Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Уривок із поеми-2
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42435/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Уривок із поеми-2
* * *
Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.
Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.
А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.
І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.
Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.
А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.
Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...
Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.
Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.
Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.
Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.
Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.
Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.
Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...
Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.
І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.
І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.
Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...
Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.
І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.
Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.
Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.
Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.
А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.
І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.
Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.
Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.
На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.
Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.
А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.
Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.
А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.
Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.
Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.
А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.
І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.
Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.
А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.
Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...
Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.
Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.
Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.
Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.
Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.
Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.
Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...
Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.
І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.
І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.
Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...
Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.
І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.
Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.
Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.
Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.
А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.
І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.
Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.
Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.
На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.
Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.
А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.
Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.
А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42435/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
