У давні, нині майже забуті часи стояло над річкою Хороброю містечко, що називалося Княжий Льох. Нині містечка того і річки годі шукати – нема! Кажуть, що річка нібито сховалася під землю, коли зникло містечко; трапилася, мовляв, тут одна пригода, внаслідок якої і всі мешканці загинули, і річка пропала. Колись велелюдний, Княжий Льох на кількасот років перетворився на самгород – покинуте знелюдніле місто. А ще казали, що там панувало зло і чаїлися ворожі людині сили, аж поки не поклали цьому край збіг обставин, неочікувана відвага і винахідливість звичайнісінького чумака. Ось як це сталося.

І. Боняк

З далеких задонських степів привів хан Боняк свою орду на Дніпро – шукати тучних пасовищ для худоби та багатих містечок для грабунку. На ті часи князі і у Києві, і у Переяславі, і Чернігові мали сильне військо, і тому кочовикам довелося триматися від цих міст якнайдалі. Встановив Боняк свої кочовища десь у міжріччі Стугни і Росі – і звідти чинив напади на містечка і села, вбивав, грабував і полонив. Майже п’ять десятків років не знали від нього спокою землі по обидва береги Дніпра – аж до самого зникнення Боняка.

Серед усіх кочовиків, що приходили на береги Дніпра, Боняк був найхитріший. І київський князь, і переяславський, і чернігівський – всі намагалися розбити його орду, вбити або полонити хана. Та Боняк від прямої битви ухилявся, сам же нападав лише тоді, коли точно знав, що княжа дружина десь далеко, а після того майстерно ховався у лісах Поросся. Отже, про невловимість і хитрість хана складали легенди, а київський князь щодня сушив собі голову, як позбутися такого лиха і захистити землю і людей від цієї напасті.

І от настав день, коли щастя грабіжницьке відвернулося від Боняка; спільними зусиллями київський князь із княжичами загнали його військо на берег Хороброї і притисли до води. Три дні і три ночі точилася битва, і врешті-решт кочовиків було розбито і знищено до ноги – а ті, що не загинули від мечів та стріл, потонули у річці. Самого ж Боняка взяли у полон - разом із усією ординською старшиною, що вціліла після битви. Кочовики за своїм звичаєм пропонували викуп за свої голови, але князь відмовився від викупу і звелів стратити усіх «кощіїв», крім Бодяка. Для хана приготували особливе покарання.

На місці битви князь звелів викопати глибоку і вузьку яму, ніби колодязь або льох, – туди і посадили Боняка, прикувши його до залізного кільця на дні льоху. Власне, сидіти в ямі хан не міг – адже у ямі збиралася вода, і якби хан сів, неодмінно б захлинувся. Отже, Боняк мусив стояти у ямі. Зверху яму міцно заґратували, а поруч із ямою спорудили невеличку фортецю – тут князь залишив гарнізон, аби охороняти і землі навколо, і Боняка у льосі. А ще наказав князь вартовим, аби годували Боняка падаллю; «ти сіяв смерть, а тепер жнива прийшли!» - так сказав князь. І раз на три дні вартові кидали крізь ґрати рештки тварин, що знаходили у навколишніх лісах. Отак і жив Боняк в ув’язненні – стоячи по пояс у крижаній воді і поїдаючи гнилі рештки тварин і птахів.

Але ніколи вартові не чули від Боняка жодного слова, прохання або скарги – мовчав хан, ніби мертвий. Аби пересвідчитися, що він живий, вартові заглядали у яму, а звідти хижо світилися очі степовика – і стільки невтамованої люті було в тих очах, що вартовим довго ще бувало тоскно і тривожно на серці. І поступово вартові перестали заглядати у льох, а навколо заґратованого отвору розрослися буйно колючі кущі і будяки, приховуючи полоняника від чужих очей. Їжу для Боняка тепер вже кидали просто у ці шпичасті хащі, особливо не переймаючись, чи потрапляло щось крізь ґрати до ув’язненого.

Йшов час; навколо льоху і фортеці виросло містечко, яке і отримало назву Княжий Льох. Серед лісів і степів Подніпров’я все ще ходили легенди про Боняка, але страху це ім’я на людей вже не наводило – адже давно не грабував і не вбивав страшний хан, а на зміну йому прийшли нові небезпеки і тривоги, нові вороги і нові герої. Ніхто не знав, чи живий Боняк у своєму ув’язненні; навіть вартові, які жбурляли у льох рештки тварин і птахів, не знали цього достеменно.

