— Ну, насправді нас більше. Ви забуваєте про армію мого міста. Є лише одна проблема: як сповістити старійшин міста про нашу присутність? Ми не можемо прорватись через облогу, а вдарити було б добре одночасно, щоб не розсіювати наші сили.
— Сповістити не проблема, у нас з Лоріном є бойовий ріг, який я знайшов в печері в Баланура. Ми подуємо в нього і за мить в Сандамунарі знатимуть про нашу присутність. — дракон поглянув на Хельгена і запитав:
— А ви ще пам’ятаєте, про що я вам говорив в печері? — в його очах Баланур побачив цей острах. Схоже хтось не дослухався слів і взяв з печери надто багато.
— Так, звісно... — острах був, та виправляти ситуацію вже не було часу.
— Тоді вирушайте в дорогу, а мені потрібно ще дещо підготувати. — з цими словами змій знову здійнявся в повітря і зник за темними хмарами. Мандрівники вирушили вперед.
Старійшини були у відчаї. Вони знали, що вижила лише дівчина, та вже стільки часу про неї не було чути ні слова. Від попередніх посланців також не було жодної чутки. Мерці тримали облогу і наче виправдовуючи своє прізвисько, дане людьми Ландарину, пожирали сили жителів міста, виснажуючи їх. Люди не хотіли виходити надвір і бачити за стінами свого рідного міста облогу. Продукти закінчувались і схоже наближався голод.
Лише верховний старійшина виходив на оглядову башту міста, щоб подивитись чи часом армія мерців не наближається. Але армія мерців вже стільки днів не змінювала свого положення. “Чому вони нас мучать?! Чому не покінчать з нами одразу?!” - не раз приходили до нього відчайдушні думки. “Ці чаклуни схоже отримують насолоду від наших страждань!”.
Рада старійшин не могла змиритись з думкою, що пожирачі знищать сандамунарців не натрапивши на спротив, тому старійшини прийняли рішення підготувати місто до оборони. Міщан сповістили про рішення ради, а військові командири і найбільш досвідчені воїни почали навчати жителів міста основ ведення бою. За декілька днів сильних воїнів не підготуєш, але вони прагнули вхопитись за всі можливі шанси, які залишились в них для протистояння загрозі.
Пожирачі змогли добряче виснажити сандамунарців за ці дні облоги. Цього дня, вийшовши на оглядову вежу, верховний старійшина вирішив, що сьогодні і настане час для вирішального наступу мерців. Закляття, яке викликали мерці геть затьмарило все небо навколо і позбавило світла, яке все ж вселяло надію на перемогу. Такої темряви в Сандамунарі давно не бачили.
Несподівано десь з заходу, зі сторони основної частини військ мерців, засурмив бойовий ріг. Старійшина зрозумів, що очікуваний час настав. Він щодуху закричав: “Усі до зброї! Розпочинається штурм!”. Лучники зайняли міський мур і приготувались відбивати атаку. Більшість сандамунарців, що зараз тримали зброю в руках, раніше ніколи не бували в боях. Їх захопив страх за свої життя.
Коли воїни вишикувались, старійшина повернувся до вежі і поглянув на військо ворога, але схоже ніхто і не думає наближатися. Лише після того, як він вдивився уважніше, вдалось побачити більше. Троє воїнів біжать в сторону лав ворога і серед них дівчина.
На очах старійшини виступили сльози, а думки кидали у відчай: “Ісиїдо, ми відправляли тебе за підмогою! Невже це все, на що ти спромоглась?! Схоже смерть наших кращих воїнів стала даремною, а зараз ти і себе та своїх нових друзів прирікаєш на даремну смерть”. Схоже дівчині нічого не допоможе, адже вони втрьох не зможуть прорватись через облогу, а кидати війська на її порятунок буде надто великою жертвою. Хай би там що вона з собою не несла, але воно не варте тих життів, які ще знадобляться під час оборони.
Компаньйони зупинились і навели стріли на загін ворога. Відпустивши тятиву, вони випустили в мерців снаряд, який ще має пройти перевірку в бою. Ніхто з них насправді не знав, чи може цей метал ранити мерців достатньо, щоб зупинити чи навіть вбити. Стріли зі спалахом світла вдарили в ціль. Пролунав останній, відчайдушний крик вбитих пожирачів. Балнаур не обманув, зброя таки придатна для бою.
