Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Триптих свободи
1.
Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.
Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
Я вірний.
Я віщий.
Верби золотої дитина.
До крові, до сліз тут борюся,
Щоб впасти в траву
Якраз біля місця,
Де спить пуповина, як річка,
Що з мамою, з вічністю
В’юнко в’язала мене.
А потім були
Магдалина,
Оксана,
Марічка...
Те, що не мине.
Пером журавлиним писав я журливі поеми.
Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
За душу боролися ангели й демони.
Аз бути із Богом хотів.
Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
Бажання померти з бажанням світити зрослось.
Є друзі у мене, дружина і донечки,
І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
Чи з мого дитинства весло.
Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
А кров моя прагне густого настою зірок.
Терплю.
Відчуваю.
І дякую світу сьогодні я.
І міряю крильми свій крок.
28 лип. 15.
2.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.
За битого мене дають уже много небитих.
Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
І навчився тримати тон.
Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога...
Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.
Мо’, я інопланетний?
Не знаю, не знаю, не знаю...
Тут моловся, молився...
Язичеським бісам-богам,
Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись до раю.
Був язичником в юності.
Щлявся і пив «сто грам».
Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
Світлі ніжні були, а темні були уперті –
Наче різні сорти вина.
І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
Кількість виграних битв і поразок була одна.
В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
У мені, кругом мене – війна, вина...
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
3.
Автостопом поїду до істини.
В небі самотньо.
А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
Що були колись тут
Дівчатиськами модними-модними.
І гадали на картах
Свою і мою судьбу.
За свою я спокійний.
Було – як в жіночій сумці...
А тепер прояснилось.
Тепер все пряме – як хрест.
Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре...
Ниє вітер осінній.
Туман золотіє.
Сонно.
Динозаврово бродить у душах печаль печі.
І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
І знущається з вітру
Освячена тінь свічі.
А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
І здається, що біль мій вже не шукає слів.
Бог не в силі, а в правді... –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Пам’ятаю гріхи і геройства,
Немов Інтернет-паролі.
П’ю дощі і сніжиська їм.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
5 серп. 15
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42469/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Триптих свободи
1.Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.
Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
Я вірний.
Я віщий.
Верби золотої дитина.
До крові, до сліз тут борюся,
Щоб впасти в траву
Якраз біля місця,
Де спить пуповина, як річка,
Що з мамою, з вічністю
В’юнко в’язала мене.
А потім були
Магдалина,
Оксана,
Марічка...
Те, що не мине.
Пером журавлиним писав я журливі поеми.
Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
За душу боролися ангели й демони.
Аз бути із Богом хотів.
Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
Бажання померти з бажанням світити зрослось.
Є друзі у мене, дружина і донечки,
І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
Чи з мого дитинства весло.
Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
А кров моя прагне густого настою зірок.
Терплю.
Відчуваю.
І дякую світу сьогодні я.
І міряю крильми свій крок.
28 лип. 15.
2.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.
За битого мене дають уже много небитих.
Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
І навчився тримати тон.
Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога...
Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.
Мо’, я інопланетний?
Не знаю, не знаю, не знаю...
Тут моловся, молився...
Язичеським бісам-богам,
Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись до раю.
Був язичником в юності.
Щлявся і пив «сто грам».
Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
Світлі ніжні були, а темні були уперті –
Наче різні сорти вина.
І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
Кількість виграних битв і поразок була одна.
В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
У мені, кругом мене – війна, вина...
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
3.
Автостопом поїду до істини.
В небі самотньо.
А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
Що були колись тут
Дівчатиськами модними-модними.
І гадали на картах
Свою і мою судьбу.
За свою я спокійний.
Було – як в жіночій сумці...
А тепер прояснилось.
Тепер все пряме – як хрест.
Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре...
Ниє вітер осінній.
Туман золотіє.
Сонно.
Динозаврово бродить у душах печаль печі.
І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
І знущається з вітру
Освячена тінь свічі.
А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
І здається, що біль мій вже не шукає слів.
Бог не в силі, а в правді... –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Пам’ятаю гріхи і геройства,
Немов Інтернет-паролі.
П’ю дощі і сніжиська їм.
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
5 серп. 15
Контекст : http://poezia.org/ua/id/42469/
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