А час йшов неспинно, і світ змінювався; вже ніхто не пам’ятав ані Боняка, ані давньої величі Київського князівства. Не стало у Княжому Льосі ані вартових, ані фортеці – стояло собі на березі Хороброї звичайне містечко, жили в ньому працьовиті люди. Про старі часи вони знали лише одно: що десь серед колючих заростів на березі Хороброї є ніби рештки льоху, в якому давній володар цих земель зберігав мед і вино, аби влаштовувати тут відпочинок після походів та полювань, а ще, можливо, тримав полонених і заручників, взятих у Степу.

ІІ. Оксана, або Помста Боняка

Жив на той час у Княжому Льосі один парубок на ім’я Андрій; був він хлоп показний, але бідний. Закохався він у дочку місцевого козачого сотника, Оксану, і вона його теж покохала. Сотник, хоча був людиною заможною і жорсткою, доньці своїй відмовити не міг ніколи – тож молодята заручилися і готувалися до весілля.

Але Оксана подобалася не лише Андрієві, і дехто заздрив парубкові так, що аж ненавидів його всім серцем і шукав способу Андрія позбутися. Отже, отримав одного дня сотник вірне свідчення, що Андрій продався ляхам, москалям, татарам і – не виключено – нечистій силі. Що тут робити сотнику? Не вірити не можна – адже свідки клянуться страшною клятвою, їдять землю і на церкву завзято хрестяться. А тут ще грамоту від гетьмана несуть: наказує гетьман пильнувати, чи не причаїлася зрада серед старшини і козацтва, адже часи непевні. Пильнуй, сотнику, а як підозра яка абощо – на гак чи на кіл зрадників, і без зайвих розмов!

Отже, весілля не відбулося, а самому Андрієві довелося з Княжого Льоху втікати – або гак чи кіл, ось так. Невідомо, чи дійсно врятувався Андрій від своєї лихої долі і знайшов щастя деінде, чи десь недалеко від містечка наклав головою, але до Княжого Льоху він так і не повернувся, і звісток від нього не було жодних. Оксана ж за Андрієм сумувала-вбивалася, ночей не спала, тинялася містечком, мов примара, і місця собі не знаходила, все гадала, як умилосердити батька і повернути коханого. І отак одної місячної ночі зайшла Оксана до колючих заростів на пагорбі над Хороброю, підняла очі до місяця і заплакала:
- Ой, місяченьку, ой, ясний, дай пораду, як мені з цим горем впоратися, як Андрія повернути, як батькове серце розчулити?

Аж раптом чує Оксана тихий голос – так, наче до неї кущ промовляє, листям своїм зеленим шепоче:
- Допоможу тобі, дівчино… у твоєму горі… Протягни руку… візьмися за моє гілля… проколи палець моїм шипом, аби виступила кров… Якщо болі не боїшся, допоможу тобі…

Якби до Оксани звернувся кущ в інші часи, вона б злякалася і слухати не стала; але розпач і відчай змінили дівчину, і вона була готова на будь-що, а не тільки пальці собі шипами калічити. Оксана миттєво схопилася за колюче гілля, і долоні її рясно вкрилися краплинами крові. І відчула дівчина, як у серце її проник стиглий непорушний спокій – геть усі печалі витиснув той спокій з серця дівчини, забула вона і Андрія, і батька, і матір, і себе. Стоїть над кущем, бліда і холодна, наче мертва – і така ж незворушна, і очі місячним світлом виблискують. А кущ наказує дівчині:
- Ламай тепер гілки мої, дівчино, кинь у кожен колодязь у Княжому Льосі по гілці, і в річку кинь!

Оксана наламала колючого гілля, обійшла містечко і кинула по гілочці, рясно вкритою її кров’ю, в кожен колодязь у Княжому Льосі, а в Хоробру – цілий оберемок гілля. Пливе закривавлене гілля річкою, а над містечком лине, наче зміїне сичання, злий холодний голос:
- Помссссста! Помсссссста! Нарешті помсссссста!

І наступного ж дня містечко збожеволіло; варто було комусь випити води з колодязя або з річки, як людину охоплювала лють і жага помсти за страшні кривди, яким нема прощення, – і люди хапалися за зброю і кидалися відчайдушно вбивати власні родини і сусідів. Лишень на Оксану ніхто не підняв шаблю - вона рухалася між бійцями, мов тінь, наче невидима для них. До вечора Княжий Льох спорожнів – не залишилися в ньому нікого живого, божевільні винищили одне одного і навіть худобу – від вола до останнього півня. Одна Оксана, бліда і незворушна, блукала серед мертвих; коли ж вона пересвідчилася, що живих у містечку не лишилося, вона повернулася до колючого куща і застигла там, очікуючи на нові накази. І тоді річка Хоробра прямо на очах омертвілої Оксани пішла під землю – зникла, наче її не існувало ніколи, лише сухе річище залишилося.

