Народився на Донеччині в с. Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року.
Після закінчення середньої школи в 1947 р. вступив до українського відділення філологічного факультету Харківського університету. З 1952 до 1955 рр. навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У цей час опублікував низку літературознавчих статей у періодичних виданнях.
Вперше заарештований в 1965 р. за антирадянську пропаганду та агітацію. 1966 р. І. Світличного через брак доказівбуло випущено. 13 січня 1972 р. І. Світличного вдруге було заарештовано за цією ж статтею, засуджено на сім років таборів суворого режиму
та п’ять років заслання.
Із заслання І.Світличний повернувся дуже хворим, проте до останніх днів свого життя
займався літературною роботою.
25 жовтня 1992 року Івана Світличного не стало. Похований в Києві на Байковому цвинтарі.

Ищите и обрящете...
Святе Письмо

Стою — як мати народила:
Без трусиків, без панталон,
Точнісінько, як Аполлон
Безличний. А сержант без мила
Поліз у рот, у афедрон,
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнізда крамоли. Шмон є шмон.
Сержант шмонає по порядку
І кожну латку, кожну складку,
І кожен рубчик, кожен шов.
Штани, труси, матню, холоші.
Немов — пардон — шукає воші...
Та чорта пухлого знайшов.
***
Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,
Редактори — сановні пси,
І цензори — старі шакали,
Не в заді — в задумах шукали.
А ще й аматори краси
В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд — під хвіст собаці.
А, може, той... бацил нема.
І нас на понт беруть даремно?
Бо що як скажуть: «Діло темне:
І служба йде, й пуста тюрма».
Дайте мені свободу
Або дайте мені вмерти.
Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,
Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою,
Не проміняю на твою,
Ліврейну, жебрану, ледачу,
Вертку, замацану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за ґрати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

"Як може народ називатися народом, коли ворогів називає воріженьками?"- вперше почув я од Івана Світличного в його затишній квартирі.
Гадаю, що Поет не сказав би це сьогодні, бо ворог, що підступно суне з півночі- тепер тільки ворог.