Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.18
22:13
Весна-рясна, схопила серце в руки,
Неначе навкруги сказилися:
Щоби нiхто не вiдчував розлуки,
Метеликом у скло не билися.
Цвiтуть сади та аромат розпуки.
Пташки спiвати вже втомилися.
Весняний вiтер пiдхопив пiд руки
Неначе навкруги сказилися:
Щоби нiхто не вiдчував розлуки,
Метеликом у скло не билися.
Цвiтуть сади та аромат розпуки.
Пташки спiвати вже втомилися.
Весняний вiтер пiдхопив пiд руки
2026.04.18
21:00
мої мізки тобі не машина
для цього придуманий ші
у нього є точні рими
а також вірші для душі
не питай про ормузьку кризу
про кордицепс і мікропластик
про те чи майбутній антихрист
буде сином ілона маска
для цього придуманий ші
у нього є точні рими
а також вірші для душі
не питай про ормузьку кризу
про кордицепс і мікропластик
про те чи майбутній антихрист
буде сином ілона маска
2026.04.18
19:57
Ідуть у засвіти поети
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
2026.04.18
19:50
Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
2026.04.18
18:01
А у місті богами забутому,
Дзвонить гучно в неділю дзвіниця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?
Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
Дзвонить гучно в неділю дзвіниця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?
Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
2026.04.18
17:34
Насипані кургани* милі,
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.
Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.
Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
2026.04.18
13:44
І
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
...............................
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
...............................
2026.04.18
13:06
У Музеї Заповіту в Переяславі презентували акварель «Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві» Тараса Шевченка, яка тривалий час вважалася втраченою.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.
2026.04.18
12:59
Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.
Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безпритульності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.
Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безпритульності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
2026.04.18
11:27
Король води й повітря - тільки він,
Життя господар і прислуга,
У праві ставити на кін
Усіх - від ворога до друга.
Не виступай ні "за", ні "проти", -
Собі кажу, - живи й терпи,
І не нагадуй про чесноти,
Життя господар і прислуга,
У праві ставити на кін
Усіх - від ворога до друга.
Не виступай ні "за", ні "проти", -
Собі кажу, - живи й терпи,
І не нагадуй про чесноти,
2026.04.18
07:54
Володимир Диховичний (1911-1963),
Моріс Слободськой (1913-1991)
Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрівці усі:
Моріс Слободськой (1913-1991)
Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрівці усі:
2026.04.17
20:42
Як не втомивсь ти на роботі
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
2026.04.17
18:44
білий брудний голуб
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
2026.04.17
17:32
живе на лав стріт
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
2026.04.17
15:34
троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
2026.04.17
15:06
І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Книга руїн
Негода
У такі хвилини рятує інколи розмова: від неї стає тепло. Єдиний співрозмовник мій у той день був неординарний: у солдата було не все гаразд з головою. Взвод, в якому він раніше служив москалі накрили «градом» - за якусь мить люди перетворилися на криваве місиво. Він один випадково вцілів. З ворожого оточення вивіз його місцевий селянин, сховавши солдата в сіні. Сепаратисти потім довідались про це і того селянина розстріляли. Від всього пережитого солдат збожеволів. Його помістили в лікарню, через деякий час він почав поводити себе адекватно, вирішили, що він нормальний, і, зрештою, він знову потрапив на фронт і саме в мій взвод. Він часто заговорювався і поводив себе дивно, але я чомусь був впевнений, що в своїх він стріляти не буде, сепаратистів він ненавидів і коли буде сутужно – не підведе. (Знову мені здалося, що весь навколишній світ збудовано з шматків старих газет. Навіть небо. Навіть трава – нарізки газет.) Я неодноразово спілкувався з божевільними – траплялось. У них погляд відсутній. Вони не тут. Вони ніде. Вони не помічають співбесідника, він для них або відсутній, або являється якимось іншим об’єктом. У цього ж солдата погляд був осмислений і він розумів співрозмовника. Але одночасно жив в якомусь своєму вигаданому світі.
Солдат навіяв мені думки про Данте, які вже полишили мене (я намагався думати про Полінезію – про острів Фату-Хіва), але знову повернулися. Мене не полишало відчуття. Що я мандрую колами чи то сферами Inferno вибравши замість Вергілія провідником божевільного солдата. Бо він краще знає пекло ніж Вергілій… І ось він завів мене ще в одне коло…
«O voi, che siete due dentro un foco,
S’io meritai di voi mentre ch’io vissi,
S’io meritai di voi assai o poco…»
(«О, ви, двоє в одному вогні, якщо я прославив вас, доки жив, якщо я прославив вас, хоч трохи – зупиніться!»)