Отак Княжий Льох перетворився на самгород – містечко без жителів. Скоро поширилися краєм дурна слава Княжого Льоху – адже той, хто проходив дорогою, що вела повз нього на Київ, ставав жертвою якоїсь злої сили, що оселилася в містечку. Люди за щастя вважали там просто заблукати і втратити час, бо іноді люди втрачали себе – вони або назавжди зникали на тій дорозі, або поверталися звідти, наче примари: незворушні, мовчазні, без пам’яті про себе і про світ. А обійти Княжий Льох не можна було ніяк; навколо стояли такі ліси, що годі було дертися крізь хащі – і тому-то дорогою повз Княжий Льох таки їхали та ішли люди, і зло, що оселилося в містечку, збирало свою данину з подорожніх.

ІІІ. Чумак Данило

Якось їхав тією дорогою чумак-чумаченько на ім’я Данило. Він вертався від Чорного моря з возами, повними солі і сушеної риби, але прямував не додому. Сам він був з Слобожанщини, з Бахмута, та в якомусь придорожньому шинку розповіли Данилові перебенді, що нині і сіль, і рибу краще везти до Києва, бо там і ціна краща, і людей більше, і взагалі. Отак чумак Данило повернув свої вози на Київ і потрапив на дорогу, що вела повз Княжий Льох. І круторогі воли згодом дотягли вирізані з липових кряжів Данилові вози до Княжого льоху.

Чумак-чумаченько йшов поруч із першим возом і наспівував пісню, аби йому самому і волам його було веселіше. З дороги він побачив містечко – і одразу зрозумів, що вже давно в ньому ніхто не мешкає: крізь гілля кущів і дерев виднілися лише зогнилі солом’яні стріхи. Таких самгородків Данило у своїх мандрах бачив чимало – спустошені набігами кочовиків зі Сходу та з Півдня, вони вже ніколи не поверталися до життя. Сумом, відчаєм і смертю віяло від таких самгородків, але чумак Данило був не з тих, хто сумує за минулим або боїться теперішнього. Тому він, проминаючи Княжий Льох, лише голосніше заспівав, аби воли йшли веселіше, адже день вже хилився до вечора, і воли сповільнювали свою ходу.

І воли дійсно пішли веселіше, і Княжий Льох швидко зник за поворотом дороги; та скоро чумак знову побачив Княжий Льох. «Отакої, - сказав чумаченько сам до себе, - поруч два містечка, і обидва мертві, як суха рибина! Дивина!» - а тоді придивився і зрозумів, що він знову прийшов у Княжий Льох. Однак нечиста сила – нечистою силою, а волів треба напувати, та й самому відпочивати-вечеряти; «де б оце мені струмочка знайти абощо, бо воли вже втомилися?», - запитав сам себе чумак.

І Данило зупинив волів при дорозі і пішов до покинутого містечка пошукати води. Зайшов у один двір, у другий – всі колодязі стоять сухі, мов порох, води ані краплини. Тоді вийшов він на пагорб, зарослий колючими кущами, і оглянув місцевість. І побачив чумак, що серед лісів тягнеться вузька долина – наче річище, але річки ніякої нема. Тоді спустився чумак у ту долину, став на коліна і приклав вухо до землі – і почув, як десь глибоко перекочуються річкові хвилі, і шепочуть: «Стережися, чумаче… стережися, в льосі загибель твоя!» Лежить Данило на землі, слухає голос річки, міркує, чому вода сховалася і як до неї дістатися, аж раптом чує – промовляє хтось до нього:
- Чумак-чумаче, ходи до мене, дам тобі води воли напувати, дорогу покажу, ходи, ходи!

Чумак підвівся і пішов на голос – аж дивиться, кличе його дівчина, вдягнена у небачене вбрання, вродлива до запаморочення, але бліда, наче мертва; стоїть вона на пагорбі серед колючих чагарників, руками його до себе манить, а очі в неї місячним світлом виблискують. Одразу збагнув Данило, що тут нечиста сила панує, але не злякався, адже був людиною і хороброю, і доброю, і хрещеною - чого такому боятися? Та й дівчина була така вродлива, що кинути її отут, під опікою злої сили, що полонила дівочу душу, він не захотів. Підійшов до дівчини чумак, а вона йому каже:
- Я у льох каблучку впустила, лізь туди, дістань, а як дістанеш, я тобі води для волів твоїх дам, і ще дечого, - і вказує свою блідою рукою на кущ колючий, а той розступається і відкриває заґратований льох.

