“Мене, мати, води знають,
як я іду – то втихають”.
( З народної пісні )

Втихає ріка, щоб почути, хто йде, -
Чомусь її шум ущухає.
Але не змовкає – співає, гуде
У серці моїм водограєм.

Побачив її – не спішу вже один,
Смілію в глухім надвечір’ї,
Бо чую, як плескає сяйвом води
До мене відрадне узгір’я.

До кладки зближаюсь - і вже не боюсь
Ні тіней людських, ані вовчих.
На річку дитинства з любов’ю дивлюсь,
Дивуюсь, що йде по ній хлопчик.

В сорочечці білій, як ангел нічний,
І руки простер, ніби крила.
“До кого ідеш по гладіні річній,
Дитино, знайома і мила?”.

“До тебе, мій брате, до тебе спішу,
Бо скучив без тебе, аж плачу...”
Розбурхує річку і клекіт, і шум, -
На березі маму я бачу.

“ Куди ти бредеш, мій синочку? Вернись!
У небі зібралось на зливу...”
Захмарилась густо засмучена вись,
Захмарила річку щасливу.