«Ми випали з природи
І висимо в порожнечі.»

(Герман Гессе)

Підняли нас, як завжди, несподівано, ще на досвітках. Ранок був на диво холодний – навіть для нинішнього квітня-холодильника, занадто свіжим і пронизливим.

Комбат наказав отримати два АГС-17 і разом зі взводом їхати на бліндаж Махатма. Я спробував зобразити ображеного: «Ми ж артилеристи, ну, які ще АГС, ми ж не піхота. Нам би хоча б одну «Гвоздичку» для годиться…» Комбат якось дивно подивився на мене: «Сам знаєш – наказ є наказ. Важке озброєння відведене. Полізуть сепари – гатіть по них з АГС, полізуть з танками – викликайте вогонь на себе. Перший взвод уже там. Удачі!» Ех, не це ти хотів сказати, комбате… Не це! Напевно: «Прощай, смертнику! Почнеться м’ясорубка, доведеться тобі загинути зі своїм взводом, але мусиш триматися до кінця. Закінчиш кар’єру і буття як і належить чоловікові і офіцеру – маєш нагоду загинути з честю!» Не сказав, то не сказав.

Повантажили нас з АГСами в «шишарик» - старий, пошарпаний життям і втомлений до неможливості. Дорога була настільки всіяна вирвами від вибухів та ямами різного незрозумілого походження, що я думав «шишарик» наш розвалиться на запчастини. Я сидів (як і належить взводному) біля водія і думав про те, що якщо все піде шкереберть, то стрілятись доведеться мені – більше нікому. В усьому завжди винен взводний – щоб не сталося.

Коли «шишарик» черговий раз провалювався в яму і торохтів всіма своїми металевими суглобами, водій – стара сива людина – голосно кричав: «Маруся!» Я спочатку думав, що це якась мантра, а потім зрозумів, що так він називає машину і благає таким чином, щоб вона не зламалась. Якесь сентиментально-інтимне, навіть еротичне ставлення до машини.

Бліндаж Махатма виявився звичайнісіньким і банальним. Не знаю, хто придумав йому таку екзотичну і одухотворену назву. Три доби було тихо. Облаштовувались. Старшина метушився, даючи солдатам різні завдання, я (коли мене не смикало командування) читав Германа Гессе.Чомусь мене зачепила одна фраза і постійно потім звучала у свідомості: «… У нас немає нікого, хто би повів нас, єдиний провідник наш – це ностальгія по дому.» Саме так: ностальгія по нашому спільному мирному дому, ностальгія по нашій Вітчизні, яку негідники хочуть знищити, веде нас вперед, у вир вогню, іноді на смерть.

(Десь далеко почулися звуки перестрілки. Певно сепари обстрілювали когось із стрілецької зброї.)

Вийшовши з бліндажа я помітив солдата з першого взводу, що сидів на шматку зламаного дерева і дивився у нескінченність. На обличчі в нього застиг вираз глибокого спокою і байдужості. Він абсолютно не реагував на солдат, що метушилися в траншеях (хто зі збороєю, хто з лопатою), на далекі звуки перестрілки і на бджолу, що сіла йому на щоку. Я пригадав, що вчора бачив цього самого солдата на цьому ж самому місці з цим самим виразом обличчя. Мимо пробігав бородатий старшина нашої батареї і почав на цього солдата сваритися: «Він знову нічого не робить! Нічогісінько! І не реагує на мої слова! У нірвану, бачите, пішов!» Мені чомусь захотілось захистити цього солдата і я (чи то всерйоз, чи то жартома – сам не знаю) почав: «Людина не може нічого не робити. Якщо людина жива, вона дихає, мислить. Може зараз він здійснює роботу найважливішу з усіх на планеті Земля. Ми не знаємо, що відбувається у його свідомості. Може він осмислює суть і сенс буття людей, основу світобудови, першопочаток Всесвіту, суть простору і часу, свідомості. Може в результаті цих роздумів він принесе людству нову істину, вищу істину, сокровенну, що відчинить перед нещасним людством двері у новий світ.»

Раптом обличчя у солдата змінилося. Він зреагував на мої слова. Очі, що дивилися у нескінченність і не бачили нічого, раптом подивились на мене. Солдат сказав якимось незаперечним тоном: «Істину в світ приніс не я, а Ісус Христос!»

Тут несподівано тіло солдата стрепенулось, сіпнулось, ніби по ньому вдарили молотком. Я ще не встиг нічого зрозуміти, коли солдат раптом впав на бік, а потім на спину. Він лежав на піщаній розритій землі, а на грудях у нього розпливалася темна пляма. Коли я нахилився над його тілом, вон обуло вже мертвим – у нього влучила випадкова куля, а солдат був, як завжди, без бронежилета. Його дух вже почав чергову мандрівку по світах у нові перевтілення. Я так і не довідався, як того солдата звали – не зміг спитати про це. Не зміг…