Я спробував заговорити про тріченто і квадріченто. Тема співрозмовника не зацікавила. Він лише сухо зауважив, що ренесанс це була лише чергова спроба людства осягти неосяжне, мислити про ідеальне суспільство якого не може бути в принципі. А значить сама векторність епохи була небезпечним блуканням над прірвою.
Потім він несподівано змінив тему розмови:
- Я прочитав пару днів тому прочитав одну класну книжку.
- Яку?
- Синю.
- І про що ж ця книжка?
- Про хіппі одного. Прикинь, чувак десь до тридцяти жив собі нормальним життям, заробляв собі на життя тим, що кому стіл майстрував, кому двері. А потім як перемкнуло його – кинув все і пішов хіпувати. Почав людям нести всіляку ахінею як всі хіпі: ми мовляв, діти-квіти, всі любити один одного повинні. На нього дивились як на ненормального. Потім він до якогось старого корєша на весілля пішов. Налив всім води, а вони п’яніли від води як від вина. А в той час один безхатько у місці безлюдному оселився і почав говорити, що мовляв неправильно ви всі люди живете. А як той хлопець до безхатька з’явився, він оголосив, що він носій істини. Безхатька того потім заарештували і в тюрмі зарізали. А той хлопець потім пішов до озера і почав по воді ходити як по землі. Скінчилось все погано – того хлопця зловили чи то сепаратисти, чи то москалі і прибили його цвяхами до стовпа. Але з моргу його тіло пропало і потім його бачили живим у різних краях… Така от книжка – дах просто зриває…
- Такої книги не існує у світі людей. Вона може існувати тільки у твоїй свідомості…
Я вийшов з бліндажа. Я думав, що цей солдат справді божевільний. А ще я подумав, що наша естетика занадто сентиментальна. У ці страшні часи війни нам потрібна інша естетика – хоча б така як в китайській епопеї «Три царства». Якщо ж ми не здатні позбутися свої сентиментальності (в крові, мовляв, земля в нас така, ото ж бо), то треба трансформувати сентиментальність хоча б в таку як в класичній японській поезії, що стала поезією самураїв. А ще я думав, що гілки дерев – це теж корені. Тільки вростають вони не в землю, а в небо. Це особливо відчутно восени, коли дерева розгубили свої чутливі пальці-листя. І це стосується не тільки дерев землі, але і Світового Дерева. І як шкода, що зараз я не можу споглядати дерево – я би прийшов до стану досконалої рівноваги і спокою не дивлячись на мінометний обстріл, що почався. Ми практично нехтували мінометним обстрілом – він був набагато менш небезпечним ніж обстріл «градом» і тим паче «смерчем». А дарма. Несподівано недалеко від мене вибух струсонув землю. Я відчув (так мені здалося), що між каскою і бронежилетом залетіла величезна оса і вжалила мене в потилицю. Падаючи на мокру землю я ще встиг подумати, що я не витий, а тільки злегка поранений – мене лише зачепило – інакше б думати я б уже не міг… Потім все згасло – вимкнули все світло у Всесвіті – всі ліхтарики одночасно. Отямився я вже в шпиталі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Негода
«Ніколи не знаєш,
скільки часу пливеш річкою,
якщо течія швидка.»
(Ернест Гемінгвей)
На війні є багато жахливих і паскудних речей. Смерть не входить до їх числа. Смерть – це звільнення. Політ у безодню. У щось невідоме. Є речі гірші за смерть. Не буду їх перераховувати – вони давно названі. І перераховувати їх неприємно. Це якщо під війною розуміти тільки фронт. Хоча найбільші трагедії під час війни відбуваються саме в тилу. Так от про фронт: є річ на передовій паскудніша за москальські кулі – це негода – холодний понурий дощ, тумани і сирість – вини інколи вбивають більше… У той день було саме це і ще й вітер. Холод і сирість пробирала до кісток. А ще очікування і нудьга. Коли не відбувається нічого, але очікуєш найгіршого – стає дуже тоскно і паршиво. Данте був правий – у найглибших колах пекла панує не вогонь, а лютий холод. Я сидів в сирому бліндажі, ховаючись від дощу та вітру, який цього дня був просто шалений. Небо хотіло плакати, але вітер ніс сльози неба паралельно землі. Inferno крутило свої вихори.У такі хвилини рятує інколи розмова: від неї стає тепло. Єдиний співрозмовник мій у той день був неординарний: у солдата було не все гаразд з головою. Взвод, в якому він раніше служив москалі накрили «градом» - за якусь мить люди перетворилися на криваве місиво. Він один випадково вцілів. З ворожого оточення вивіз його місцевий селянин, сховавши солдата в сіні. Сепаратисти потім довідались про це і того селянина розстріляли. Від всього пережитого солдат збожеволів. Його помістили в лікарню, через деякий час він почав поводити себе адекватно, вирішили, що він нормальний, і, зрештою, він знову потрапив на фронт і саме в мій взвод. Він часто заговорювався і поводив себе дивно, але я чомусь був впевнений, що в своїх він стріляти не буде, сепаратистів він ненавидів і коли буде сутужно – не підведе. (Знову мені здалося, що весь навколишній світ збудовано з шматків старих газет. Навіть небо. Навіть трава – нарізки газет.) Я неодноразово спілкувався з божевільними – траплялось. У них погляд відсутній. Вони не тут. Вони ніде. Вони не помічають співбесідника, він для них або відсутній, або являється якимось іншим об’єктом. У цього ж солдата погляд був осмислений і він розумів співрозмовника. Але одночасно жив в якомусь своєму вигаданому світі.
