Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.13
20:39
Я втішена тобою, я втишена тобою,
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
2026.11.13
13:49
Недремні очі у сліпої власті
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
2026.11.13
10:23
Тут важлива місія —
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
2026.11.13
06:27
Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Лукаш (1920 - 1988) /
Вірші
/
Роберт Бернс (1759—1796)
Роберт Бернс Вірші II
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Роберт Бернс Вірші II
НА КОЛОСИСТІЙ НИВІ
Якось улітку, уночі,
У саме переджнив'я,
По тихій вулиці йдучи,
Кохану Енні стрів я.
Бродили вдвох ми навмання
У місячнім розливі
Та й опинились хтозна-як
На колосистій ниві.
З небес дивилися на нас
Зірниці миготливі...
Блаженна ніч, блаженний час
На колосистій ниві!
Ми з нею тут заприсяглись
В любові незрадливій,
Ми з нею вперше обнялись
На колосистій ниві.
Зайшлись розвогнені серця
В жагучому пориві,
Лились цілунки без кінця
На колосистій ниві.
Сіяла ніч до наших віч,
Ми вдвох були щасливі...
Благословляли ми ту ніч
На колосистій ниві.
Я маю втіху у вині,
В компанії гульливій,
Знайомі радощі мені
I в роздумі, і в співі.
Усе то втіхи, певна річ,
I радощі правдиві,
Та не такі, як тая ніч
На колосистій ниві.
Ой ячмінь-колосій
У полі колосіє...
Як я згадаю про ту ніч,
I досі серце мліє.
А ХТО ТАМ ХОДИТЬ ПІД ВІКНОМ?
— А хто там ходить під вікном?
«Та хто ж ізнов, як не Фіндлей?»
— Ішов би ти своїм шляхом!
«Та вже ж прийшов!» — сказав Фіндлей.
— Ти що там робиш крадькома?
«Поглянь сама!» — сказав Фіндлей.
— А не зведеш мене з ума?
«Та вже дарма!» — сказав Фіндлей.
— Тебе на хвильку упусти...
«Та вже пускай!» — сказав Фіндлей.
— Почнеш дурниці тут плести!
«I не питай!» — сказав Фіндлей.
— Як зайдеш ти о цій порі...
«Чи так, то й так!» — сказав Фіндлей.
— То прожартуєш до зорі.
«Та вже ж не як!» — сказав Фіндлей.
— Тебе один лиш раз прийми...
«Та хоч і раз!» — сказав Фіндлей.
— Щоночі будеш під дверми.
«Та вже гаразд!» — сказав Фіндлей.
— Як ми з тобою зробим щось...
«Та вже давай!» — сказав Фіндлей.
— Гляди ж, по людях не рознось!
«Та вже нехай!» — сказав Фіндлей.
ВІТРЕЦЬ КОМИШ КОЛИШЕ
Вітрець комиш колише —
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
Трудись весь вік, журись весь вік,
Така вже доля клята!
Пропав би з горя чоловік,
Якби не ті дівчата.
Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Збирай грошву, греби скарби,—
А з них пуття немає.
Мене ж і медом не годуй,
Дай пригорнуть дівчúну —
Од всіх турбот, усіх скорбот
Душею відпочину.
А тих святих, що кажуть «гріх»,
I слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар,
Любив красу дівочу.
Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина — картина.
Вітрець комиш колише,
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
ЛОВИ
Цвіли на луці вереси й чебреці,
Ішли на охоту ловці-молодці.
Брели по болоту, брели по мокві,
Сполохали хлопці куріпку в траві.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,-
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
Пурхнула куріпка над сонним зелом,
Досвітню росицю струснула крилом;
Хороша та жвава пташина дрібна,
Хупава, як пава, ясна, як весна.
З-за гаю зеленого сонце зійшло,
Веселе проміння навкруг розлило;
В куріпочки пір'я леліє рябе,
Те пір'я, пташино, зраджає тебе!
I долом ганяли, й горою ішли
Ті хлопці-мисливці, завзяті орли;
От-от дасться пташка у руки сама,
А там тільки фррр! — була та й нема.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
ДУНКАН ГРЕЙ
Закохався Дункан Грей,
Ех і закохання!
I до Меггі шле людей,
Ех і женихання!
Та задерла Меггі ніс,
Згорда зиркає навскіс;
Бідний Дункан зразу скис.
Ех і женихання!
Дункан мучиться, зітха,
Ех і закохання!
Але Меггі мов глуха,
Ех і женихання!
Дункан Грей приймає глум,
Серце тисне жаль і сум,—
Хоч із мосту просто в шум.
Ех і женихання!
Все проходить, все мина,
Ех і закохання!
