Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.29
11:36
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
2025.11.29
10:04
Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
2025.11.29
09:09
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
2025.11.29
07:11
Гучніше вже в суглобах тріск,
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
2025.11.29
01:38
Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
2025.11.28
22:16
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
2025.11.28
21:41
Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
2025.11.28
19:39
ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
2025.11.28
17:51
Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
2025.11.28
06:14
Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
2025.11.28
03:57
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
2025.11.27
19:09
В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
2025.11.27
18:12
Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
2025.11.27
12:41
Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
2025.11.27
10:13
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Книга руїн
Негода
У такі хвилини рятує інколи розмова: від неї стає тепло. Єдиний співрозмовник мій у той день був неординарний: у солдата було не все гаразд з головою. Взвод, в якому він раніше служив москалі накрили «градом» - за якусь мить люди перетворилися на криваве місиво. Він один випадково вцілів. З ворожого оточення вивіз його місцевий селянин, сховавши солдата в сіні. Сепаратисти потім довідались про це і того селянина розстріляли. Від всього пережитого солдат збожеволів. Його помістили в лікарню, через деякий час він почав поводити себе адекватно, вирішили, що він нормальний, і, зрештою, він знову потрапив на фронт і саме в мій взвод. Він часто заговорювався і поводив себе дивно, але я чомусь був впевнений, що в своїх він стріляти не буде, сепаратистів він ненавидів і коли буде сутужно – не підведе. (Знову мені здалося, що весь навколишній світ збудовано з шматків старих газет. Навіть небо. Навіть трава – нарізки газет.) Я неодноразово спілкувався з божевільними – траплялось. У них погляд відсутній. Вони не тут. Вони ніде. Вони не помічають співбесідника, він для них або відсутній, або являється якимось іншим об’єктом. У цього ж солдата погляд був осмислений і він розумів співрозмовника. Але одночасно жив в якомусь своєму вигаданому світі.
Солдат навіяв мені думки про Данте, які вже полишили мене (я намагався думати про Полінезію – про острів Фату-Хіва), але знову повернулися. Мене не полишало відчуття. Що я мандрую колами чи то сферами Inferno вибравши замість Вергілія провідником божевільного солдата. Бо він краще знає пекло ніж Вергілій… І ось він завів мене ще в одне коло…
«O voi, che siete due dentro un foco,
S’io meritai di voi mentre ch’io vissi,
S’io meritai di voi assai o poco…»
(«О, ви, двоє в одному вогні, якщо я прославив вас, доки жив, якщо я прославив вас, хоч трохи – зупиніться!»)
Я спробував заговорити про тріченто і квадріченто. Тема співрозмовника не зацікавила. Він лише сухо зауважив, що ренесанс це була лише чергова спроба людства осягти неосяжне, мислити про ідеальне суспільство якого не може бути в принципі. А значить сама векторність епохи була небезпечним блуканням над прірвою.
Потім він несподівано змінив тему розмови:
- Я прочитав пару днів тому прочитав одну класну книжку.
- Яку?
- Синю.
- І про що ж ця книжка?
