Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Триптих свободи
1.
Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.
Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
Я вірний.
Я віщий.
Верби золотої дитина.
До крові, до сліз тут борюся,
Щоб впасти в траву
Якраз біля місця,
Де спить пуповина, як річка,
Що з мамою, з вічністю
В’юнко в’язала мене.
А потім були
Магдалина,
Оксана,
Марічка...
Те, що не мине.
Пером журавлиним писав я журливі поеми.
Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
За душу боролися ангели й демони.
Аз бути із Богом хотів.
Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
Бажання померти з бажанням світити зрослось.
Є друзі у мене, дружина і донечки,
І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
Чи з мого дитинства весло.
Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
А кров моя прагне густого настою зірок.
Терплю.
Відчуваю.
І дякую світу сьогодні я.
І міряю крильми свій крок.
28 лип. 15.
2.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.
За битого мене дають уже много небитих.
Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
І навчився тримати тон.
Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога...
Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.
Мо’, я інопланетний?
Не знаю, не знаю, не знаю...
Тут моловся, молився...
Язичеським бісам-богам,
Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись до раю.
Був язичником в юності.
Щлявся і пив «сто грам».
Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
Світлі ніжні були, а темні були уперті –
Наче різні сорти вина.
І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
Кількість виграних битв і поразок була одна.
В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
У мені, кругом мене – війна, вина...
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
3.
Автостопом поїду до істини.
В небі самотньо.
А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
Що були колись тут
Дівчатиськами модними-модними.
І гадали на картах
Свою і мою судьбу.
За свою я спокійний.
Було – як в жіночій сумці...
А тепер прояснилось.
Тепер все пряме – як хрест.
Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре...
Ниє вітер осінній.
Туман золотіє.
Сонно.
Динозаврово бродить у душах печаль печі.
І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
І знущається з вітру
Освячена тінь свічі.
А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
І здається, що біль мій вже не шукає слів.
Бог не в силі, а в правді... –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Пам’ятаю гріхи і геройства,
Немов Інтернет-паролі.
П’ю дощі і сніжиська їм.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
5 серп. 15
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42469/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Триптих свободи
1.Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.
Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
Я вірний.
Я віщий.
Верби золотої дитина.
До крові, до сліз тут борюся,
Щоб впасти в траву
Якраз біля місця,
Де спить пуповина, як річка,
Що з мамою, з вічністю
В’юнко в’язала мене.
А потім були
Магдалина,
Оксана,
Марічка...
Те, що не мине.
Пером журавлиним писав я журливі поеми.
Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
За душу боролися ангели й демони.
Аз бути із Богом хотів.
Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
Бажання померти з бажанням світити зрослось.
Є друзі у мене, дружина і донечки,
І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
Чи з мого дитинства весло.
Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
А кров моя прагне густого настою зірок.
Терплю.
Відчуваю.
І дякую світу сьогодні я.
І міряю крильми свій крок.
28 лип. 15.
2.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.
За битого мене дають уже много небитих.
Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
І навчився тримати тон.
Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога...
Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.
Мо’, я інопланетний?
Не знаю, не знаю, не знаю...
Тут моловся, молився...
Язичеським бісам-богам,
Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись до раю.
Був язичником в юності.
Щлявся і пив «сто грам».
Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
Світлі ніжні були, а темні були уперті –
Наче різні сорти вина.
І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
Кількість виграних битв і поразок була одна.
В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
У мені, кругом мене – війна, вина...
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
3.
Автостопом поїду до істини.
В небі самотньо.
А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
Що були колись тут
Дівчатиськами модними-модними.
І гадали на картах
Свою і мою судьбу.
За свою я спокійний.
Було – як в жіночій сумці...
А тепер прояснилось.
Тепер все пряме – як хрест.
Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре...
Ниє вітер осінній.
Туман золотіє.
Сонно.
Динозаврово бродить у душах печаль печі.
І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
І знущається з вітру
Освячена тінь свічі.
А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
І здається, що біль мій вже не шукає слів.
Бог не в силі, а в правді... –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Пам’ятаю гріхи і геройства,
Немов Інтернет-паролі.
П’ю дощі і сніжиська їм.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
5 серп. 15
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42469/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
