* * *
Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976


* * *
На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов'ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
"Мій татку, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.

А Ти - відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати - де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж - опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.




Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 у таборі особливо суворого режиму
в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., ВС-389/36-1