- Про хіппі одного. Прикинь, чувак десь до тридцяти жив собі нормальним життям, заробляв собі на життя тим, що кому стіл майстрував, кому двері. А потім як перемкнуло його – кинув все і пішов хіпувати. Почав людям нести всіляку ахінею як всі хіпі: ми мовляв, діти-квіти, всі любити один одного повинні. На нього дивились як на ненормального. Потім він до якогось старого корєша на весілля пішов. Налив всім води, а вони п’яніли від води як від вина. А в той час один безхатько у місці безлюдному оселився і почав говорити, що мовляв неправильно ви всі люди живете. А як той хлопець до безхатька з’явився, він оголосив, що він носій істини. Безхатька того потім заарештували і в тюрмі зарізали. А той хлопець потім пішов до озера і почав по воді ходити як по землі. Скінчилось все погано – того хлопця зловили чи то сепаратисти, чи то москалі і прибили його цвяхами до стовпа. Але з моргу його тіло пропало і потім його бачили живим у різних краях… Така от книжка – дах просто зриває…
- Такої книги не існує у світі людей. Вона може існувати тільки у твоїй свідомості…
Я вийшов з бліндажа. Я думав, що цей солдат справді божевільний. А ще я подумав, що наша естетика занадто сентиментальна. У ці страшні часи війни нам потрібна інша естетика – хоча б така як в китайській епопеї «Три царства». Якщо ж ми не здатні позбутися свої сентиментальності (в крові, мовляв, земля в нас така, ото ж бо), то треба трансформувати сентиментальність хоча б в таку як в класичній японській поезії, що стала поезією самураїв. А ще я думав, що гілки дерев – це теж корені. Тільки вростають вони не в землю, а в небо. Це особливо відчутно восени, коли дерева розгубили свої чутливі пальці-листя. І це стосується не тільки дерев землі, але і Світового Дерева. І як шкода, що зараз я не можу споглядати дерево – я би прийшов до стану досконалої рівноваги і спокою не дивлячись на мінометний обстріл, що почався. Ми практично нехтували мінометним обстрілом – він був набагато менш небезпечним ніж обстріл «градом» і тим паче «смерчем». А дарма. Несподівано недалеко від мене вибух струсонув землю. Я відчув (так мені здалося), що між каскою і бронежилетом залетіла величезна оса і вжалила мене в потилицю. Падаючи на мокру землю я ще встиг подумати, що я не витий, а тільки злегка поранений – мене лише зачепило – інакше б думати я б уже не міг… Потім все згасло – вимкнули все світло у Всесвіті – всі ліхтарики одночасно. Отямився я вже в шпиталі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Негода
«Ніколи не знаєш,
скільки часу пливеш річкою,
якщо течія швидка.»
(Ернест Гемінгвей)
На війні є багато жахливих і паскудних речей. Смерть не входить до їх числа. Смерть – це звільнення. Політ у безодню. У щось невідоме. Є речі гірші за смерть. Не буду їх перераховувати – вони давно названі. І перераховувати їх неприємно. Це якщо під війною розуміти тільки фронт. Хоча найбільші трагедії під час війни відбуваються саме в тилу. Так от про фронт: є річ на передовій паскудніша за москальські кулі – це негода – холодний понурий дощ, тумани і сирість – вини інколи вбивають більше… У той день було саме це і ще й вітер. Холод і сирість пробирала до кісток. А ще очікування і нудьга. Коли не відбувається нічого, але очікуєш найгіршого – стає дуже тоскно і паршиво. Данте був правий – у найглибших колах пекла панує не вогонь, а лютий холод. Я сидів в сирому бліндажі, ховаючись від дощу та вітру, який цього дня був просто шалений. Небо хотіло плакати, але вітер ніс сльози неба паралельно землі. Inferno крутило свої вихори.У такі хвилини рятує інколи розмова: від неї стає тепло. Єдиний співрозмовник мій у той день був неординарний: у солдата було не все гаразд з головою. Взвод, в якому він раніше служив москалі накрили «градом» - за якусь мить люди перетворилися на криваве місиво. Він один випадково вцілів. З ворожого оточення вивіз його місцевий селянин, сховавши солдата в сіні. Сепаратисти потім довідались про це і того селянина розстріляли. Від всього пережитого солдат збожеволів. Його помістили в лікарню, через деякий час він почав поводити себе адекватно, вирішили, що він нормальний, і, зрештою, він знову потрапив на фронт і саме в мій взвод. Він часто заговорювався і поводив себе дивно, але я чомусь був впевнений, що в своїх він стріляти не буде, сепаратистів він ненавидів і коли буде сутужно – не підведе. (Знову мені здалося, що весь навколишній світ збудовано з шматків старих газет. Навіть небо. Навіть трава – нарізки газет.) Я неодноразово спілкувався з божевільними – траплялось. У них погляд відсутній. Вони не тут. Вони ніде. Вони не помічають співбесідника, він для них або відсутній, або являється якимось іншим об’єктом. У цього ж солдата погляд був осмислений і він розумів співрозмовника. Але одночасно жив в якомусь своєму вигаданому світі.