Солдат навіяв мені думки про Данте, які вже полишили мене (я намагався думати про Полінезію – про острів Фату-Хіва), але знову повернулися. Мене не полишало відчуття. Що я мандрую колами чи то сферами Inferno вибравши замість Вергілія провідником божевільного солдата. Бо він краще знає пекло ніж Вергілій… І ось він завів мене ще в одне коло…
«O voi, che siete due dentro un foco,
S’io meritai di voi mentre ch’io vissi,
S’io meritai di voi assai o poco…»
(«О, ви, двоє в одному вогні, якщо я прославив вас, доки жив, якщо я прославив вас, хоч трохи – зупиніться!»)
Я спробував заговорити про тріченто і квадріченто. Тема співрозмовника не зацікавила. Він лише сухо зауважив, що ренесанс це була лише чергова спроба людства осягти неосяжне, мислити про ідеальне суспільство якого не може бути в принципі. А значить сама векторність епохи була небезпечним блуканням над прірвою.
Потім він несподівано змінив тему розмови:
- Я прочитав пару днів тому прочитав одну класну книжку.
- Яку?
- Синю.
- І про що ж ця книжка?
- Про хіппі одного. Прикинь, чувак десь до тридцяти жив собі нормальним життям, заробляв собі на життя тим, що кому стіл майстрував, кому двері. А потім як перемкнуло його – кинув все і пішов хіпувати. Почав людям нести всіляку ахінею як всі хіпі: ми мовляв, діти-квіти, всі любити один одного повинні. На нього дивились як на ненормального. Потім він до якогось старого корєша на весілля пішов. Налив всім води, а вони п’яніли від води як від вина. А в той час один безхатько у місці безлюдному оселився і почав говорити, що мовляв неправильно ви всі люди живете. А як той хлопець до безхатька з’явився, він оголосив, що він носій істини. Безхатька того потім заарештували і в тюрмі зарізали. А той хлопець потім пішов до озера і почав по воді ходити як по землі. Скінчилось все погано – того хлопця зловили чи то сепаратисти, чи то москалі і прибили його цвяхами до стовпа. Але з моргу його тіло пропало і потім його бачили живим у різних краях… Така от книжка – дах просто зриває…
- Такої книги не існує у світі людей. Вона може існувати тільки у твоїй свідомості…
Я вийшов з бліндажа. Я думав, що цей солдат справді божевільний. А ще я подумав, що наша естетика занадто сентиментальна. У ці страшні часи війни нам потрібна інша естетика – хоча б така як в китайській епопеї «Три царства». Якщо ж ми не здатні позбутися свої сентиментальності (в крові, мовляв, земля в нас така, ото ж бо), то треба трансформувати сентиментальність хоча б в таку як в класичній японській поезії, що стала поезією самураїв. А ще я думав, що гілки дерев – це теж корені. Тільки вростають вони не в землю, а в небо. Це особливо відчутно восени, коли дерева розгубили свої чутливі пальці-листя. І це стосується не тільки дерев землі, але і Світового Дерева. І як шкода, що зараз я не можу споглядати дерево – я би прийшов до стану досконалої рівноваги і спокою не дивлячись на мінометний обстріл, що почався. Ми практично нехтували мінометним обстрілом – він був набагато менш небезпечним ніж обстріл «градом» і тим паче «смерчем». А дарма. Несподівано недалеко від мене вибух струсонув землю. Я відчув (так мені здалося), що між каскою і бронежилетом залетіла величезна оса і вжалила мене в потилицю. Падаючи на мокру землю я ще встиг подумати, що я не витий, а тільки злегка поранений – мене лише зачепило – інакше б думати я б уже не міг… Потім все згасло – вимкнули все світло у Всесвіті – всі ліхтарики одночасно. Отямився я вже в шпиталі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
