
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Уривок із поеми
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Уривок із поеми
* * *
Замкнулось коло.
Більш уже нема
Мене отого, що недавно...
Стерто.
Мені було видіння: даль, зима...
Тіла під снігом – як листи в конвертах.
Луна душі метається, як звір.
Секундна стрілка зраджує годинну.
Та ти, мій друже, їм обом повір,
Задумавшись над часом на хвилину...
Хвилинна стрілка – гладіус епох –
Іскриться та ікриться в циферблаті.
Присядьмо, друже, вип'ємо на трьох.
Ми з часом гладіолусно у блаті.
Ця свистопляска також промине.
Вона боїться світла й мого болю.
Хто більше любить – більш страждає...
Нерв...
Мій шлях – як нерв, єдна мене з добою.
Печаль, як сука, лащиться до ніг.
І холодно у душу, хоч і літо...
Та знову я на білому коні –
Як золотий землі і неба злиток.
Броджу по світу.
Слухаю зорю.
Шумлять ліси, як ріки, стогнуть дзвони.
А я, мов книга, скоро догорю.
А світ – мов крига...
У сльозі потоне.
Чиясь душа – закопаний вогонь.
Моя ж – лампадка між людьми і Богом.
А я питаю ангела свого,
Чи правильна моя терпка дорога.
Іду за ним.
Лечу уже за ним.
Гріхи мої і пузо заважають.
Між нашим-вашим, грішним і святим,
Усім, всіма, кого люблю, прощаю.
Думки мої, мов гнізда на церквах,
А серце ніжне – мов бджола п'є воду...
Як жити далі?
Як зоря?
Трава?
Затаєна печаль мого народу,
Що тепла-тепла,
Як сльоза сльози,
Солодка, як закопана горілка...
Іскряться в чорнім небі Терези
І важать біль мій.
І мовчить мобілка.
Мені так добре, як вона мовчить.
Я не самотній.
Я з моїм Всевишнім.
А вічність сконцентровується в мить.
А мить – як вишня,
Що потіша і око, і уста,
Ще й рай душі нагадує краплинно.
До болю глибиніє висота –
Як сік шипшини.
Народ сьогодні просто заблудивсь.
Ікони й листя тихо кровоточать.
А пам'ять серця, наче тінь води,
Яка тому і сива, що пророча.
Приматкобоживсь.
Проти всіх пішов.
І переміг...
І смерть мені, як свято.
І манить світло, наче Божа кров,
Коли душі моїй холоднувато.
А президенти вже мене смішать.
Юродивих все більше поважаю.
Мені все ближче покаянний тать,
Ніж той, хто бреше, чия хата скраю.
Я шок ношу в собі багато літ.
Моє коріння дістає до магми.
І моляться останні журавлі,
Пір'їнно пролітаючи над нами.
А чорна меса вітряних ворон
Тут зостається...
Апокаліптично.
Дурна війна.
Молитва.
Чорний сон.
Я не боюсь.
Мені уже космічно.
Зійшлись на мить всі стрілки золоті:
Секундна і хвилинна, і годинна.
Хотів поетом бути в цім житті,
Тепер же старцем...
Дивна я людина...
Замкнулось коло.
Більш уже нема
Мене отого, що недавно...
Стерто.
Мені було видіння: даль, зима...
Тіла під снігом – як листи в конвертах.
Луна душі метається, як звір.
Секундна стрілка зраджує годинну.
Та ти, мій друже, їм обом повір,
Задумавшись над часом на хвилину...
Хвилинна стрілка – гладіус епох –
Іскриться та ікриться в циферблаті.
Присядьмо, друже, вип'ємо на трьох.
Ми з часом гладіолусно у блаті.
Ця свистопляска також промине.
Вона боїться світла й мого болю.
Хто більше любить – більш страждає...
Нерв...
Мій шлях – як нерв, єдна мене з добою.
Печаль, як сука, лащиться до ніг.
І холодно у душу, хоч і літо...
Та знову я на білому коні –
Як золотий землі і неба злиток.
Броджу по світу.
Слухаю зорю.
Шумлять ліси, як ріки, стогнуть дзвони.
А я, мов книга, скоро догорю.
А світ – мов крига...
У сльозі потоне.
Чиясь душа – закопаний вогонь.
Моя ж – лампадка між людьми і Богом.
А я питаю ангела свого,
Чи правильна моя терпка дорога.
Іду за ним.
Лечу уже за ним.
Гріхи мої і пузо заважають.
Між нашим-вашим, грішним і святим,
Усім, всіма, кого люблю, прощаю.
Думки мої, мов гнізда на церквах,
А серце ніжне – мов бджола п'є воду...
Як жити далі?
Як зоря?
Трава?
Затаєна печаль мого народу,
Що тепла-тепла,
Як сльоза сльози,
Солодка, як закопана горілка...
Іскряться в чорнім небі Терези
І важать біль мій.
І мовчить мобілка.
Мені так добре, як вона мовчить.
Я не самотній.
Я з моїм Всевишнім.
А вічність сконцентровується в мить.
А мить – як вишня,
Що потіша і око, і уста,
Ще й рай душі нагадує краплинно.
До болю глибиніє висота –
Як сік шипшини.
Народ сьогодні просто заблудивсь.
Ікони й листя тихо кровоточать.
А пам'ять серця, наче тінь води,
Яка тому і сива, що пророча.
Приматкобоживсь.
Проти всіх пішов.
І переміг...
І смерть мені, як свято.
І манить світло, наче Божа кров,
Коли душі моїй холоднувато.
А президенти вже мене смішать.
Юродивих все більше поважаю.
Мені все ближче покаянний тать,
Ніж той, хто бреше, чия хата скраю.
Я шок ношу в собі багато літ.
Моє коріння дістає до магми.
І моляться останні журавлі,
Пір'їнно пролітаючи над нами.
А чорна меса вітряних ворон
Тут зостається...
Апокаліптично.
Дурна війна.
Молитва.
Чорний сон.
Я не боюсь.
Мені уже космічно.
Зійшлись на мить всі стрілки золоті:
Секундна і хвилинна, і годинна.
Хотів поетом бути в цім житті,
Тепер же старцем...
Дивна я людина...
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію