Олексій жив один. Хоч йому восени буде сімдесят шість, це зовсім не пригнічувало. Діти мешкали в двадцяти хвилинах ходи від нього, а дружина померла п’ять років тому. Був чоловіком комунікабельним, як кажуть тепер, активним, тому не вважав свою ситуацію чимось, що потребує співчуття. Та й що там роки! Що роки, коли всередині жоден живий віку не відчуває? Можна й у двадцять почуватися дідом. Він не був товстуном, намагався добре харчуватися, щодня читав свіжі газети. От хто, приміром, бігає вранці на стадіоні в його віці? Чи хто так часто приїздить електричкою до лісу, збираючи гриби, трави і ягоди? А ще дача, риболовля і регулярні канікули з онуками. А це не так просто: нагодуй, влаштуй розвагу, попильнуй кожного. Словом, якщо не заглядати в паспорт Олексія, жодна душа не дала б йому стільки літ.
Балачок ровесників на тему «Старість – не радість» намагався уникати. Краще зателефонувати дітям чи переглянути документальний фільм. Та й здоров’ям Олексій вдався нівроку. Тільки коли дружину поховав, пролежав два тижні в кардіології, а так все в межах норми. Хоч тиснуло серденько, тиснуло. Але що вже людей не тисне у сімдесят (майже) шість.
Сьогодні було гаряче. Нестерпно гаряче. Олексій ще зранечку метнувся на ринок по продукти, захопив дорогою газету й намірився не вилазити з дому весь день, аж поки спека не спаде. Так і зробив.
Щойно увійшов, ледве встиг розпакувати торби, задзвонив мобільний. Це старша донька з родиною десь під вечір хотіла зайти у гості. Молодша була «на морях», як казав Олексій. Отже день обіцяв бути вдалим і спокійним, тільки б передбаченої метеорологами зливи дочекатись. А вони ж як прогнозують ту зливу, то відразу зі штормовим попередженням. Та вже хоч яку, аби вода з неба.
Олексій трохи відпочив. Випив компоту, але їсти не хотілося. Через спеку особливих планів не будував. Може, і поїхав би куди чи пішов, але треба шануватися. Хоча… Що його значить, оте «шануватися»? Коли Бог прикличе, то не питатиме, чого у таку спеку погнав на дачу. Тому все у межах розумного, не більше.
Знов задзвонив мобільний.
- Здоров був, Олексо! – промовив давно знайомий голос.
- Здрастуй, Богдане. – відповів.
- Що поробляєш?
- Та так, нічого особливого. Спеку пересиджую. А ти як?
- Я те саме: мов старий гриб без дощу не вилізу. – пожартував Богдан.
- Дощ уночі обіцяли.
- То, може завтра до мене? В нарди партію чи в карти?
- Згода. Завтра перетелефоную.
- Ти на цвинтар до своєї не ходив днями?
- Та ні, місяць тому був. Збирався, але коли сонце хоч трохи попустить.
- Там табличка перекосилася. І фото з нею.
- Не було тоді такого. А все решта в порядку?
- Та, наче, в порядку. Але зараз не лети, вже днями якось виберешся.
Дзвонив Богдан, не просто давній близький товариш, а й колега, з яким Олексій майже сорок років пропрацював на заводі. Прийшли з одного села простими робочими після армії, а доробилися до посад і нагород. Але й це було давно. Хто тепер згадає? А ще дружили родинами: і діти приблизно однакового віку в обох були, і дружини приятелювали, і дачі сусідували. Що не свято – то Олекса до Богдана або навпаки. Добре було б, коли б така синхронність стосувалася тільки щасливих подій, бо дружина Богданова відійшла у вічність за місяць по тому, як не стало дружини Олексія. Їх поховали недалечко, тому вдівець і зайшов помолитися до обидвох. А тут табличку перекосило, та в той бік, де Олекса для себе місце залишив.
Але Богдан тому й звався другом Олексію, що мав схожу натуру: менше журитися, більше рухатися, іти до людей і не рюмсати над старістю. Та й яка там у них старість? Їм же не по дев’яносто!
Розмову закінчили не відразу. Ще потеревенили про те, про се та й попрощалися. Олекса ледь стривожився від почутого, але вирішив: знатиме, що з собою інструмент потрібно взяти на кладовище. Перспектива на завтра вимальовувалася цікавіша, Олекса трохи подумав про це, підвівся і поквапився зайнятися ягодами, що їх ще вчора ввечері зять привіз йому з дачі.
Дзвінок Богдана повернув Олексія в ті щасливі дні, коли вони обидва були на вершині своєї кар’єри. Який золотий був час! І діти дорослі, і вони ще повні сили, і повага й шана від усіх. Пам’ятає, як план виконували, як рятували свій рідний завод у дев’яностих, кожнісінький день пам’ятає. Самому собі наодинці Олекса міг би зізнатися: на своїй пречудовій пенсії йому бракувало того щастя – відчувати себе потрібним підприємству.
Так непомітно минав день. Навіть спекотні дні, що вміють тягнутися густим сиропом, минають. Вечір приніс полегкість. Зайшли діти, молодша онука обцілувала Олексія, а він припрошував усіх до шоколадного печива.
- Тату, в таку жарінь я нічого не хочу, тим більше, цього. Вибачай. – знесилено мовила донька.
Але мала таки погостилася з дідусем компотом і печивом.
- Як почуваєшся? - поцікавилася донька.