Побачивши сутичку, старійшина заціпенів. Він побачив, що Ісиїда таки знайшла зброю проти мерців, але що робити місту? Вони ж не зможуть добратись до компаньйонів швидко, не втративши при цьому безліч життів.
Після першої втрати, мерці розгнівались і жар в їхніх руках розпалився яскравим полум’ям. Компаньйонам не можна було марнувати часу, тому вони продовжили стрільбу. Не встигли вороги завершити своє заклинання, як весь шум бою був заглушений ударом грому. З півдня подув потужний вітер, а з неба вирвалась могутнім потоком потужна злива.
Вогонь в таких умовах почав гаснути, тому сила заклинання почала зменшуватись. Побачивши це, мерці загасили свій гнів, а серця зробили льодяними. З холодною кров’ю, повітря навколо них почало охолоджуватись ще дужче і там, де раніше було полум’я, тепер видно гострі льодові стріли, що ціляться прямо в дівчину з братами. Ісиїда сказала Хельгену подати ще один сигнал місту.
Звук сурми не зміг вивести з заціпеніння старійшину, який і далі у відчаї спостерігав за битвою. Він бачить, що зараз відбувається неподалік стін міста, але схоже нічим зарадити тут не можна. “Друже, як же я зможу сказати тобі про загибель твоєї доньки?” - сльози не сходили з його очей.
Несподівано льодові стріли зірвались з місця і зі свистом полетіли в ціль. Не всі з них вцілили, та деякі змогли. Трьом компаньйонам не слабо дісталось від цього обстрілу. Рана на обличчі Лоріна свідчила, що одна зі стріл ледь не вцілила в його око. Хельгену пощастило найбільше, їх з братом врятували кожухи з кольчугою. Ісиїда відчула, що стріли роздерли шкіру на її лівій руці. Хоч рани не смертельні, та вона вже почала відчувати, як холод поступово розходиться по її тілу.
Вороги випустили потужну хвилю холоду і все навколо покрилось інієм, але одразу після цього, небо, яскравим вогнем, пронизала блискавка. Ісиїда почала відчувати, що її тіло поступово захоплює холод і вона поступово слабне. Рани вже покрились льодом, а м’язи поступово замерзають і кам’яніють. Хвиля холоду почала добиратись і до її серця.
Несподівано для всіх, з неба пролунало гучне гарчання. З темної хмари виринув золотистий дракон, по тілу якого бігали іскорки, а в лапах горіли кулі блискавок. Обличчя сандамунарців тепер охопив жах, якого їм не доводилось зустрічати раніше. Дракон несеться прямо в сторону міста. Нехай хтось і був готовий битись з армією мерців, та зустріти дракона вони хотіли в останню чергу.
Чергові стріли льоду полетіли в сторону компаньйонів. Братам довелось прикритись плащами, щоб стріли не влучили в обличчя. Після цього вони продовжили стріляти з луків в сторону пожирачів. В Ісиїду влучила одна велика стріла. Але вона зрозуміла, що це не звичайна стріла, яка мала б поранити її, а це якісь інші чари, що поступово забирають тепло з її тіла і позбавляють подиху. Її серце почало леденіти зсередини.
Декілька мерців побігли в сторону компаньйонів. В запалі битви, старійшина не бачив що відбувалось з ними. Вся увага жителів міста була прикута до змія, що стрімко падав з небес, коли в цей самий час вона відчуває, що близька до смерті. Ісиїда хотіла протягнути руку до Лоріна, в надії невідомо на що. Навряд він зможе завадити їй чимось, а зараз він зосереджений лише на тому, аби знищити ворога.
Коли вона відчула, що її серце остаточно заледеніло і здалось, що зараз вона робить свій останній подих, Серце Моря засяяло яскравим лазуровим світлом. Дівчина відчула, що від Серця розходиться енергія, котра розвіює лід і повертає її тіло до життя. Іскорки, що розбіглись по її тілу, струшували кожну клітину тіла, доки по судинах знову не потекла тепла кров. Ісиїда згадала слова Балнаура: “Тобі потрібно навчитись Його слухати”.
Дракон скелею обвалився на ряди ворога, а земля навколо спалахнула блискавкою і загуркотала громом. Небо над містом також засяяло небесним вогнем. Дракон люто трощив ряди мерців, а сандамунарці почали відчувати, що сила закляття слабне. Частина з мерців вже дістались до компаньйонів і брати схрестили свої мечі в битві з ними. Ісиїда гукнула Хельгена, подати ще один сигнал місту.
