Два тижні з острахом дивитися на стопку нових листівок і займатись іншими справами, щоб відкласти необхідне. Підрахувавши дні, зрозуміти, що катастрофічно спізнилась, потягнути одну зі стопки і написати тому (тій), чиї риси першими виринули в пам’яті, хто тобі найближчий. Згодом, розчулившись, писати усім, хто спаде на думку—друзям і напізнайомим, які крутяться в екстазі у твоїй очманілій від безперервного чаю голові у веселому хороводі всесвітнього родичання (хіба Різдво-- не про це, врешті-решт?). Ручка біжить по паперу, тягнеться слід незграбних каракуль (щороку чомусь інакших), тчуться в повітрі знайомі обличчя, гуде передзвін голосів, миготять відблиски розмов і зустрічей. На екрані—Дікенс, Темза, лондонські нетрі, сироти із таємницею походження, невідомі благодійники...Як з подарунками? Що подавати на стіл? Оцю колючу зірку в нічному небі--кому? А цих, на верблюдах? Айсберг у холодному сірому океані оцінить тільки натура художня. Ось підкрадаються спогади дитинства-- щасливого, як тепер виявляється, мізерного, як тоді здавалось. Загубитися в часі, у філософії життя, у загадці тих, хто вітали тебе у цьому світі. Пам’ять—чагарники, треба вчасно виборсатись із неї, але ти не встигаєш, і спогади лягають ще одним шаром на тексти поздоровлень, внутрішню паніку, на Дікенса, його героїв у сюртуках, жінок із золотим серцем, на свіжепрочитані форуми атеїстів, таких убивчо-логічних, що перестаєш їм вірити, на нестачу подарунків, продуктів, і головне--поштових марок! Довести себе до стану чи то істерики, чи то екзальтації і зрозуміти, що настав час вбирати ялинку і розвішувати лампочки навколо дому, тому що всі сусіди вже місяць, як це зробили. Половина лампочок не горить, подовжувачі не вставляються, коти стягують усе, що блищить, пес виїдає з їхніх мисок, на екрані—кривавий розгул у старій добрій Англії Агати Крісті. Додивитись до кінця (хоча все знаєш), деякий час іще ходити, як міс Марпл—делікатно й вдумливо, ніби кожне слово і нахил голови мають значення. Забути про це, бо не мають.
Увесь час таємно сподіватися того моменту, коли раптове благоговіння і усвідомлення чогось великого зупинять тебе на пів-слові, пів-справі і нададуть усьому сенс. Дочекатися, ожити, зрадіти, спробувати запам’ятати...
Сказати дітям не виїдати «святкове» з холодильника.

Грудень 2015