НА КОЛОСИСТІЙ НИВІ
Якось улітку, уночі,
У саме переджнив'я,
По тихій вулиці йдучи,
Кохану Енні стрів я.
Бродили вдвох ми навмання
У місячнім розливі
Та й опинились хтозна-як
На колосистій ниві.

З небес дивилися на нас
Зірниці миготливі...
Блаженна ніч, блаженний час
На колосистій ниві!
Ми з нею тут заприсяглись
В любові незрадливій,
Ми з нею вперше обнялись
На колосистій ниві.

Зайшлись розвогнені серця
В жагучому пориві,
Лились цілунки без кінця
На колосистій ниві.
Сіяла ніч до наших віч,
Ми вдвох були щасливі...
Благословляли ми ту ніч
На колосистій ниві.

Я маю втіху у вині,
В компанії гульливій,
Знайомі радощі мені
I в роздумі, і в співі.
Усе то втіхи, певна річ,
I радощі правдиві,
Та не такі, як тая ніч
На колосистій ниві.

Ой ячмінь-колосій
У полі колосіє...
Як я згадаю про ту ніч,
I досі серце мліє.


А ХТО ТАМ ХОДИТЬ ПІД ВІКНОМ?

— А хто там ходить під вікном?
«Та хто ж ізнов, як не Фіндлей?»
— Ішов би ти своїм шляхом!
«Та вже ж прийшов!» — сказав Фіндлей.
— Ти що там робиш крадькома?
«Поглянь сама!» — сказав Фіндлей.
— А не зведеш мене з ума?
«Та вже дарма!» — сказав Фіндлей.

— Тебе на хвильку упусти...
«Та вже пускай!» — сказав Фіндлей.
— Почнеш дурниці тут плести!
«I не питай!» — сказав Фіндлей.
— Як зайдеш ти о цій порі...
«Чи так, то й так!» — сказав Фіндлей.
— То прожартуєш до зорі.
«Та вже ж не як!» — сказав Фіндлей.

— Тебе один лиш раз прийми...
«Та хоч і раз!» — сказав Фіндлей.
— Щоночі будеш під дверми.
«Та вже гаразд!» — сказав Фіндлей.
— Як ми з тобою зробим щось...
«Та вже давай!» — сказав Фіндлей.
— Гляди ж, по людях не рознось!
«Та вже нехай!» — сказав Фіндлей.


ВІТРЕЦЬ КОМИШ КОЛИШЕ

Вітрець комиш колише —
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!

Трудись весь вік, журись весь вік,
Така вже доля клята!
Пропав би з горя чоловік,
Якби не ті дівчата.

Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Збирай грошву, греби скарби,—
А з них пуття немає.

Мене ж і медом не годуй,
Дай пригорнуть дівчúну —
Од всіх турбот, усіх скорбот
Душею відпочину.

А тих святих, що кажуть «гріх»,
I слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар,
Любив красу дівочу.

Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина — картина.

Вітрець комиш колише,
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!


ЛОВИ

Цвіли на луці вереси й чебреці,
Ішли на охоту ловці-молодці.
Брели по болоту, брели по мокві,
Сполохали хлопці куріпку в траві.

Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,-
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.

Пурхнула куріпка над сонним зелом,
Досвітню росицю струснула крилом;
Хороша та жвава пташина дрібна,
Хупава, як пава, ясна, як весна.

З-за гаю зеленого сонце зійшло,
Веселе проміння навкруг розлило;
В куріпочки пір'я леліє рябе,
Те пір'я, пташино, зраджає тебе!

I долом ганяли, й горою ішли
Ті хлопці-мисливці, завзяті орли;
От-от дасться пташка у руки сама,
А там тільки фррр! — була та й нема.

Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.


ДУНКАН ГРЕЙ

Закохався Дункан Грей,
Ех і закохання!
I до Меггі шле людей,
Ех і женихання!
Та задерла Меггі ніс,
Згорда зиркає навскіс;
Бідний Дункан зразу скис.
Ех і женихання!

Дункан мучиться, зітха,
Ех і закохання!
Але Меггі мов глуха,
Ех і женихання!
Дункан Грей приймає глум,
Серце тисне жаль і сум,—
Хоч із мосту просто в шум.
Ех і женихання!

Все проходить, все мина,
Ех і закохання!
Все щезає, як мана,
Ех і женихання!
Дункан каже: «Ну, дарма,
Годі сходити з ума,
А стокрот же її ма...»
Ех і женихання!

Охолонув парубій,
Ех і закохання!
Закортіло пробі їй,
Ех і женихання!
Меггі з горя вже слаба,
Ви не бачите хіба?
Сушить серденько журба,
Ех і женихання!

Меггі мила, не вмирай,
Ех і закохання!
Дункан Грей не дармограй,
Ех і женихання!
Дункан дівку пожалів,
Замінив на ласку гнів,
До вінця її повів,—
Ех і женихання!


ВЕСЕЛИЙ УДІВЕЦЬ

Ох, я нещасний чоловік —
Узяв сварливу жінку;
Не мав я з нею цілий вік
Ні хвильки відпочинку...

Що я від неї натерпівсь —
Живцем, псяюха, жерла!
Я наче вдруге народивсь,
Коли вона померла.

Чи вік — не вік, а двадцять рік
Промучився з ягою.
Тепер — кінець; гуляй, вдівець,
Діждавшися спокою.
Куди не йди — не бійсь біди,
Не сподівайся муки;
I сит, і п'ян, живу, як пан,—
Не стало жінки-злюки.

Спочило тіло у гробу,
Йому вже не підняться;
Душа ж навряд чи взята в ад
Чорти таких бояться.
Мабуть, у рай Ілля-пророк
Узяв її до пари:
Я чую жінчин голосок,
Як гримне грім із хмари.


Я ЩЕ МАЛА

Я, пане, мамина дочка,
Не можу жить без мами я,
Не знаю, що мені робить,
Як поберусь із вами я.

Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?

Є в мене платтячко нове,
Не платтячко — картиночка;
До вас піти — того й гляди
Розтягнеться шнурівочка.

Із вами ночі коротать
Було б моїм обов'язком,
В зимову ж пору — ніч як вік,
Подумаю, аж боязко.

Зима морозами кріпить,
Зима гуляє хвижею...
Приїдьте краще на той рік —
За літо я підбільшаю.

Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?


РЕВУТЬ ВІТРИ СУВОРІ

Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори...
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає,—
Без нього серцю горе.
Куди б його не занесло,
Благатиму я в долі,
Щоб повернувсь мій друг в село
До мене, молодої.

Дерева голі гнуться,
Та скоро розів'ються,
Озвуться в зелен гаї
Пташок веселі зграї,
Всі квіти розцвітуться.
Щоб серце знову ожило,
Щоб край настав недолі,—
Повернеться мій друг в село
До мене, молодої.