Одразу збагнув чумак, про який льох попереджала його річка, і що там на нього чекає. Ще раз глянув на дівчину і зрозумів, що без неї життя йому не буде; та вистачило чумаченькові розуму втекти звідти до того, як він втратив власну волю і підпав під владу сили, що полонила дівчину. І він повернувся до дівчини спиною і дременув щосили до своїх волів, тільки крикнув їй:
- Я по тебе повернуся, чекай!

Прибіг чумак до волів, а вони вже самі струмок якийсь знайшли, води напилися та й стоять собі тихенько, господаря чекають. Мерщій Данило до воза – там у кошику, з лози плетеному, годинник живий чумацький, мандрівний друг і товариш – півень, чумаки ж без півня у дорогу не вирушають. «О! Зараз, - каже собі чумак-чумаченько, - зараз мій півник оцьому мороку раду дасть, і дівчину повернемо, і річку, якщо пощастить, теж! А ну, півнику, ходімо!» Схопив півня і побіг назад у Княжий Льох.

Але зла сила не чекала, аби чумак її позбувся: біжить-біжить Данило, а до містечка потрапити не може! І так заходив, і сяк, і дорогою, і лісом, і річищем – ніяк із півнем до Княжого Льоху не зайти. А дівчина-красуня стоїть на пагорбі, манить чумака рукою і приговорює:
- Ходи до мене, чумаче… дістань каблучку, твоя буду навіки!

Зрозумів чумак, що так просто зловорожу силу не здолати і дівчину не звільнити. Повернувся він до своїх волів засмучений – хоча дівчина і не змогла здолати опір його душі і заманити у Бонякову пастку, вона запала чумаченькові прямісінько в серце. Як її звільнити? Усю ніч чумак голову сушив, і лише на ранок, коли проспівав його півень, згадав він про річку, що сховалася під землю і попередила про небезпеку, що причаїлася у льосі. І Данило, прихопивши півня, побіг до річища. Прибіг, впав там долілиць, притиснув вухо до землі, а річка наче чекала його, одразу зашепотіла:
- Йди до старого млина на горі, чумаче, йди…

IV. Ку-ку-рі-ку!

Чумак схопив кошика із півнем і пішов шукати млина – і дійсно, на горі серед лісу побачив він старий вітряк, що повільно обертав свої крила під першим ранковим вітерцем. Ледь дістався Данило до млина – такі переплутані хащі оточували гору, а від дороги, що колись вела з Княжого Льоху до вітряка, і сліду вже не лишилося. Але видряпався чумак на гору і зайшов до млина крізь навстіж відчинені двері. Та щойно він зайшов всередину, як двері з гуркотом зачинилися, а навколо млина засвистів такий вітер, що весь млин захитався. Щомиті вітер підсилювався, і вітряк так розгойдався, що чумак ледь тримався на ногах. У віконечко він бачив, як швидко обертаються важезні крила вітряка під вітром: ввух-ввух-ввух! Аж раптом вітряк так трусонуло, що чумак таки впав на коліна – і тоді крізь щілини у підлозі він побачив, що вітряк відірвався від землі і летить!

Чумак, який був не з полохливих, підібрався до вікна і визирнув – тепер він бачив, що вітряк повільно піднімається у небо і прямує до Княжого Льоху. А звідти назустріч йому вже рухалися, немов величезні змії, три сіро-коричневі смерчі – то сила, що володіла містечком і дівчиною, вислала їх назустріч вітряку. Але вітряк піднявся так високо у небо, що смерчі, аби дотягнутися до нього, витончилися у якісь жалюгідні нитки – і відтак ніякої шкоди заподіяти не змогли. І так вітряк дістався Княжого Льоху і почав повільно кружляти над містечком, яке наразі закрила важка темна хмара – зло будь-що намагалося сховатися від чумака та його півня.

Аж тут нова біда – як змусити півня кукурікати? Адже птах цей не просто горло дере, він час відраховує, за те його чумаки з собою і возять. Нічого робити! – і чумак влаштувався на щілястій підлозі вітряка і запалив люльку, спостерігаючи за півнем. Але півень, збентежений незвичним оточенням та розгойдуванням вітряку високо у повітрі, на плин часу уваги не звертав і не кукурікав.

І тоді чумак, пригадавши задерикуватий норов свого півня, вирішив його подражнити. Він кинув люльку, схопився на ноги і щосили закукурікав сам – і тоді чумацький півень, трясонувши гребінцем, миттєво підхопився і закукурікав у відповідь:
- КУ-КУ-РІ-КУУУУУ!!!!

