МОЯ ЛЮБА НЕЛЛІ
Любив я дівчину колись,
Люблю її й тепер,
Любитиму завжди і скрізь,
Поки живу — не вмер.

Багато знаю я дівчат
Вродливих, як одна,
Та не траплялося стрічать
Такої, як вона.

Дівоча знаджує краса
Людей у всі часи,
Але краса — то ще не все,
Ще треба й до краси.

Усе, що в дівчині ціню,
В моєї Неллі есть:
I врода, й серце, і душа,
I добра слава, й честь.

Немає в неї пишних шат
I дорогих прикрас,
Та краща всіх вона стократ,
У що б не одяглась.

Чарує око пишнота,
Багатства щедрий дар,
Але душевна чистота
Сильніший має чар.

За це я Неллі вподобав
I щиро полюбив,
За це я серце їй віддав
Одній навік-віків.


ПЕГГІ МОНТГОМЕРІ

Щоб жив я десь на болотах
I спав на моховім коверці,—
Я був би щасний, якби ти
Була зі мною, Пеггі-серце.

Щоб сніжний вітер лютував
I брала ніч морозом кріпко,—
В своїх обіймах я тобі
Зігрів би душу, Пеггі-рибко.

Щоб я був лорд, і з срібла їв,
I пив із золотого кубка,—
З яким би щастям розділив
Я все з тобою, Пеггі-любко!


НЕЩАСЛИВА ДОЛЯ

Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...

Я вгору п'явсь, я гінко ріс,
I пишно цвів мій цвіт,
Повітря, сонце і роса
Живили зелень віт.

Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...


ЗА МОЛОДІ ЛІТА

Не забувається повік,
Що серце пам'ята,—
I дружба перша, і любов,
I молоді літа.
Так вип'єм. друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!

Ходили вдвох ми по полях,
Де золоті жита,
Та розійшлись у нас путі
На довгії літа.

Бродили вдвох ми по річках,
Де хвиля золота,
Та розлучили нас моря
На довгії літа.

Подай же руку, як колись,
Бо дружба нам свята,
I знову думкою вернись
У молоді літа...

Так вип'єм, друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!


ДЖОН ЯЧМІНЬ

Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
I поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.

Взяли, ввергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
I поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.

Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
I Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.
Настало літечко жарке —
Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи —
Ніхто не зачіпай!

Настигла осінь клопітка —
Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.

Змарнів, ізблід — звичайно, дід —
Немає вже снаги...
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.

Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.

Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладать,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидать.

Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,—
Хоч потопай, хоч плинь!

Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.

Пекли сердегу на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.

А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали...
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.

Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
I добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!

Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
I серце їй співа!

Чарками дзень, чаркамидзінь —
Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь!


УТІХА ДУШІ

Хай пише писака, хай б'ється солдат,
Хай бреше усяко крутій-дипломат,
Хай лічить купчина куші-бариші,
А в мене чарчина — утіха душі.

Не заздрю я лорду, не кплю я з селян,
Для мене байдуже, мужик ти чи пан,
Бо хлопці в корчомці — мої браташі,
А пляшка-пузашка — одрада душі.

Пишається дідич, що коні баскі,
Втішається крамар, що гроші дзвінкі...
Не знають ледаща — пани й торгаші,
Що чарка — найкраща потіха душі.

Як жінка померла, я ревно моливсь,
Та скоро побачив, що в тім помиливсь;
Молінням-жалінням душі не суши:
Чарчина єдина — бальзам для душі.

Якось мене люди підбили на риск,
Я втратився тяжко в надії на зиск;
Чи тяжко, не тяжко, турботи лиши —
Є пляшка-пузашка — розрада душі.

«Одрада в стражданні»,— сказав нам співець,
Хоч, може, й не в рясі — душею чернець!
Ой ченче-святенче, бреши не бреши,
А пляшка та чарка — розкоші душі.