Мій коник йде, мій коник їде,
з маршруту він ніяк не зійде,
узбіччя вабить , та минає -
дорогу коник добре знає.
І не вмивається він потом,
везе з роботи й на роботу,
і у село , і у райцентр ,
біжить, рахує кілометри.
То як би це сказати м`яко,
в дорозі в нас бувало всяко,
бо на шляху яма на ямі,
неначе тут пройшло цунамі-
після дощу заллє водою -
веду коня до водопою.
Із коником йдемо уперто,
розмову маємо відверту,
хоч їхати ми «маєм тяму»,
встигаєм всі помірять ями.
З гори мій коник швидко їде,
бо хоче встигнуть до обіду,
і у негоду, і у спеку
поїде близько і далеко.
Та тільки-но побачить гору –
не піддається уговору,
скрипить, рипить собі, тріскоче,
на гору їхати не хоче,
буває губить і підкови
і тут уже не до розмови:
веду, тягну його, штовхаю ,
на гору пхну та все зітхаю.
В суху , тихесеньку погоду
бере мій кінь швидкого ходу,
свої показує алюри ,
та не потрапити б в бордюри.
Коли ж негода підступає,
мій коник враз характер має ,
по вітру їхати не хоче,
тоді вже не заплющуй очі:
і не поїдеш вже верхом,
бо коник стане віслюком,
буває викине з сідла ,
немов нечиста повела.
Та коник все ж мені годить:
не просить сіна і води,
не страшно, що один скилет ,
бо коник мій – велосипед.