Народився 13 грудня 1928 р. у с. Сільце Горохівського району Волинської області у селянській родині.
У 1947 р. вступив у Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету. Після закінчення став аспірантом Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педаго гічного інституту (1956–1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959–1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), старшим науковим працівником відділу психологічного вихо вання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972).
У січні 1972 р. заарештований, а в березні 1973 р. засуджений за ст. 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розпов сюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС-389/36 у Пермській області) та п’яти років заслання (у Бурятії). Звільнений у жовтні 1983 р.
Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську.
Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1993). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).
Помер 1 грудня 2014 р.

І знов та камера, і знов ті стіни
І знов та пляма на сірій стіні,
І знов той запах кислозастійний
Каламутиться десь на дні.
І тим самим віконцем голим
Повертається темне коло.
Знов та лампа, холодний морок,
Дні і ночі з кутка у кут.
Десь застигло житейське море
І затерпло в маснім вічку.
І пронизує наскрізь вас
Найдорожче в людини — час.
Драма, власне, скінчилась і змеркла.
Хто тут виграв і хто програв?
На запльованих східцях до пекла
Хтось розбиту ліхтарню вкрав.
І викапує крови дурман
У холодний туман.
Жовта камера, жовті стіни,
Жовта лампа і жовті сни.
Жовкне пам’ять про білі тіні
І зелені вітри весни.
І тягар спопелілих днів —
Як холодний криштал на дні.

Матері-страдниці

Далека, самотня й далека,
у цілому світі одна,
дні і ночі, у студень і спеку,
до мене летить вона.
Рідна, як пісня з колиски,
тиха, як свято волинське.
Готова завжди до страждання,
до горя, до болю і втрат,
вона віддала б останнє
й терпіла сама стократ,
щоб доля мене ласкала,
щоб лихо мене минало.
Але у безсонні ночі,
як ноги і руки гудуть,
гнітять її сни пророчі
про тернями вкриту путь.
Що я не такий, як люди,
і щастя мені не буде.
Навколішки в тихій молитві,
як страдниця і як свята,
благає вона захистити
і небо мені пригорта.
А потім свої скорботи
топить у вічній роботі.
Розгойдані темні хвилі
лягають в тюремні сни
і носять уламки милі.
То образ її між них,
чи тільки страждання безкрає?
Я знаю: любов не вмирає.

Вітоді, як познайомився з Євгеном Олександровичем, він став для мене зразком українського інтелігента, а ще - взірцем непоказної мужності.
І досі соромно, коли переслідуваний КДБ,я заявив Сверстюку, що маю намір знищити декотрі книжки, отримані із Заходу.
"Віддайте їх мені,- сказав Євген Олександрович незадовго до арешту.- Що ж залишиться нашим дітям, як ми все знищимо?2