Третій раз, звук рога зміг вивести з заціпеніння верховного старійшину міста і він віддав команду військам: “Всі в атаку! Можливо це наш останній шанс вибратись з цієї битви живими!”. Старійшина спустився з башти і осідлавши свого коня, очолив атаку. Міська брама відчинилась і з неї на ворога помчала сандамунарська кіннота.
Ісиїда побачила, як Лоріна поранив один з пожирачів і той впав навколішки. Хельген відчайдушно кинувся на захист брата. Вона хотіла допомогти, але розуміла, що зараз їй слід зосередитись на Серці Моря, який ще мить тому врятував її від холодної смерті. Вриватись в сутичку зараз, означало продовжити битву металом в її руках, а їй потрібна була магія.
Дівчина зосередилась на серці і відчула, що її серце та Серце Моря тепер пов’язані невимовним зв’язком. Вона почула, що Серце хоче їй сказати. Несподівано для себе вона відчула кожну клітинку свого тіла настільки чітко, наскільки раніше їй не доводилось відчувати. Ісиїда зрозуміла, що відчуває не тільки все своє тіло, а і те, що її оточує: землю, траву, небо, міські будівлі.
Вона відчуває мерців, які холоднокровно ведуть бій проти розлюченого Баланура. Відчуває кінноту Сандамунару, що врізалась в ряди мерців, на чолі з верховним старійшиною Тірієм. Відчуває як її батько збирає піхоту, щоб долучитись до битви. Відчуває як в хмарах гуркотить потужна енергія бурі. Серце Моря знає це все і тепер їй навіть зір не знадобиться, щоб відчувати це так само добре. Їй достатньо лише відчувати Серце.
Єдине чого вона не відчуває — це те, що відбувається зараз з Лоріном та Хельгеном. Вона не хоче цього відчувати, бо боїться, що брати можуть загинути, а вона нічим не зможе цьому зарадити. І Серце не говорить їй про це нічого. Та того, що вона почула, вже достатньо для того, щоб довести цю битву до кінця.
Ісиїда зосередила свою свідомість і волю на темних хмарах в небі. Вона зібрала потужну енергію, що вирує там, і обвалила її яскравим полум’ям блискавки не декількох з пожирачів. Блискавка повністю спопелила їх тіла, не залишивши від них нічого живого, після чого душі закутані в цей смертний полон спокійно звільнились.
Дракон відчув, що дівчина справилась з Серцем і це не могло не тішити його. Він знову гучно загарчав і посипав на мерців навколо тисячі яскравих іскорок, котрі спалювали їх тіла. Спалах за спалахом спопеляли наступних і наступних пожирачів, аж доки люта буря не спалила все їхнє військо дотла. Відчувши слабкість в своєму тілі, Ісиїда втратила свідомість.
Коли дівчина прийшла до тями, вона зрозуміла, що знаходиться вдома, в своєму рідному місті. Сандамунар вистояв і тепер йому нічого не загрожує. І вона була рада, що стала однією з захисників рідної землі. Недавня битва згадується як жахіття, що мучило її роками, а тепер нарешті відступило. Але також ці спогади є дивними та незвичними. Ісиїді раніше в голову не могло прийти те, що вона коли-небудь володітиме магією, а зараз вона ще й досі повірити в це не може.
Світло, що вливається в приміщення через вікно, зараз виглядає зовсім по-інакшому. Хоча воно зовсім не змінилося, але дівчина бачить його вже не таким, яким бачила раніше. Воно виглядає якимось теплішим і приємнішим для душі. Буря відступила і зараз все навколо зігріває яскраве сонячне світло. Плаваючи у своїх думках, Ісиїда раптово згадала про те, що сталось з братами. Вона боялась вже більше ніколи не побачити їх.
Крізь хвилювання вона почула здалеку звук кроків, що поступово наближаються до її кімнати. Лиш би вони не віщували біду. Як виявилось, кроки належать верховному старійшині. Увійшовши крізь арку до кімнати, він промовив до дівчини:
— Вітаю, Ісиїдо! Радий бачити, що ти одужала. Ця битва була нелегкою для всіх нас. Перш за все, я хочу попросити в тебе пробачення, за те, що зневірився у твоїх силах... — спершу вона не до кінця зрозуміла, що Тірій має на увазі, але згадавши битву, все стало на свої місця, — Від тебе не було жодної звістки стільки днів. Рада не знала, що й думати, адже ти повинна була дістатись до наших сусідів значно швидше...
