Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.27
17:11
Гупають яблука гулко, і котяться шелестно,
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
2026.07.27
16:21
Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
2026.07.27
14:34
Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
2026.07.27
14:27
Величний колір кипарису
І в потяг доданий вагон,
Похилих крил, краї карнизів
І тінь минулого й бетон,
І справжній, мов животворящий
Не жах, не смуток – декаданс -
Рук неймовірних, мезальянсу,
І в потяг доданий вагон,
Похилих крил, краї карнизів
І тінь минулого й бетон,
І справжній, мов животворящий
Не жах, не смуток – декаданс -
Рук неймовірних, мезальянсу,
2026.07.27
13:16
Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
2026.07.27
11:16
Боже, як страшно, нестерпно, смертельно
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
2026.07.27
10:13
Шал емоцій! Гра у шахи!
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,
Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,
Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
2026.07.27
08:30
лови емоцію поете
лети на полум’я свічі
покинь усе що мало вмерти
нехай палає і шкварчить
у передмісті чи у центрі
життя не вимага причин
чимало є без тями впертих
атож у тебе інший чин
лети на полум’я свічі
покинь усе що мало вмерти
нехай палає і шкварчить
у передмісті чи у центрі
життя не вимага причин
чимало є без тями впертих
атож у тебе інший чин
2026.07.27
06:52
Лиш час німого супокою
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
2026.07.27
06:01
Штрих II: Маска великого імені
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Варіації на тему української народної пісні «У сусіда хата біла», ор. 18
Минуло кілька років, і містом покотилася чутка. Львівські музичні салони польської та австрійської ш
2026.07.27
01:40
Липню! Напишімо спільний вірш,
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.
Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.
Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
2026.07.27
00:13
Теслярі із Антананаріву
Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.
Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.
Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
2026.07.26
19:41
Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було
2026.07.26
16:50
Пливу на тебе сонного дивитись,
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...
безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...
безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
2026.07.26
13:33
Штрихи до сюжету кіноповісті)
До 235-ліття маестро Ксавера Франца Моцарта і 270-ліття його геніального батька Вольфганга Амадея Моцарта
П.С. Сьогодні, 26 липня 2026 року виповнюється 235 років від дня народження КСАВЕРА МОЦАРТА
«КСАВЕР МОЦАРТ: С
2026.07.26
13:27
Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.
Там ворони невтомно голосили,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.
Там ворони невтомно голосили,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Лукаш (1920 - 1988) /
Вірші
/
Роберт Бернс (1759—1796)
Роберт Бернс Вірші II
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Роберт Бернс Вірші II
НА КОЛОСИСТІЙ НИВІ
Якось улітку, уночі,
У саме переджнив'я,
По тихій вулиці йдучи,
Кохану Енні стрів я.
Бродили вдвох ми навмання
У місячнім розливі
Та й опинились хтозна-як
На колосистій ниві.
З небес дивилися на нас
Зірниці миготливі...
Блаженна ніч, блаженний час
На колосистій ниві!
Ми з нею тут заприсяглись
В любові незрадливій,
Ми з нею вперше обнялись
На колосистій ниві.
Зайшлись розвогнені серця
В жагучому пориві,
Лились цілунки без кінця
На колосистій ниві.
Сіяла ніч до наших віч,
Ми вдвох були щасливі...
Благословляли ми ту ніч
На колосистій ниві.
Я маю втіху у вині,
В компанії гульливій,
Знайомі радощі мені
I в роздумі, і в співі.
Усе то втіхи, певна річ,
I радощі правдиві,
Та не такі, як тая ніч
На колосистій ниві.
Ой ячмінь-колосій
У полі колосіє...
Як я згадаю про ту ніч,
I досі серце мліє.
А ХТО ТАМ ХОДИТЬ ПІД ВІКНОМ?
— А хто там ходить під вікном?
«Та хто ж ізнов, як не Фіндлей?»
— Ішов би ти своїм шляхом!
«Та вже ж прийшов!» — сказав Фіндлей.
— Ти що там робиш крадькома?
«Поглянь сама!» — сказав Фіндлей.
— А не зведеш мене з ума?
«Та вже дарма!» — сказав Фіндлей.