- Аби не гірше.
- Завжди так відказуєш.
- Зате правду.
Вони ще посиділи трохи і зібралися йти додому. Олексій провів, вийшов на балкон. Вечір, настояний на спеці, оксамитом торкався шкіри, стишував музику важкого метушливого дня. Було добре.
Олексію не спалося. Знов почало тиснути серце. Він підвівся, випив пігулку і ліг. Кожен, хоч і поодинокий, звук за прочиненим вікном здавався надмірно гучним. Раптом чоловікові стало гаряче, наче важке сонце повагом закотилося на його груди. Він відвернувся убік.
В самісінькому мороку кутка щось тепле і вологе чекало, коли те велетенське сонце розчавить Олексія назавжди.
- Смерть. – подумав собі.
Вона заговорила першою.
- Маєш останнє бажання?
І наче й не божеволів Олексій ніколи, а точно розпізнав монотонний і байдужий голос, та не боявся ані його, ані примари в кутку. Дивно трохи, що має право на останнє бажання, наче ув’язнений перед стратою. Хоча, міркував, усі живі до певної міри невільники. Добре, що його думка могла рухатися безборонно й швидко. Але що ж тепер забажати?
Олексій не просив би дня продовжити життя. Як не наївся, то не налижешся. Він не кликав би на допомогу. Смерть – справа конфіденційна. Він не панікував, бо знав: раніше чи пізніше усе станеться. Тому трохи поміркувавши, спокійно промовив:
- Чув, ти переглядаєш усю життєву стрічку. Покажи мені найщасливіший день мого життя.
Морок у кутку розступився. Олексій був тридцятилітнім чоловіком. Незвично дивитися кіно про себе молодого.
Що ж то був за день? Важко виокремити намистину з життєвих коралів. Відразу впізнав дорогу. Вона стелилася за маминим селом, літня, суха і стигла. Вона чекала на людей, що їхали по сіно.
Олексій подумав про близьких. Тут же побачив мамине подвір’я, якесь маленьке, майже казкове. Мати йде в город збирати огірки. Вона ще не згорблена й зряча, ще дає ради корові, птиці, грядкам і квітнику. Однак спека їй не дошкуляє, як Олексію. Роки справді вкривають прохолодою. Мати вже більше радіє погожій днині, гріється, а не ховається від проміння, здатного прошити будь-яку перешкоду. Мати кличе онучку. Мала бере кошик-колиску і розмовляє дорогою з бабцею про щось земне і спокійне. Боже, яка влучна назва для кошика. То й справді колиска. І не тільки за формою. Уся їхня розмова – колискова. Доня іде в перший клас. Вона щебече бабуні вивченого вірша, хвалиться, що читає. Ще по складах, але сама. Дві кіски дівчинки також наче розгойдуються: то головою крутне, то за кущик зачепиться. Мати веде розмову плавно, наче наливає молоко з глечика. І так добре їм обом!
Олексій поглянув на доньку. Це ж вона одна в них тоді була. Мала щебетуха, яка згубила котрий уже молочний зубчик. Як схоже те дівчисько з іншим, що наминало ввечері печиво з компотом. Забулося…
Мамина літня кухня. Старий мисник, як його можна не пам’ятати! Досі збереглися дві тарелі з нього. Біля печі порається його дружина. Вона має багато роботи, бо ввечері треба буде як слід нагодувати тих, хто разом з Олексою поїхав допомогти привезти сіно. З неї зійшло сто потів, здається, вона вже о цій вранішній порі заморилася, але навіть не помічає цього. Чи не хоче помічати. Робота є робота. Хоча вони у відпустці.
Олексій врешті пригадує той день. Не сам день, а ті дні, ті роки, ті відпустки. Після однієї з них одержав своє перше підвищення – став заступником начальника цеху. Та цього дня він ще простий сумлінний робочий.
Сонце вилазить на груди ще дужче. Воно тисне всією своєю масою. Олексій продав по маминій смерті хату в селі. На старості жінка практично осліпла, забрали її до себе. А коли вже нІкого питати, продали все. Аби душу не ятрило. Може, їздити здавалося далеко.
Яка ж вона гарна, його дружина! Її нема, а все любить. І не сказав би, коли б запитали, що саме так зачаровує його. Інший мовив би «жінка як жінка», але вона була його, Олексієва. Може, тому тільки він помічав оту її красу. Олексій замилувався, та раптом знову побачив себе. Робота виснажлива. Піт заливає очі, хочеться пити. Тут же наздоганяє інша думка, що нема часу пити, бо робота зупиниться. Перед ним години важкої праці та насолода вдихати аромат підсушеної трави.
Вечір приводить усіх додому. Зробили велике діло - встигли сіно не замочити. Збираються вечеряти. Смакує так, як буває тільки після насиченого сонцем і роботою дня. Балачки точаться веселі та цікаві.
І тільки наодинці дружина майже сором’язливо скаже Олексію:
- Я ще не впевнена, але, здається, в нас поповнення буде.
Олексій скинув нарешті те величезне сонце з грудей і полинув у прохолоду ночі. Чи то сльози, а чи дощ почався – не розібрати. Йому було легко, спокійно. Марева у кутку та й самої кімнати не було. Але це не лякало чоловіка. Мав передчуття, що на нього чекає пречудова зустріч з тими, кого він так давно не бачив. І це краще навіть за нарди з Богданом.

2015