Поема написана у співавторстві з поетесою Іриною Лівобережною

ПРОЛОГ
Що за постать стоїть
Вдалині від людської оселі,
Наче хвиля тремтить,
І зникає у темряві скелі?
Це фантазії плід?
Чи відлуння гірської природи?
Чи одвічний політ
До свободи - у скруті народу?
Хто ти, Довбуше, - хлоп
Чи розбійник, хоча й благородний?
Доля випала, щоб
Жив ти вічно, Герою народний.
..................................
У ПОШУКАХ МОЛЬФАРА
Не флояри приглушений спів.
Не вітрів завивання і чари…
В глибині непролазних лісів
Віднайду я криївку Мольфара.
Стежка вгору крута і слизька.
Над потічком місток, наче стрічка
Ненадійна, легка та хитка,
Та нема що втрачати Марічці…
Бо коханий пішов в небуття…
Помирав він у муках пекельних.
То навіщо – без нього життя?
Полонини ридають і скелі.
Вже темніє… Невже не дійду?
Доведеться ховатись до ранку,
Колисати болючу біду,
Та ятрити негоєні рани -
Біль душі… Ай! Провалля! Усе!...
Хто це? Звіром, немов блискавицею,
Хто мене, безпорадну, несе
Очі – владною сірою крицею?…
.................................
Чи людина ти, чи звір,
Чарівник-мольфаре?
Посеред величних гір
Волоха* примара?
Із глухих часів прадавніх
Ти живеш і нині
Десь в Бескидах, в кожній дАні
Лісу й полонині.
.................................
*Багато хто споріднює мольфарів
зі старослов’янськими волхвами.
Слов’янські волхви – це, можливо,
карпатська жрецько-шаманська група
кельтів – волохи (галл. Volcae),
пов'язана з тотемом вовка.
.................................
ЗУСТРІЧ З МОЛЬФАРОМ
Він дивився на мене.
Здригалася кожна клітинка...
Чорні прядки волосся його
Тріпотіли під вітром Карпат,
Ніби кублище змій…

Він дивився крізь мене…
І голос пронизливий: «Дзвінка?...
Ти прийшла до обійстя мого
Після жаху від страт,
По отруту. Брехати не смій!...»

-Я бажала, бажала шалено
Коханою зватися жінкою.
Я позбулася всього,
Бо стікали і доли, і гори
Сльозами журби…

Ось намисто черлене
І талярів срібних торбинка.
Проведи мене шляхом – до нього…
Дай мені забуття мандрагори,
Чарівник-ворожбит!
.................................
Чи людина ти, чи звір,
Чарівник-мольфаре?
Посеред величних гір
Волоха примара?
В громовицях і стрімнинах
Дримбу твою чути.
Та чи можеш ти людину
З небуття вернути?
.................................
СПОГАД МОЛЬФАРА
Як пізнали круті гори, наші полонини
Де опришки – діти лісу - стежками ходили.
Два пістолі за чересом, топірці та кріси,
Танцювали арканА – аж луна над лісом!

Ватажок Олекса Довбуш знав таємні чари,
Бо колись зустрів хлопчина чаклуна-мольфара.
Величезні каменюки підіймав він легко.
Із корінням вирвав якось молоду смереку.

Заговорений був легінь дивними словами:
«Не пролий ти кров невинну. Не живи з жінками.
Три зернини я вкладаю у твою правицю.
Третє слово - не виказуй нашу таємницю»
.................................
КАРТИНИ З МИНУЛОГО:
.................................
ОЛЕКСА ДО МАРІЧКИ
Стан твій гнучкий, як у ласки,
Коси – як звивиста річка.
Вийди, кохана любаска,
Вийди до мене, Марічко!
Стала ти сяйвом зірниці,
Прихистком дикому звіру…
Знаєш мою таємницю,
Та як собі – тобі вірю.
.................................
НАОДИНЦІ
Ах, Марічко! Які
В тебе ніжки стрункі...
Як купалась ти щойно
У вирі ріки,
Я від хіті завмер,
Все тебе виглядав...
Йди до мене!
І ніжку на мене постав!..
Ох, ці ніжки...
Вони ж чи туди завели?...
Наче ліжко,
Нам вранішні трави були...
Чи на щастя
Ми разом, а чи на біду...
Своєчасно
У хату до тебе прийду!..
...........................
СТЕФАН ДЗВІНКА
Ой, Олексо, дні минулі,
З любкою не бути!
Вже скували тобі кулю
На загибель люту.
Тре 12 служб над нею
В церквах відслужити,
Щоб з наступною зорею
Вже тобі не жити.
Кулю ту налаштували
Зерна, і пір’їни.
Підла зрада підкладала
Чорну волосину
Із твого чола, опришку,
Наймитовий сину!
Я звільнюсь від тебе в ліжку,
Від ярма й данини!
.................................
...Сиплеться порох по люфі...
...Серце п"яніє від люті...
-Ти за Дверима, Олексо?
Скоро відійдеш далеко...

