Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Лукаш (1920 - 1988) /
Вірші
/
Роберт Бернс (1759—1796)
Роберт Бернс Вірші I
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Роберт Бернс Вірші I
МОЯ ЛЮБА НЕЛЛІ
Любив я дівчину колись,
Люблю її й тепер,
Любитиму завжди і скрізь,
Поки живу — не вмер.
Багато знаю я дівчат
Вродливих, як одна,
Та не траплялося стрічать
Такої, як вона.
Дівоча знаджує краса
Людей у всі часи,
Але краса — то ще не все,
Ще треба й до краси.
Усе, що в дівчині ціню,
В моєї Неллі есть:
I врода, й серце, і душа,
I добра слава, й честь.
Немає в неї пишних шат
I дорогих прикрас,
Та краща всіх вона стократ,
У що б не одяглась.
Чарує око пишнота,
Багатства щедрий дар,
Але душевна чистота
Сильніший має чар.
За це я Неллі вподобав
I щиро полюбив,
За це я серце їй віддав
Одній навік-віків.
ПЕГГІ МОНТГОМЕРІ
Щоб жив я десь на болотах
I спав на моховім коверці,—
Я був би щасний, якби ти
Була зі мною, Пеггі-серце.
Щоб сніжний вітер лютував
I брала ніч морозом кріпко,—
В своїх обіймах я тобі
Зігрів би душу, Пеггі-рибко.
Щоб я був лорд, і з срібла їв,
I пив із золотого кубка,—
З яким би щастям розділив
Я все з тобою, Пеггі-любко!
НЕЩАСЛИВА ДОЛЯ
Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Я вгору п'явсь, я гінко ріс,
I пишно цвів мій цвіт,
Повітря, сонце і роса
Живили зелень віт.
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
ЗА МОЛОДІ ЛІТА
Не забувається повік,
Що серце пам'ята,—
I дружба перша, і любов,
I молоді літа.
Так вип'єм. друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!
Ходили вдвох ми по полях,
Де золоті жита,
Та розійшлись у нас путі
На довгії літа.
Бродили вдвох ми по річках,
Де хвиля золота,
Та розлучили нас моря
На довгії літа.
Подай же руку, як колись,
Бо дружба нам свята,
I знову думкою вернись
У молоді літа...
Так вип'єм, друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!
ДЖОН ЯЧМІНЬ
Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
I поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.
Взяли, ввергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
I поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.
Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
I Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.
Настало літечко жарке —
Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи —
Ніхто не зачіпай!
Настигла осінь клопітка —
Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.
Змарнів, ізблід — звичайно, дід —
Немає вже снаги...
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.
Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.
Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладать,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидать.
Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,—
Хоч потопай, хоч плинь!
Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.
Пекли сердегу на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.
А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали...
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.
Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
I добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!
Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
I серце їй співа!
Чарками дзень, чаркамидзінь —
Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь!
УТІХА ДУШІ
Хай пише писака, хай б'ється солдат,
Хай бреше усяко крутій-дипломат,
Хай лічить купчина куші-бариші,
А в мене чарчина — утіха душі.
Не заздрю я лорду, не кплю я з селян,
Для мене байдуже, мужик ти чи пан,
Бо хлопці в корчомці — мої браташі,
А пляшка-пузашка — одрада душі.
Пишається дідич, що коні баскі,
Втішається крамар, що гроші дзвінкі...
Не знають ледаща — пани й торгаші,
Що чарка — найкраща потіха душі.
Як жінка померла, я ревно моливсь,
Та скоро побачив, що в тім помиливсь;
Молінням-жалінням душі не суши:
Чарчина єдина — бальзам для душі.
Якось мене люди підбили на риск,
Я втратився тяжко в надії на зиск;
Чи тяжко, не тяжко, турботи лиши —
Є пляшка-пузашка — розрада душі.
«Одрада в стражданні»,— сказав нам співець,
Хоч, може, й не в рясі — душею чернець!
Ой ченче-святенче, бреши не бреши,
А пляшка та чарка — розкоші душі.
