Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.12
11:08
Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
2026.03.12
10:43
Його музика давала натхнення майже кожному композитору європейської традиції - від Моцарта до Шенберга. Навіть рок-музиканти світового рівня Кіт Емерсон та Інгві Мальмстін вважають його своїм вчителем.
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».
2026.03.12
07:24
Тишком-нишком
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
2026.03.12
01:36
Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі та забуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі та забуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
2026.03.11
22:40
Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
2026.03.11
17:44
Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
2026.03.11
15:49
Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
2026.03.11
14:04
У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
2026.03.11
12:15
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
2026.03.11
10:47
Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
2026.03.10
20:45
І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
2026.03.10
18:53
А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Уривок із поеми-2
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42435/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Уривок із поеми-2
* * *
Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.
Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.
А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.
І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.
Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.
А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.
Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...
Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.
Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.
Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.
Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.
Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.
Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.
Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...
Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.
І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.
І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.
Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...
Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.
І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.
Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.
Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.
Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.
А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.
І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.
Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.
Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.
На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.
Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.
А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.
Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.
А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.
Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.
Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.
А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.
І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.
Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.
А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.
Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...
Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.
Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.
Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.
Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.
Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.
Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.
Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...
Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.
І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.
І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.
Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...
Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.
І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.
Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.
Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.
Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.
А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.
І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.
Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.
Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.
На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.
Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.
А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.
Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.
А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42435/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