— Тебе на хвильку упусти...
«Та вже пускай!» — сказав Фіндлей.
— Почнеш дурниці тут плести!
«I не питай!» — сказав Фіндлей.
— Як зайдеш ти о цій порі...
«Чи так, то й так!» — сказав Фіндлей.
— То прожартуєш до зорі.
«Та вже ж не як!» — сказав Фіндлей.
— Тебе один лиш раз прийми...
«Та хоч і раз!» — сказав Фіндлей.
— Щоночі будеш під дверми.
«Та вже гаразд!» — сказав Фіндлей.
— Як ми з тобою зробим щось...
«Та вже давай!» — сказав Фіндлей.
— Гляди ж, по людях не рознось!
«Та вже нехай!» — сказав Фіндлей.
ВІТРЕЦЬ КОМИШ КОЛИШЕ
Вітрець комиш колише —
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
Трудись весь вік, журись весь вік,
Така вже доля клята!
Пропав би з горя чоловік,
Якби не ті дівчата.
Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Збирай грошву, греби скарби,—
А з них пуття немає.
Мене ж і медом не годуй,
Дай пригорнуть дівчúну —
Од всіх турбот, усіх скорбот
Душею відпочину.
А тих святих, що кажуть «гріх»,
I слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар,
Любив красу дівочу.
Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина — картина.
Вітрець комиш колише,
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
ЛОВИ
Цвіли на луці вереси й чебреці,
Ішли на охоту ловці-молодці.
Брели по болоту, брели по мокві,
Сполохали хлопці куріпку в траві.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,-
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
Пурхнула куріпка над сонним зелом,
Досвітню росицю струснула крилом;
Хороша та жвава пташина дрібна,
Хупава, як пава, ясна, як весна.
З-за гаю зеленого сонце зійшло,
Веселе проміння навкруг розлило;
В куріпочки пір'я леліє рябе,
Те пір'я, пташино, зраджає тебе!
I долом ганяли, й горою ішли
Ті хлопці-мисливці, завзяті орли;
От-от дасться пташка у руки сама,
А там тільки фррр! — була та й нема.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
ДУНКАН ГРЕЙ
Закохався Дункан Грей,
Ех і закохання!
I до Меггі шле людей,
Ех і женихання!
Та задерла Меггі ніс,
Згорда зиркає навскіс;
Бідний Дункан зразу скис.
Ех і женихання!
Дункан мучиться, зітха,
Ех і закохання!
Але Меггі мов глуха,
Ех і женихання!
Дункан Грей приймає глум,
Серце тисне жаль і сум,—
Хоч із мосту просто в шум.
Ех і женихання!
Все проходить, все мина,
Ех і закохання!
Все щезає, як мана,
Ех і женихання!
Дункан каже: «Ну, дарма,
Годі сходити з ума,
А стокрот же її ма...»
Ех і женихання!
Охолонув парубій,
Ех і закохання!
Закортіло пробі їй,
Ех і женихання!
Меггі з горя вже слаба,
Ви не бачите хіба?
Сушить серденько журба,
Ех і женихання!
Меггі мила, не вмирай,
Ех і закохання!
Дункан Грей не дармограй,
Ех і женихання!
Дункан дівку пожалів,
Замінив на ласку гнів,
До вінця її повів,—
Ех і женихання!
ВЕСЕЛИЙ УДІВЕЦЬ
Ох, я нещасний чоловік —
Узяв сварливу жінку;
Не мав я з нею цілий вік
Ні хвильки відпочинку...
Що я від неї натерпівсь —
Живцем, псяюха, жерла!
Я наче вдруге народивсь,
Коли вона померла.
Чи вік — не вік, а двадцять рік
Промучився з ягою.
Тепер — кінець; гуляй, вдівець,
Діждавшися спокою.
Куди не йди — не бійсь біди,
Не сподівайся муки;
I сит, і п'ян, живу, як пан,—
Не стало жінки-злюки.
Спочило тіло у гробу,
Йому вже не підняться;
Душа ж навряд чи взята в ад
Чорти таких бояться.
Мабуть, у рай Ілля-пророк
Узяв її до пари:
Я чую жінчин голосок,
Як гримне грім із хмари.
