Дув оркан, наче кипінь розлючений,
диким норовом, крильми кервавими,
на усенькі поля, злом окрyшені
і не воєн розсипане згариво.

Так ричав од боління розпачливо,
на людей - на дітей душезамкнутих,
що знівечили глупості зачіпом
світу ветхого первісні паростки.

Заюшилася темна матерія,
розтеклася по житньому коливі,
ані зірка й одна не зажевріє...
Як волав ти в сади Білобогові!

як просив ти його розбудитися
чорнорево, брутально-металисто...
ой, оркане, розсипалась житниця
погубивши ядеркові радості.

Безрух голий обабіч, аж боязко:
дні ізвомплені – лані підстрелені,
порожнечі огромисті оплески,;
колобіг засупонили ремені.

Рукави галактичні зупинено:
ні добра, ані зла – вклякли янголи.
Всечаси задубіли у вигині,
всі на світі свічки перекрапали.

Ані смерті, ні вдиху, ні видиху,
на хрести обернулися свастики,
пустоти роздираючі вибухи –
що ж ти, милий
накоїв що, братику?!

Утомився і дихає тишею
Всетворець – одслонився заґатою,
і здалось ми: в бездонні здубілому
тільки серце моє і калАтає,

виворковує світло розвощене,
в зоревид воронований дихає,
пагінці ледь одталі виброщує,
видирається кронами, втіхою.

О, роздмухай, мій Духу, усесвіти,
з мене дерево вигрій забарвлене –
буду вітрові гіллям суремити:
не ламай мене... не ламай мене.