Все щезає, як мана,
Ех і женихання!
Дункан каже: «Ну, дарма,
Годі сходити з ума,
А стокрот же її ма...»
Ех і женихання!
Охолонув парубій,
Ех і закохання!
Закортіло пробі їй,
Ех і женихання!
Меггі з горя вже слаба,
Ви не бачите хіба?
Сушить серденько журба,
Ех і женихання!
Меггі мила, не вмирай,
Ех і закохання!
Дункан Грей не дармограй,
Ех і женихання!
Дункан дівку пожалів,
Замінив на ласку гнів,
До вінця її повів,—
Ех і женихання!
ВЕСЕЛИЙ УДІВЕЦЬ
Ох, я нещасний чоловік —
Узяв сварливу жінку;
Не мав я з нею цілий вік
Ні хвильки відпочинку...
Що я від неї натерпівсь —
Живцем, псяюха, жерла!
Я наче вдруге народивсь,
Коли вона померла.
Чи вік — не вік, а двадцять рік
Промучився з ягою.
Тепер — кінець; гуляй, вдівець,
Діждавшися спокою.
Куди не йди — не бійсь біди,
Не сподівайся муки;
I сит, і п'ян, живу, як пан,—
Не стало жінки-злюки.
Спочило тіло у гробу,
Йому вже не підняться;
Душа ж навряд чи взята в ад
Чорти таких бояться.
Мабуть, у рай Ілля-пророк
Узяв її до пари:
Я чую жінчин голосок,
Як гримне грім із хмари.
Я ЩЕ МАЛА
Я, пане, мамина дочка,
Не можу жить без мами я,
Не знаю, що мені робить,
Як поберусь із вами я.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
Є в мене платтячко нове,
Не платтячко — картиночка;
До вас піти — того й гляди
Розтягнеться шнурівочка.
Із вами ночі коротать
Було б моїм обов'язком,
В зимову ж пору — ніч як вік,
Подумаю, аж боязко.
Зима морозами кріпить,
Зима гуляє хвижею...
Приїдьте краще на той рік —
За літо я підбільшаю.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
РЕВУТЬ ВІТРИ СУВОРІ
Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори...
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає,—
Без нього серцю горе.
Куди б його не занесло,
Благатиму я в долі,
Щоб повернувсь мій друг в село
До мене, молодої.
Дерева голі гнуться,
Та скоро розів'ються,
Озвуться в зелен гаї
Пташок веселі зграї,
Всі квіти розцвітуться.
Щоб серце знову ожило,
Щоб край настав недолі,—
Повернеться мій друг в село
До мене, молодої.
Якось улітку, уночі,
У саме переджнив'я,
По тихій вулиці йдучи,
Кохану Енні стрів я.
Бродили вдвох ми навмання
У місячнім розливі
Та й опинились хтозна-як
На колосистій ниві.
З небес дивилися на нас
Зірниці миготливі...
Блаженна ніч, блаженний час
На колосистій ниві!
Ми з нею тут заприсяглись
В любові незрадливій,
Ми з нею вперше обнялись
На колосистій ниві.
Зайшлись розвогнені серця
В жагучому пориві,
Лились цілунки без кінця
На колосистій ниві.
Сіяла ніч до наших віч,
Ми вдвох були щасливі...
Благословляли ми ту ніч
На колосистій ниві.
Я маю втіху у вині,
В компанії гульливій,
Знайомі радощі мені
I в роздумі, і в співі.
Усе то втіхи, певна річ,
I радощі правдиві,
Та не такі, як тая ніч
На колосистій ниві.
Ой ячмінь-колосій
У полі колосіє...
Як я згадаю про ту ніч,
I досі серце мліє.
А ХТО ТАМ ХОДИТЬ ПІД ВІКНОМ?
— А хто там ходить під вікном?
«Та хто ж ізнов, як не Фіндлей?»
— Ішов би ти своїм шляхом!
«Та вже ж прийшов!» — сказав Фіндлей.
— Ти що там робиш крадькома?
«Поглянь сама!» — сказав Фіндлей.
— А не зведеш мене з ума?
«Та вже дарма!» — сказав Фіндлей.
— Тебе на хвильку упусти...
«Та вже пускай!» — сказав Фіндлей.
— Почнеш дурниці тут плести!
«I не питай!» — сказав Фіндлей.
— Як зайдеш ти о цій порі...
«Чи так, то й так!» — сказав Фіндлей.
— То прожартуєш до зорі.
«Та вже ж не як!» — сказав Фіндлей.
— Тебе один лиш раз прийми...
«Та хоч і раз!» — сказав Фіндлей.
— Щоночі будеш під дверми.
«Та вже гаразд!» — сказав Фіндлей.