Я ЩЕ МАЛА
Я, пане, мамина дочка,
Не можу жить без мами я,
Не знаю, що мені робить,
Як поберусь із вами я.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
Є в мене платтячко нове,
Не платтячко — картиночка;
До вас піти — того й гляди
Розтягнеться шнурівочка.
Із вами ночі коротать
Було б моїм обов'язком,
В зимову ж пору — ніч як вік,
Подумаю, аж боязко.
Зима морозами кріпить,
Зима гуляє хвижею...
Приїдьте краще на той рік —
За літо я підбільшаю.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
РЕВУТЬ ВІТРИ СУВОРІ
Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори...
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає,—
Без нього серцю горе.
Куди б його не занесло,
Благатиму я в долі,
Щоб повернувсь мій друг в село
До мене, молодої.
Дерева голі гнуться,
Та скоро розів'ються,
Озвуться в зелен гаї
Пташок веселі зграї,
Всі квіти розцвітуться.
Щоб серце знову ожило,
Щоб край настав недолі,—
Повернеться мій друг в село
До мене, молодої.
Якось улітку, уночі,
У саме переджнив'я,
По тихій вулиці йдучи,
Кохану Енні стрів я.
Бродили вдвох ми навмання
У місячнім розливі
Та й опинились хтозна-як
На колосистій ниві.
З небес дивилися на нас
Зірниці миготливі...
Блаженна ніч, блаженний час
На колосистій ниві!
Ми з нею тут заприсяглись
В любові незрадливій,
Ми з нею вперше обнялись
На колосистій ниві.
Зайшлись розвогнені серця
В жагучому пориві,
Лились цілунки без кінця
На колосистій ниві.
Сіяла ніч до наших віч,
Ми вдвох були щасливі...
Благословляли ми ту ніч
На колосистій ниві.
Я маю втіху у вині,
В компанії гульливій,
Знайомі радощі мені
I в роздумі, і в співі.
Усе то втіхи, певна річ,
I радощі правдиві,
Та не такі, як тая ніч
На колосистій ниві.
Ой ячмінь-колосій
У полі колосіє...
Як я згадаю про ту ніч,
I досі серце мліє.
А ХТО ТАМ ХОДИТЬ ПІД ВІКНОМ?
— А хто там ходить під вікном?
«Та хто ж ізнов, як не Фіндлей?»
— Ішов би ти своїм шляхом!
«Та вже ж прийшов!» — сказав Фіндлей.
— Ти що там робиш крадькома?
«Поглянь сама!» — сказав Фіндлей.
— А не зведеш мене з ума?
«Та вже дарма!» — сказав Фіндлей.
— Тебе на хвильку упусти...
«Та вже пускай!» — сказав Фіндлей.
— Почнеш дурниці тут плести!
«I не питай!» — сказав Фіндлей.
— Як зайдеш ти о цій порі...
«Чи так, то й так!» — сказав Фіндлей.
— То прожартуєш до зорі.
«Та вже ж не як!» — сказав Фіндлей.
— Тебе один лиш раз прийми...
«Та хоч і раз!» — сказав Фіндлей.
— Щоночі будеш під дверми.
«Та вже гаразд!» — сказав Фіндлей.
— Як ми з тобою зробим щось...
«Та вже давай!» — сказав Фіндлей.
— Гляди ж, по людях не рознось!
«Та вже нехай!» — сказав Фіндлей.
ВІТРЕЦЬ КОМИШ КОЛИШЕ
Вітрець комиш колише —
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
Трудись весь вік, журись весь вік,
Така вже доля клята!
Пропав би з горя чоловік,
Якби не ті дівчата.
Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Збирай грошву, греби скарби,—
А з них пуття немає.
Мене ж і медом не годуй,
Дай пригорнуть дівчúну —
Од всіх турбот, усіх скорбот
Душею відпочину.
А тих святих, що кажуть «гріх»,
I слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар,
Любив красу дівочу.
Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина — картина.
Вітрець комиш колише,
Шуми, шуми, комише!
Немає в світі над дівчат,
Гей, над дівчат миліше!
