Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.09
19:33
Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.
І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.
І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
2026.01.09
19:03
У затишку м’яких перин і покривал,
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.
2026.01.09
18:28
Він сорок літ водив їх по пустелі:
Непослух батьків тому причина.
Не вірили, що для Всевишнього
Немає недосяжного і неможливого.
Покарані були за одностайну недовіру,
Кістками лягли в пустелі всі ,як один,
Нащадків їх розпорошено по всьому світі…
Непослух батьків тому причина.
Не вірили, що для Всевишнього
Немає недосяжного і неможливого.
Покарані були за одностайну недовіру,
Кістками лягли в пустелі всі ,як один,
Нащадків їх розпорошено по всьому світі…
2026.01.09
16:01
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
2026.01.09
15:25
це завжди про те
що всередині
вимагає виходу назовні
я біг по снігу
ніби по сторінках
ще не написаної рецензії
і раптом
світ зупинився
що всередині
вимагає виходу назовні
я біг по снігу
ніби по сторінках
ще не написаної рецензії
і раптом
світ зупинився
2026.01.09
13:09
Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.
Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.
Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.
2026.01.09
11:16
Ти все сказав і я сказала!
Відріж... Не плач... Не говори!
Твої слова, мов вістря жала,
мої — отрута для жури.
Плеснув помиями в обличчя
і побажав іти туди,
де в пеклі плавиться столиця
Відріж... Не плач... Не говори!
Твої слова, мов вістря жала,
мої — отрута для жури.
Плеснув помиями в обличчя
і побажав іти туди,
де в пеклі плавиться столиця
2026.01.09
10:35
Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.
Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.
Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
2026.01.09
07:59
Мій батько був колись штангістом, а тоді його рекрутували в савєцьку армію та зробили водолазом.
Чому та навіщо я не знаю. Я переказую вам переказане, та після того довго мною стулене, наскільки змога.
На той час (після Другої світової) ув армії служили
2026.01.08
22:10
Вночі навідавсь посланець. На ліжка край присів,
Одна лиш шкіра та кістки, очі запали вглиб.
Тепер я знала: розваливсь старий і вутлий міст,
Що поміж «був» і «має буть» руки часу сплелись.
Страхав мене кулак худий, вчувавсь глузливий сміх…
Нехай же б
Одна лиш шкіра та кістки, очі запали вглиб.
Тепер я знала: розваливсь старий і вутлий міст,
Що поміж «був» і «має буть» руки часу сплелись.
Страхав мене кулак худий, вчувавсь глузливий сміх…
Нехай же б
2026.01.08
19:20
Сидять діди під кормою. Сонце припікає.
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похваля
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похваля
2026.01.08
17:19
Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.
Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.
Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
2026.01.08
16:49
День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
І всі знали, що він - бамбула,
Найдурніший з усіх бамбул,
Одні кажуть - він був лемко,
Інші -...
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
І всі знали, що він - бамбула,
Найдурніший з усіх бамбул,
Одні кажуть - він був лемко,
Інші -...
2026.01.08
12:54
Хор у одній людині…
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто слухає
нині,
хто чує
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто слухає
нині,
хто чує
2026.01.08
12:37
І ти вже не та, і я вже не той…
З дива не виникне диво.
Скрипка — одне, інше — гобой,
Хоч і на вигляд красиво…
Сцена потрібна, потрібен глядач.
Оплески іншої думки…
Попри визнань, попри невдач
Кожен тримається Букви…
З дива не виникне диво.
Скрипка — одне, інше — гобой,
Хоч і на вигляд красиво…
Сцена потрібна, потрібен глядач.
Оплески іншої думки…
Попри визнань, попри невдач
Кожен тримається Букви…
2026.01.08
10:47
Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.
Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.
Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Уривок із поеми-2
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42435/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Уривок із поеми-2
* * *
Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.
Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.
А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.
І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.
Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.
А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.
Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...
Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.
Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.
Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.
Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.
Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.
Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.
Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...
Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.
І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.
І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.
Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...
Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.
І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.
Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.
Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.
Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.
А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.
І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.
Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.
Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.
На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.
Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.
А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.
Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.
А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.
Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.
Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.
А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.
І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.
Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.
А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.
Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...
Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.
Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.
Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.
Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.
Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.
Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.
Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...
Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.
І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.
І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.
Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...
Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.
І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.
Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.
Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.
Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.
А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.
І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.
Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.
Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.
На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.
Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.
А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.
Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.
А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42435/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
