поруч. І скільки Юстина себе пам’ятає, все отут. Хоча півстоліття тому вуличка була засіяна такими ж низенькими хатками. Це тепер Юстина почувається, як музейний експонат. А тоді… О, тоді…
Колись вона була закохана в Степана. До цього місця її прив’язав, а до себе – не зміг. Ніхто ніколи не скаже, в яку саме мить те почуття з’являється. Вони росли майже разом, бачилися в школі, в церкві. Вони зналися, добре зналися. Але коли Юстина вперше збагнула, що Степан – її світ, її сонце – не пригадає. І не треба, бо від того всередині тьохкати починає…
Вони приятелювали. Гарна ставна дівчина, старша в родині, і Степан, одинак, що змалку прислуговував у церкві. Навіть у буденних справах він поводився так, наче дивився на все крізь Боже Слово. Може, часу мав більше, може, матір, не перемучена клопотами, частіше могла мовити:
- Дивися, Степанку, яке то творіння Боже досконале! – і показати дитині комаху, новонароджений листочок чи краплину дощу з сонцем усередині.
Коли Степан вирішив учитися на священика, ніхто не здивувався. А як вивчився, Юстина щебетала у гурті молоді радісні вітальні слова, та отих особливих, наодинці, вимовити не наважилася. Наче, й не була надмір мовчазною, а як випадала нагода – щось до горла приступало і не давало й слова вицідити. Може, переконання, що парубок першим повинен почати балачку. Може, страх, що відкине її, Юстину, навік. Так і не відбулося між ними нічого. А коли поїхав, посадила цю грушу: як зацвіте, то дівоча доля вдасться – думала собі.
Ех, ніхто вже не дізнається на цім світі. Немає Степана. Як поїхав світ за очі – так і пропав. Долетіла тільки запізніла звістка, що арештували, у табір відправили. Тоді такого багато було.
І які б вітри не шугали над хатою Юстини – війни, злидні чи самотність – вона залишалася вірною своєму місцю. Кликали сестри за океан – не змогла. Кликали вдівці заміж – не хотіла. Боліло серце, коли церкву обдирали. Тоді ще хрест сховала, бо спалили б. Люди як могли рятували, але що доведеш тим, хто тільки нищити вмів?
А тепер… Що тепер? Молодшою працювала прибиральницею при тому Будинку школяра, все пильнувала стару церкву. Бувало, кажуть їй:
- Юстино, та чи тобі платять за те, що ти фарбуєш, білиш, миєш?
- Хто тебе просить, га, Юстино?
- Чи ти на премію розраховуєш?
Вона відмовчувалася. Що мала казати? Що тут її дім, де вона проросла корінням, та так міцно, аж крила знерухомила? Зрештою, не всі могли зрозуміти Юстину. Хтось любив її, хтось не дуже. Може, через малих, бо Юстина пильнувала, щоб дітлахи, яких завжди назбирувалося повне подвір’я, не нищили будівлю своїми щораз новішими витівками. Відганяла і від грушки, до якої восени добиралися навіть через паркан. Вона сварила, та не так, як пес, що стереже своє подвір’я, а лише щоб зберегти той маленький рідний їй клаптик землі.
- Ти поглянь: води їй не шкода, а ту грушку стереже, мов чоловіка. – зауважували глядачі з вікон.
І мало хто розумів, що дерево для Юстини було єдиною спорідненою душею.
Вона вже рідше виходила з хати. А коли виходила, видно було, як їй чимраз важче ступати доріжкою. Врешті, цілком злягла. Пані поважного віку з найближчої багатоповерхівки, жінка небайдужа і щира, наважилася постукати у двері. Вона застала геть слабу Юстину і деякий час щоденно навідувалася до неї – годувала, доглядала.
- До шпиталю не поїду, кожен має своє віджити. – неголосно відрізала господиня.
Так і обходилися – травами та процедурами.
Якось її доглядальниця принесла новину. Мовляв, люди зі всієї околиці хочуть відновити стару церкву. Вже й у кабінетах були, дозволяють, наче. Як добре, що знайшлося таке намолене місце в новому мікрорайоні.
Більшої втіхи годі шукати! Юстина ожила. Вона навіть з хати виходити почала. Попервах тільки своїм подвір’ям човгала, а згодом змогла на службу до церкви дійти. Постояла там кільканадцять хвилин – як у молодість вернулася. Нічого, що все тут по-новому. Зосталось інше, оте невимовне, що всеньку її долю окреслило.
- - - - -
Юстина прожила ще півроку. Її хату і паркан з часом знесли, утворилося одне велике церковне подвір’я. На ньому ще росте стара, як спогад, грушка, а в храмі донині зберігається хрест, так давно врятований нею від знищення.
2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