ЛОВИ
Цвіли на луці вереси й чебреці,
Ішли на охоту ловці-молодці.
Брели по болоту, брели по мокві,
Сполохали хлопці куріпку в траві.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,-
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
Пурхнула куріпка над сонним зелом,
Досвітню росицю струснула крилом;
Хороша та жвава пташина дрібна,
Хупава, як пава, ясна, як весна.
З-за гаю зеленого сонце зійшло,
Веселе проміння навкруг розлило;
В куріпочки пір'я леліє рябе,
Те пір'я, пташино, зраджає тебе!
I долом ганяли, й горою ішли
Ті хлопці-мисливці, завзяті орли;
От-от дасться пташка у руки сама,
А там тільки фррр! — була та й нема.
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,
Ви, хлопці, ловіть дичину на трапку,—
Яку на льоту, яку на скаку,
Та з засідки бийте куріпку метку.
ДУНКАН ГРЕЙ
Закохався Дункан Грей,
Ех і закохання!
I до Меггі шле людей,
Ех і женихання!
Та задерла Меггі ніс,
Згорда зиркає навскіс;
Бідний Дункан зразу скис.
Ех і женихання!
Дункан мучиться, зітха,
Ех і закохання!
Але Меггі мов глуха,
Ех і женихання!
Дункан Грей приймає глум,
Серце тисне жаль і сум,—
Хоч із мосту просто в шум.
Ех і женихання!
Все проходить, все мина,
Ех і закохання!
Все щезає, як мана,
Ех і женихання!
Дункан каже: «Ну, дарма,
Годі сходити з ума,
А стокрот же її ма...»
Ех і женихання!
Охолонув парубій,
Ех і закохання!
Закортіло пробі їй,
Ех і женихання!
Меггі з горя вже слаба,
Ви не бачите хіба?
Сушить серденько журба,
Ех і женихання!
Меггі мила, не вмирай,
Ех і закохання!
Дункан Грей не дармограй,
Ех і женихання!
Дункан дівку пожалів,
Замінив на ласку гнів,
До вінця її повів,—
Ех і женихання!
ВЕСЕЛИЙ УДІВЕЦЬ
Ох, я нещасний чоловік —
Узяв сварливу жінку;
Не мав я з нею цілий вік
Ні хвильки відпочинку...
Що я від неї натерпівсь —
Живцем, псяюха, жерла!
Я наче вдруге народивсь,
Коли вона померла.
Чи вік — не вік, а двадцять рік
Промучився з ягою.
Тепер — кінець; гуляй, вдівець,
Діждавшися спокою.
Куди не йди — не бійсь біди,
Не сподівайся муки;
I сит, і п'ян, живу, як пан,—
Не стало жінки-злюки.
Спочило тіло у гробу,
Йому вже не підняться;
Душа ж навряд чи взята в ад
Чорти таких бояться.
Мабуть, у рай Ілля-пророк
Узяв її до пари:
Я чую жінчин голосок,
Як гримне грім із хмари.
Я ЩЕ МАЛА
Я, пане, мамина дочка,
Не можу жить без мами я,
Не знаю, що мені робить,
Як поберусь із вами я.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
Є в мене платтячко нове,
Не платтячко — картиночка;
До вас піти — того й гляди
Розтягнеться шнурівочка.
Із вами ночі коротать
Було б моїм обов'язком,
В зимову ж пору — ніч як вік,
Подумаю, аж боязко.
Зима морозами кріпить,
Зима гуляє хвижею...
Приїдьте краще на той рік —
За літо я підбільшаю.
Я ще мала, я ще мала,
Я ще мала, не підросла,
Я ще мала, не підросла,
Чого б то заміж я ішла?
РЕВУТЬ ВІТРИ СУВОРІ
Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори...
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає,—
Без нього серцю горе.
Куди б його не занесло,
Благатиму я в долі,
Щоб повернувсь мій друг в село
До мене, молодої.
Дерева голі гнуться,
Та скоро розів'ються,
Озвуться в зелен гаї
Пташок веселі зграї,
Всі квіти розцвітуться.
Щоб серце знову ожило,
Щоб край настав недолі,—
Повернеться мій друг в село
До мене, молодої.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
