Я не мамоні, а Богу молився.
У самоті, у чаду суєти
що тільки грішнику ніччю не сниться,
поки несе його в інші світи?

Не у пустелі великій, гарячій
душу мою гартував херувим.
Я опинився у храмі, неначе
маю покаятись бестіям злим.

Як у кіно із дешевого мила,
Зала сіяє, накриті столи.
Інтелігентно начищені рила,
наче не п'яні, як завше були.

І ради цього надутого лиску
посереди́ні неначе і я.
Будуть судити по чорному списку
книги неписаного житія.

Зирять на мене і косо, і криво
ситі й нена́ситні люди-жлоби.
Мало одного на юрмище хтиве.
Хоч би і двоє – тріщали б чуби.

Той наміряється різати руку,
інший ціляє у серце моє.
Рило нахабне виймає шаблюку,
а нахабніше – кайдани кує.

Люта містерія хижого кодла.
Деякі пики знайомі мені.
Ця інквізиція Савонароли
чимось нагадує нинішні дні.

Путі і жирі – ще ті ненажери.
Злобні вампіри жадають крові.

.....................................................
Раптом у зал відчиняються двері
і – на порозі мої візаві.

Я ще повірити цьому не можу –
чудом являється дивний дует:
он усміхається ніби Серьожа,
а із гітарою – наче поет.

Поряд зі мною сідають до столу,
залу гадючу очима їдять.
В пики нахабної черево голе,
роги і ратиці з ляку тремтять.

– Ну, шалапути, злодії, горили, –
мовить суворо колишній Жеглов, –
може, із вас я мотатиму жили,
може у вас я пускатиму кров?

Що за претензії, ей, супермени?
І припечатав на стіл пістолет.
– Хто проти нього, давай, проти мене.
Де там диявол? Іду тет–а–тет.

І... опустіла містерії зала.
І усміхнувся Єсенін мені.
Це неймовірно, і цього немало,
поки Висоцький іще на коні.

І задзвеніла високо гітара.
Він семиструнну акордами рвав.
І українською з нею на пару
пісню про клена Єсенін співав.

Голос тонесенький, як у дитини.
Я пам’ятаю, він був ягоза.
Забороняли його люди-свині.
І покотилась у мене сльоза.

Він обійняв мене. Теж – зі сльозою.
Ось воно наше родинне життя.
Наче мій син повернувся із бою.
Він же давно мені – юне дитя.

І як буває у добрій родині,
тихо повідав мені сам-на-сам:
– Злодій повісив мене на бантині.
Не довіряй самозваним братам.

І приєднався до наших секретів
той, що і перший, і другий, і третій,
поки співав про війну і бої:
– Знаєте, був я і битий,і тертий,
тільки не я винуватий у смерті.
Я не помер. Мене вбили свої.

І помахавши прощально рукою,
разом пішли у небесний вокзал,
не зачиняючи хід за собою,
поки сугестії виметуть зал.

Дивно, що ми говорили на рівних
і не було ні вини, ні проклять
за анексовану берега п’ядь.
Тільки і мови:
               – Ідемо до прірви.
Не забувай. І прости за невірних,
адже не відають ще, що творять.

..........................................................
Я просинаюся. Мокра подушка.
Отже, буває таке уночі.
Бозя громами везе калачі,
зирить сова, нашорошивши вушка.
На підвіконні – «жегловская пушка»,
а за вікном пугачі і сичі.

Літечко друге уже проминає,
поки на сході війна не вщухає.
Сонце ще сходить і мріє блакить.

Як же простити губителя раю?
Я не прощаю. Хай Бозя прощає,
тих кого Бог ні за що не простить.

                              06.2015