— Так і було, але ніхто з них не бажав допомогти нашому місту в цій боротьбі. Але не зважаючи на них, мені все одно вдалось знайти допомогу.
— Спочатку, побачивши вас трьох, я не зміг повірити, що це все, на що ти спромоглась. Я не вірив у перемогу. А потім ще той дракон... — декілька секунд старійшина мовчав, — Але коли я зрозумів, що він на нашій стороні, я одразу дав команду до наступу. Якби не він і його магічні здібності, то я навіть уявити не хочу, що зробили б з нами мерці...
— Діло не тільки в Баланурі, адже блискавки, що спалахували на полі битви, були викликані і моїми заклинаннями... — схоже слова Ісиїди викликали в Тірія подив, що межував з переляком, — Я цілилась блискавками прямо... — за мить він заспокоївся і перебив слова дівчини:
— Навіть якби це було б правдою, в це все одно важко повірити. Ісиїдо, в твоєму роді за стільки поколінь не було жодного мага. Та і коли б ти змогла опанувати магією, якщо в тебе було так мало часу? Бій був важкий і ти в один момент знепритомніла, тобі могло багато примаритись...
— Тіріє, ви робите з мене божевільну?! Я була там, я привела підмогу і завдяки мені Сандамунар ще не спалений пожирачами! Як можна після такого звинувачувати мене в брехні чи думати, що мені це все примарилось?! — гнів від почутих слів кипів в свідомості дівчини. Наскільки прикро чути, що тобі не вірять, коли ти говориш правду.
— Ісиїдо, я прошу тебе не наполягати на своєму. — на обличчі старійшини промайнув сум, — Сумніваюсь, що Кадарісу зараз би сподобались твої слова...
— Чому ви так говорите про мого батька?! Те, що я говорю - абсолютна правда! Ви можете побачити... — вона вже хотіла продемонструвати старійшині щось, але збагнула, що Серце Моря кудись зникло, — А де амулет? — схоже Баланур таки повернув його собі.
— Який амулет? Ісиїдо, пробач, я не розумію про що ти говориш і все одно не можу повірити в твої слова. Про твого батька я так говорю, бо у мене для тебе сумні новини... — Ісиїда згадала, що трапилось з Лоріном під час битви, проте нічого поганого стосовно батька вона не відчувала, — Твій батько занедужав після того, як ти не поверталась до тями. А один з твоїх нових друзів загинув. Його брат дуже засмучений, але я можу покликати його до тебе.
— Ні... Невже це сталось... — на очах в дівчини з’явились сльози, а несподівана звістка про батька стала другим ударом. В це все було важко повірити і світло, що раніше виглядало теплим, стало холоднішати, — Так, я буду вдячна вам за це... Пробачте, мені дуже важко... — та схоже сльози дівчини не переймали старійшину і він розумів її сум, — Покличте його...
Тірій мовчки кивнув дівчині і вийшов з кімнати. Коли Ісиїда залишилась сама, вона вже не стримувала горя і заридала. Скількох рідних їй довелось втратити на цій війні. Тепер ще батько занедужав і Лорін загинув, якого вона встигла полюбити. Дівчина вкрилась так, щоб не було видно її обличчя і сліз на ньому. Проте коли вона почула здалеку кроки, що наближаються, вона витерлась і постаралась заспокоїтись.
Коли гість зайшов до кімнати, він мовчав. Ісиїда перервала тишу, промовивши до нього: “Підходь ближче. Стань біля мене”. Кроки наблизились ще дужче, доки не зупинились біля її ліжка. Гість промовив: “Ісиїдо”. В цю мить дівчина подумала, що вона і справді марить, бо їй здалось, що це голос Лоріна. “Ісиїдо” - знову почула вона, після чого почала спускати зі свого обличчя покривало.
Перед нею стояв Лорін, обличчя якого було наповнене тугою. Вона не знала що й думати. З однієї сторони, Ісиїда була рада бачити Лоріна живим, але з іншої, дівчина розуміла, що він втратив брата і тепер залишвся сам. Із цих змішаних почуттів вона не знайшла нічого кращого, ніж обійняти його.
— Мені дуже шкода... — тихо, майже шепотом промовила вона до Лоріна. Обійми схоже трохи зігріли його засмучене серце, — Я бачила як тебе поранили і я дуже рада бачити тебе живим, але що трапилось з Хельгеном?
