Коли засне, нарешті, дім,
І тиша запанує в нім,
Всі речі починають оживати
Та справи злободенні розглядати.
У кухні чайник засвистів, мов паровоз.
Бентежиться він, начебто, всерйоз
Про те, що завтра треба дуже рано встати,
До столу хазяїв ранковий чай подати.
Тут до розмови долучилися пательні:
- Дозвольте, ми незайві в цій проблемі.
Насмажити ми можемо котлет,
Приготувати лагідний омлет.
- Ну, й що? Оце котлет, омлет!
Без нас, каструль, зіпсутий вщент
Обід! Тому що страви, як борщі та каші, -
То привілеї, безумовно, тільки наші. -
Каструлі дуже ревно закричали
Та кришками тривожно забряжчали. -
Хай знають всі, смачний обід
Без нас, каструль, – невдалий плід.
- Пробачте, що підслухала розмову, -
Плита розпочала свою промову. -
Як бачу, позабули, друзі, ви
Про значимість кухонної плити.
Бо тільки я спроможна готувати -
Пекти, варити, навіть тушкувати.
Тому незайве нагадати миру для,
Що королева дійсна тут на кухні – я.
Дзвенять гуртом виделки, ложки,
Всі тарілки, чашки, і тощо.
І мали рацію, нагадуючи цим,
Що і без них неповним був би дім.


А у вітальні світська йде розмова.
Тут речі згадують все знову й знову
Обіди звані, шати дам,
Політику, веселий гам...
З поличок дзенькіт кришталю лунає.
Рояль там грає...
Скрипочка співає...
Стіл про торішній торт розповідає.
Тахта, узявшись важно в боки,
Доводить свою м’якість. Поки
Дві пальми й фікус, давні друзі,
Все мріють про життя у лузі.
Бо, звісно, кожному – своє.


Тепер у спальні... Там тихіше.
Тому і чутно значно ліпше,
Як старовинний цокає дзиґар,
Тим демонструючи незмінний дар,
Секунди та хвилини рахувати
Та чудним, звісно, боєм дивувати.
Дзеркальна шафа, заблищавши склом,
Повідала, що вже давним-давно
Своєю величчю прикрасила весь дім.
І тільки ліжко задля любих хазяїв
Завжди мовчить, аби не заважати
Їм уночі від справ відпочивати.