Я виростала у своїй сім'ї,
Вона у душу змалечку вкипілась,
Вона вростала у кістки мої,
Вона навік у серденьку пригрілась.
Я виростала в співах солов'їв,
Я бігала в садках, плодами вкритих,
На цій, для мене пресвятій, землі,
Якій ніяк не можна не коритись.
Я тут зросла, моя це батьківщина,
Це моя гордість, те, чим я живу,
Що не продам, ніколи не покину,
За що з життя без сумніву піду.
Вона впліталась квітами у коси,
Укарбувалась в пам'ять Кобзарем,
Вона в мені сидить в великій дозі,
Її зрікатись – різати себе.
Я не піду, де є життя зручніше,
На зраді щастя вити не згрішу.
Для мене гідність – це найважливіше,
Країна й мама не рівня грошу.
Я їла її хліб, пила водицю,
Вчепилась в неї міцно корінцем.
Не вирвеш мене з рідної землиці,
Не вимочиш багно моїм лицем.
За неї, з нею, в ній во віки вічні −
Я цим живлюсь, палаю, дорожу,
Це гарно, модно, справжньо, довговічно,
Це всі побачать, я це докажу!
Я удихнула вперше Україну,
Повітрю завдяки цьому живу.
Тепер якщо її, сердешну, кину −
У себе доступ кисню відберу.
Тут тато, мама, друзі і коханий,
Моя історія, кістки моїх дідів,
Наш край великий, вигідний, жаданий,
Не дивно, що в нас безліч ворогів.
Козацька кров у венах України
Ще циркулює в русло перемог,
Козацький дух, хоробрий і невпинний,
Доб'ється кращого, позбавить нас тривог.
Я мовою її писати вчилась,
Із нею плакала, сміялася, росла,
За землю рідну Богові молилась,
Аби вона в тенетах не була.
Лиш українським буде моє слово,
Я споживаю лиш її продукт.
На молоці - то не на кока-колі,
Верхи над «слівками» «вершки» беруть.
На фоні неба хай танцює прапор,
Напоготові хай стоїть тризуб,
Хай вишиванки колють очі зайдам,
Які на Україну псів своїх цькують.
Це не нахабність, не думки фаната,
Не жадібність і не самолюбов −
На Україні просто моя хата,
Мої діди лили за неї кров.
Я просто поважаю Батьківщину,
Я просто захищаю її суть.
Вона уваги просить, як дитина,
Якщо покинеш – злодії вкрадуть.
Живімо ж ми надіями Шевченка,
Згуртуємось в один міцний кулак.
Хай бачать всі, яка вона чудесна,
Її ніхто не розіб'є, ніяк!