— Як ми з тобою зробим щось...
«Та вже давай!» — сказав Фіндлей.
— Гляди ж, по людях не рознось!
«Та вже нехай!» — сказав Фіндлей.
ВІТРЕЦЬ КОМИШ КОЛИШЕ
Вітрець комиш колише —
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
Трудись весь вік, журись весь вік,
Така вже доля клята!
Пропав би з горя чоловік,
Якби не ті дівчата.
Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Збирай грошву, греби скарби,—
А з них пуття немає.
Мене ж і медом не годуй,
Дай пригорнуть дівчúну —
Од всіх турбот, усіх скорбот
Душею відпочину.
А тих святих, що кажуть «гріх»,
I слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар,
Любив красу дівочу.
Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина — картина.
Вітрець комиш колише,
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
ЛОВИ
Цвіли на луці вереси й чебреці,
Ішли на охоту ловці-молодці.
Брели по болоту, брели по мокві,
Сполохали хлопці куріпку в траві.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,-
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
Пурхнула куріпка над сонним зелом,
Досвітню росицю струснула крилом;
Хороша та жвава пташина дрібна,
Хупава, як пава, ясна, як весна.
З-за гаю зеленого сонце зійшло,
Веселе проміння навкруг розлило;
В куріпочки пір'я леліє рябе,
Те пір'я, пташино, зраджає тебе!
I долом ганяли, й горою ішли
Ті хлопці-мисливці, завзяті орли;
От-от дасться пташка у руки сама,
А там тільки фррр! — була та й нема.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
ДУНКАН ГРЕЙ
Закохався Дункан Грей,
Ех і закохання!
I до Меггі шле людей,
Ех і женихання!
Та задерла Меггі ніс,
Згорда зиркає навскіс;
Бідний Дункан зразу скис.
Ех і женихання!
Дункан мучиться, зітха,
Ех і закохання!
Але Меггі мов глуха,
Ех і женихання!
Дункан Грей приймає глум,
Серце тисне жаль і сум,—
Хоч із мосту просто в шум.
Ех і женихання!
Все проходить, все мина,
Ех і закохання!
Все щезає, як мана,
Ех і женихання!
Дункан каже: «Ну, дарма,
Годі сходити з ума,
А стокрот же її ма...»
Ех і женихання!
Охолонув парубій,
Ех і закохання!
Закортіло пробі їй,
Ех і женихання!
Меггі з горя вже слаба,
Ви не бачите хіба?
Сушить серденько журба,
Ех і женихання!
Меггі мила, не вмирай,
Ех і закохання!
Дункан Грей не дармограй,
Ех і женихання!
Дункан дівку пожалів,
Замінив на ласку гнів,
До вінця її повів,—
Ех і женихання!
ВЕСЕЛИЙ УДІВЕЦЬ
Ох, я нещасний чоловік —
Узяв сварливу жінку;
Не мав я з нею цілий вік
Ні хвильки відпочинку...
Що я від неї натерпівсь —
Живцем, псяюха, жерла!
Я наче вдруге народивсь,
Коли вона померла.
Чи вік — не вік, а двадцять рік
Промучився з ягою.
Тепер — кінець; гуляй, вдівець,
Діждавшися спокою.
Куди не йди — не бійсь біди,
Не сподівайся муки;
I сит, і п'ян, живу, як пан,—
Не стало жінки-злюки.
Спочило тіло у гробу,
Йому вже не підняться;
Душа ж навряд чи взята в ад
Чорти таких бояться.
Мабуть, у рай Ілля-пророк
Узяв її до пари:
Я чую жінчин голосок,
Як гримне грім із хмари.
Я ЩЕ МАЛА
Я, пане, мамина дочка,
Не можу жить без мами я,
Не знаю, що мені робить,
Як поберусь із вами я.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
Є в мене платтячко нове,
Не платтячко — картиночка;
До вас піти — того й гляди
Розтягнеться шнурівочка.
Із вами ночі коротать
Було б моїм обов'язком,
В зимову ж пору — ніч як вік,
Подумаю, аж боязко.
Зима морозами кріпить,
Зима гуляє хвижею...
Приїдьте краще на той рік —
За літо я підбільшаю.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
РЕВУТЬ ВІТРИ СУВОРІ
Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори...
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає,—
Без нього серцю горе.
Куди б його не занесло,
Благатиму я в долі,
Щоб повернувсь мій друг в село
До мене, молодої.
Дерева голі гнуться,
Та скоро розів'ються,
Озвуться в зелен гаї
Пташок веселі зграї,
Всі квіти розцвітуться.
Щоб серце знову ожило,
Щоб край настав недолі,—
Повернеться мій друг в село
До мене, молодої.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