Любив я дівчину колись,
Люблю її й тепер,
Любитиму завжди і скрізь,
Поки живу — не вмер.
Багато знаю я дівчат
Вродливих, як одна,
Та не траплялося стрічать
Такої, як вона.
Дівоча знаджує краса
Людей у всі часи,
Але краса — то ще не все,
Ще треба й до краси.
Усе, що в дівчині ціню,
В моєї Неллі есть:
I врода, й серце, і душа,
I добра слава, й честь.
Немає в неї пишних шат
I дорогих прикрас,
Та краща всіх вона стократ,
У що б не одяглась.
Чарує око пишнота,
Багатства щедрий дар,
Але душевна чистота
Сильніший має чар.
За це я Неллі вподобав
I щиро полюбив,
За це я серце їй віддав
Одній навік-віків.
ПЕГГІ МОНТГОМЕРІ
Щоб жив я десь на болотах
I спав на моховім коверці,—
Я був би щасний, якби ти
Була зі мною, Пеггі-серце.
Щоб сніжний вітер лютував
I брала ніч морозом кріпко,—
В своїх обіймах я тобі
Зігрів би душу, Пеггі-рибко.
Щоб я був лорд, і з срібла їв,
I пив із золотого кубка,—
З яким би щастям розділив
Я все з тобою, Пеггі-любко!
НЕЩАСЛИВА ДОЛЯ
Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Зсушив, зв'ялив, оббив мій лист
Злий вітер-недосвіт...
Я вгору п'явсь, я гінко ріс,
I пишно цвів мій цвіт,
Повітря, сонце і роса
Живили зелень віт.
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
Але недолі вихор злий
Обніс той буйний квіт...
ЗА МОЛОДІ ЛІТА
Не забувається повік,
Що серце пам'ята,—
I дружба перша, і любов,
I молоді літа.
Так вип'єм. друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!
Ходили вдвох ми по полях,
Де золоті жита,
Та розійшлись у нас путі
На довгії літа.
Бродили вдвох ми по річках,
Де хвиля золота,
Та розлучили нас моря
На довгії літа.
Подай же руку, як колись,
Бо дружба нам свята,
I знову думкою вернись
У молоді літа...
Так вип'єм, друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!
ДЖОН ЯЧМІНЬ
Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
I поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.
Взяли, ввергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
I поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.
Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
I Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.
Настало літечко жарке —
Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи —
Ніхто не зачіпай!
Настигла осінь клопітка —
Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.
Змарнів, ізблід — звичайно, дід —
Немає вже снаги...
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.
Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.
Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладать,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидать.
Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,—
Хоч потопай, хоч плинь!
Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.
Пекли сердегу на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.
А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали...
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.
Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
I добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!
Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
I серце їй співа!
Чарками дзень, чаркамидзінь —
Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь!
УТІХА ДУШІ
Хай пише писака, хай б'ється солдат,
Хай бреше усяко крутій-дипломат,
Хай лічить купчина куші-бариші,
А в мене чарчина — утіха душі.
Не заздрю я лорду, не кплю я з селян,
Для мене байдуже, мужик ти чи пан,
Бо хлопці в корчомці — мої браташі,
А пляшка-пузашка — одрада душі.
Пишається дідич, що коні баскі,
Втішається крамар, що гроші дзвінкі...
Не знають ледаща — пани й торгаші,
Що чарка — найкраща потіха душі.
Як жінка померла, я ревно моливсь,
Та скоро побачив, що в тім помиливсь;
Молінням-жалінням душі не суши:
Чарчина єдина — бальзам для душі.
Якось мене люди підбили на риск,
Я втратився тяжко в надії на зиск;
Чи тяжко, не тяжко, турботи лиши —
Є пляшка-пузашка — розрада душі.
«Одрада в стражданні»,— сказав нам співець,
Хоч, може, й не в рясі — душею чернець!
Ой ченче-святенче, бреши не бреши,
А пляшка та чарка — розкоші душі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