Солдат навіяв мені думки про Данте, які вже полишили мене (я намагався думати про Полінезію – про острів Фату-Хіва), але знову повернулися. Мене не полишало відчуття. Що я мандрую колами чи то сферами Inferno вибравши замість Вергілія провідником божевільного солдата. Бо він краще знає пекло ніж Вергілій… І ось він завів мене ще в одне коло…
«O voi, che siete due dentro un foco,
S’io meritai di voi mentre ch’io vissi,
S’io meritai di voi assai o poco…»
(«О, ви, двоє в одному вогні, якщо я прославив вас, доки жив, якщо я прославив вас, хоч трохи – зупиніться!»)
Я спробував заговорити про тріченто і квадріченто. Тема співрозмовника не зацікавила. Він лише сухо зауважив, що ренесанс це була лише чергова спроба людства осягти неосяжне, мислити про ідеальне суспільство якого не може бути в принципі. А значить сама векторність епохи була небезпечним блуканням над прірвою.
Потім він несподівано змінив тему розмови:
- Я прочитав пару днів тому прочитав одну класну книжку.
- Яку?
- Синю.
- І про що ж ця книжка?
- Про хіппі одного. Прикинь, чувак десь до тридцяти жив собі нормальним життям, заробляв собі на життя тим, що кому стіл майстрував, кому двері. А потім як перемкнуло його – кинув все і пішов хіпувати. Почав людям нести всіляку ахінею як всі хіпі: ми мовляв, діти-квіти, всі любити один одного повинні. На нього дивились як на ненормального. Потім він до якогось старого корєша на весілля пішов. Налив всім води, а вони п’яніли від води як від вина. А в той час один безхатько у місці безлюдному оселився і почав говорити, що мовляв неправильно ви всі люди живете. А як той хлопець до безхатька з’явився, він оголосив, що він носій істини. Безхатька того потім заарештували і в тюрмі зарізали. А той хлопець потім пішов до озера і почав по воді ходити як по землі. Скінчилось все погано – того хлопця зловили чи то сепаратисти, чи то москалі і прибили його цвяхами до стовпа. Але з моргу його тіло пропало і потім його бачили живим у різних краях… Така от книжка – дах просто зриває…
- Такої книги не існує у світі людей. Вона може існувати тільки у твоїй свідомості…
Я вийшов з бліндажа. Я думав, що цей солдат справді божевільний. А ще я подумав, що наша естетика занадто сентиментальна. У ці страшні часи війни нам потрібна інша естетика – хоча б така як в китайській епопеї «Три царства». Якщо ж ми не здатні позбутися свої сентиментальності (в крові, мовляв, земля в нас така, ото ж бо), то треба трансформувати сентиментальність хоча б в таку як в класичній японській поезії, що стала поезією самураїв. А ще я думав, що гілки дерев – це теж корені. Тільки вростають вони не в землю, а в небо. Це особливо відчутно восени, коли дерева розгубили свої чутливі пальці-листя. І це стосується не тільки дерев землі, але і Світового Дерева. І як шкода, що зараз я не можу споглядати дерево – я би прийшов до стану досконалої рівноваги і спокою не дивлячись на мінометний обстріл, що почався. Ми практично нехтували мінометним обстрілом – він був набагато менш небезпечним ніж обстріл «градом» і тим паче «смерчем». А дарма. Несподівано недалеко від мене вибух струсонув землю. Я відчув (так мені здалося), що між каскою і бронежилетом залетіла величезна оса і вжалила мене в потилицю. Падаючи на мокру землю я ще встиг подумати, що я не витий, а тільки злегка поранений – мене лише зачепило – інакше б думати я б уже не міг… Потім все згасло – вимкнули все світло у Всесвіті – всі ліхтарики одночасно. Отямився я вже в шпиталі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