— Коли мене поранили, брат люто кинувся на ворогів. Але під час сутички, один з них метнув в нього ножем. Не знаю, що саме стало причиною смерті Хельгена, чи то втрата крові, чи то якась загадкова отрута, але до кінця битви його серце вже було холодним і не билось. — Ісиїді на мить здалось, що Лорін хотів звільнитись від обіймів, але тоді вона ще дужче обійняла засмученого брата.
— І справді дуже шкода... Чи не надто велика ціна, яку ви заплатили в моїй битві?...
— Ми розуміли ризик і свідомо йшли на нього. Рани на моєму тілі вже потрохи заживають і я не відчуваю того холоду, що розходився по моїх венах, але в серці... В моєму серці зараз такий біль і пустота. З мого минулого життя більше нічого не залишилось...
— Я залишилась з тобою, Лоріне... — цими словами і легким поцілунком дівчина спробувала розвіяти сум хлопця, — Я надіюсь хоч ти залишишся зі мною... — вона згадала про свою розмову з Тірієм і надіялась отримати підтримку від Лоріна, — Мені не вірять. Старійшина не вірить, що я оволоділа магією і в тій битві завдала нищівної шкоди ворожій армії... — проте після цих слів, дівчині вперше довелось побачити сльози на обличчі в Лоріна, а його відповідь наче стрілою пронизала її розум.
— Знаєш, Ісиїдо, мені хочеться тобі повірити, але від твоїх слів мені ще більше боляче. Якщо ти володіла силою, яку мені довелось побачити в той день, то чому ти не захистила хоча б мого брата? — і вона чудово зрозуміла його біль і розпач. Ісиїда усвідомлювала, що вона дозволила своєму страху засліпити себе настільки, що не змогла захистити найдорожчу людину для Лоріна. Їй вперше не було що відповісти і тепер бажання наполягати на своїх здібностях зникло.
Так і не почувши відповіді, хлопець вирвався з її обіймів і швидко попрямував до виходу. “Мені дуже шкода!” - вслід йому вигукнула Ісиїда, але він не зупинився і зник за аркою. “Лоріне!” - вона намагалась його зупинити, та марно. Звук кроків віддалявся все далі. Дівчина швидко зіскочила з ліжка і захотіла догнати його, проте відчула, наскільки знесилене її тіло. В очах потемнішало і вона впала на холодну підлогу, після чого втратила свідомість.
Опритомніла вона коли її знову відвідав Тірій. Коли він побачив, що Ісиїда прийшла до тями, він почав розмову з новин:
— Твоєму батькові не стає легше. Схоже роки дають про себе знати. Тобі слід себе поберегти, ти ще не зовсім одужала... — вона згадала про Лоріна і перервала старійшину:
— А що з Лоріном?
— Спочатку ми затримали твого друга, бо думали, що він причетний до того, що з тобою трапилось. Але коли ми зрозуміли, що він нічого тобі не робив, а всьому винна твоя слабкість, то ми відпустили його. З часу останньої вашої зустрічі, Лорін не навідувався до тебе. Боюсь тебе засмучувати, але схоже у нього тепер немає бажання з тобою бачитись і він планує покинути місто.
— Мені потрібно з ним побачитись і поговорити. — хоч Ісиїда не знає, що можна йому сказати, але надія продовжує жити в її серці, — Дайте мені мій одяг і зброю. — проте це прохання схоже не поспішають задовільняти.
— Боюсь ти надто поспішаєш. Я не можу дозволити тобі покинути приміщення до тих пір, доки ти не видужаєш. А це схоже відбудеться не так скоро. Краще наберись терпіння і попроси в долі, щоб твій батько одужав якомога швидше. Як не як, але йому зараз її прихильність потрібна більше ніж будь-кому з нас.
— Але ж мені дуже потрібно. Прошу, скажіть, щоб мені повернули мій одяг і зброю. Я не можу так довго залишатись тут. В мене немає стільки часу...
— В тебе немає іншого вибору. Ти надто слабка, щоб йти кудись. Пробач, але я не зміню свого рішення і ти залишатимешся тут. — після цих слів Тірій подався з кімнати, знову залишивши дівчину на самоті. Ісиїді залишилось мовчки дивитись на горизонт, що відкривається за вікном. Тепер, коли вона й сама впала у розпач, після останніх подій, їй складно знайти вихід. “Баланур! Коли б ти був тут! Що мені робити?...” - з її вуст не злетіло жодного звуку, проте в думках вона наче волала про допомогу.

5 червня 2015 року - 21 серпня 2015 року

Друга частина твору "Примари Ландарину".