Хмара на Княжим Льохом розтала, наче й не було її, а всі споруди і будівлі, що вже кількасот років стояли над сухим річищем, повні смутку і тривоги, розсипалися на порох, і на місці самгорода утворилася зелена місцина, по якій де-не-де росли купки дерев і текли веселі струмочки. Тоді вітряк повільно опустився на пагорб, де колись сидів у льосі полонений Боняк. Тепер на місці льоху ріс величезний дуб, стовбур якого стискали старовинного виду ґрати, а під дубом стояла Оксана із заплющеними очима і наче спала. Чумак вибіг з млина і одразу помітив, що дівчина втратила весь свій блідий і зловісний вигляд, і залишилася в її обличчі лишень жива дівоча краса. Він взяв її за руку, і вона прокинулася.

V. Кінець казки

Оксана нічого не пам’ятала про своє життя у полоні злого Боняка і тієї сили, яка нею володіла. Їй здавалося, що вона щойно, лише мить тому, стояла серед колючих заростів на пагорбі над Хороброю і плакала до місяця про свого коханого. І тепер вона стояла на тому ж пагорбі, і туга сповнювала її серце за Андрієм, тільки от ані річки, ані Княжого Льоху перед нею не було.

Зате стояв перед нею гарний парубок у небаченому одязі, тримав її за руку і дивився їй в очі так, ніби весь світ ховався у дівочих очах. І тоді парубок назвався чумаком Данилом і розповів дівчині усе, що дізнався про Княжий Льох, доки за дівочу душу із нечистою силою боровся. Про своє геройство він сказав дуже коротко («півень допоміг»), а про те, що відбувалося із Оксаною, - ще коротше: «зачарована». І тоді дівчина зрозуміла, що довго вона була під закляттям, і тепер вже в цілому світі залишилася одна-єдина - і від родини своєї, і від Княжого Льоху.

А тоді Данило впав перед Оксаною на коліна і сказав:
- Покохав я тебе, дівчино, з першого погляду, ще коли ти зачарована була і згубити мене намагалася. Нема мені відтоді ані життя, ані щастя, ані спокою. Тому змагався я за тебе із нечистим, аби твою душу врятувати і свою не занапастити. Дивись, серденько, нічого і нікого не лишилося від Княжого Льоху, нема вже давно ані батьків твоїх, ані родичів, одна ти у цілому світі. Ходімо зі мною на Київ, а тоді додому, на Бахмут; стануть мої батьки тобі батьками, мої брати і сестри – твоїми братами і сестрами, мій дім стане твоєю оселею, а якщо буде твоя ласка і Бог допоможе, візьмеш мене за чоловіка, бо я іншої дружини собі не бажаю!

Оксана, оглянувши зелену місцину, де колись стояв її рідний Княжий Льох, заплакала і так відповіла йому:
- Ой, чумаче-чумаченьку, нема мені, видно, щасливої долі, та й тобі, схоже, доля випала не з легких. Була я заручена, але злі люди обмовили мого нареченого, зруйнували наше щастя. Багато років, видно, з тих пір минуло, але мені то як мить – я ніби вчора свого Андрія втратила, та й батьки мої наче вчора згинули. То ж знай, чумаче, що береш ти удову-сироту. Не силуй мене, Данило, дай мені горе своє забути і до тебе звикнути. Якщо згоден чекати…

- Згоден, серденько, згоден, не житиму я без тебе! – одразу рішуче відказав Данило.

- Вези ж мене додому, Данило, а там вже разом побачимо, що нам наша доля готує! Тільки обіцяй мені: як не звикну я до тебе, до твоєї родини та до твоєї оселі, відвезеш мене своїми волами сюди, у Княжий Льох, залишиш тут і більш ніколи сюди не повертатимешся, а мене забудеш! – так відповіла Оксана, а Данило тільки мовчки кивнув головою: обіцяю.

І вони вирушили разом – спочатку на Київ, як і збирався Данило, а тоді додому, на Бахмут, а що там було із ними далі – невідомо, тільки у Княжий Льох Оксана більше не повернулася.

Чутки про звільнення містечка від злої сили швидко поширилися краєм, і відтоді дорогою через Княжий Льох сміло пересувалися усі – і чумаки, і прочани, і торговці, і перебенді, і бурсаки. Йдуть вони зеленою місциною, по якій де-не-де ростуть купки дерев і біжать веселі струмочки, дивляться на величезний заґратований дуб на пагорбі, поруч із яким похнюпився древній вітряк, і переповідають одне одному давню легенду - про Княжий Льох, зачаровану дівчину Оксану і чумака Данила.

2015