Сивий від пороху дим...
Будеш повік молодим...
Хочеш Марічки? Тримай
Кулю! У вічність рушай!!!...
.................................
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ
-Тебе я кликала, коханий мій,
Бо бачу снів тривожний плин:
Стікаєш ти страшною раною,
Під деревом, де сам-один,

Без зброї… гавкіт наближається
Собачий… Стефан – на чолі…
-Дурниці щось тобі ввижаються!
Немає зброї на землі,

Такої, щоб завдати шкоди нам!
Хай навіть дідьк-о на чолі!..
Отак життям, мов лезом ходимо...
Усе блукаємо в імлі...
......................................
...Давно несу я смерть панам,
Не проливаю кров невинну,
Та тільки ти – моя провина…
Чи ж ця любов зашкодить нам?
Повір мені, моя єдина…
.................................
НІЧНИЙ ВІЗИТ ДОВБУША
-Ти за дверима, чи любка?
Най поговорим, як люди?
Ходять чутки у громаді:
Стефан – причетний до зради?
.................................
Не врятує дивний звір,
Що сидить у грудях…
Гей, Олексо, сину гір,
Кара тобі буде!

Бо багатства не беріг,
Щедрий будь до кого,
А кохання, як на гріх,
Зажадав чужого...
................................
ОСТАННІ ХВИЛИНИ
...Куля пробила плече.
Кров безупинно тече.
Сутінки стали густими…
Де ж ви, мої побратими?

Бартка з пістолями – вам!
Ніц не віддам ворогам.
Куля – відплата за хіть…
В гори мене віднесіть!..
.................................
Буде зі мною розп’яття
В ніч, коли знято закляття…
.................................
Чи людина ти, чи звір,
Чарівник-мольфаре?
Посеред величних гір
Волоха примара?
Бачиш вглиб і бачиш ввись
Ти завжди далеко…
То чому ж не зупинивсь
У той день Олекса?
.................................
МОЛЬФАР ТА ДЗВІНКА
-Що ж... - задумливо мовив Мольфар -
Дивно склалось... А може - не склалось
У Олекси життя... Щедрий дар,
Бачу дав я даремно. Так сталось,

Що не зміг попередити я
Вашу зустріч, що долею стала.
Дзвоном стало останнім ім’я,
Що дзвенить... Що у серце запало.

Як я врізав йому три зерна
У долоню, поставивши захист,
Знав, що згуба для нього одна -
Буть коханням охопленим навхрест...

Не по тебе прийшов він у світ.
Не для пестощів згуби хмільної.
Він змарнілий людський родовід
Мав полити живою водою,

Чи-то кров’ю зажерливих псів,
Що народ наш щоденно терзали,
Наших гір, і річок, і лісів
Хазяями облудливо стали!

Він надію народу надав!..
А загинув, мов зрізаний колос...
...і здригнувся, неначе упав,
у Мольфара від розпачу голос.

Хочеш, Дзвінко, отрути? Бери.
Мандрагора сльозою стікає.
Це останні Мольфара дари.
Йди до Нього. Мерщій! Він чекає!..

...і як Дзвінка отруту взяла
Що зведе її вмить в домовину,
Був Мольфаром задуманий план...
Знов у нього в руках три зернини...
.................................
...Десь простує Дзвінка боса...
Там трава м"яка...
Ноги змочені у росах...
І в руці рука...
І голівку похилила
На ЙОГО плече...
..Не віднайдена могила,
Де ріка тече,
Де смереки над водою,
Наче вояки,
Налаштовані до бою,
Стали край ріки...
Сірий камінь під горою,
Вкритий тліном чар,
І неспішною ходою
Йде туди Мольфар...
Три зернини... Поцілунок,
Міць, гаряча кров...
Так освячений дарунок
Оживає знов.
.................................
ЕПІЛОГ
Рвуться в серці кайдани - дивись!
Пломеніють майдани - дивись!
Революція дзвонами б’є!
За свободу! За щастя своє!

Задум втілив карпатський Мольфар.
Три зернини - опришкові дар -
Повернув. І вживив у серця...
...Як тобі боротьба до лиця,

Український народе-герою!
Ти за Волю готовий до бою.
Зріє часточка Довбуша в нас,
Бо порив до Свободи - не згас.

Ми йдемо. Бо майбутнє нас кличе!..
.................................
...А у Довбуша мужнє обличчя...
...А в Марічки постава струнка...
Поміж гір протікає ріка,

Понад нею місток чарівний
Де, як цвіт розквітає нічний,
Душі поряд Олекси й Марічки…
Та далеко... У вічності річка…


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115112811204