(сповідь спокусника)

    Я молодий, нежонатий, маю двадцять сім років.... Зраненька везу хліб по крамницях і куди хто замовить. А замовляють у різні, інколи навіть зовсім несподівані місця, ― Вінниця місто чималеньке. Наприклад, офіс відомої фірми „Рошен” якось недавно мав закордонних гостей і на фуршет замовив лоток особливо випеченого хліба... А іншого разу жіночий монастир... Зазвичай, там самі випікають хліб, але тоді щось трапилось і наша пекарня спекла для них сорок буханців чорного житнього... Раненько приїхав і зупинився перед зачиненими воротами, чекаю, чекаю, вже було взявся за мобільний ― бачу: іде монашка. Особливо її не розглядав ― синя ряса мішкувато спадала з пліч, нічого привабливого... Я швидко вийшов з кабіни, відчинив двері фургона і зупинився, вичікуючи на неї. Підійшла.
    – Чому так довго? ― пробурмотів невдоволено. Взявши лоток з хлібом, глянув на дорогу,― куди то іти? ―і побачив її руки... Я ніколи не бачив таких витончених пальців... Механічно перевівши погляд на її обличчя, завмер, як мені здалось - з відкритим ротом... Юне, освітлене якимось внутрішнім світлом обличчя, повненькі губи... Але насправді завмер з несподіванки ― і не уявляв собі зустріти тут таку красуню, а ще уява в одну мить домалювала скриті за непривабливим одягом обриси...
    ― Та йди ж нарешті за мною! – владно сказала вона.
    Мені стало ніяково від думки, що вона бачила такий мій вираз обличчя, і я поспішив слідом, вже прискіпливіше розглядаючи її фігуру. Коли вона ступила на першу сходинку, мішкуватий одяг враз натягнувся і окреслив її фігуру ― високу талію і округлості... Ми увійшли в приміщення. Я взявся наполегливо виправляти перше враження про себе, як мені здалось, погане, вслужливо примовляючи:
    ― А де вам краще поставити? Може, тут, а може, тут?
    Вона мовчки взялась вибирати хліб і переносити на інший стіл, що був поряд.
    ― Я вам поставлю ближче, – похапливо заметушився, глянув на неї і знову застиг, невідривно дивлячись в її обличчя...
    ― Та йди вже по решту хліба!
    Її слова знову привели мене до тями і примусили зніяковіти. Думка про те, що вона бачила мою дурнувату фізіономію, не давала спокою. Принісши решту хліба, я спробував жартувати з нею, облесливим тоном розпитуючи, де ж то вони брали хліб раніше і що, мовляв, я з величезним задоволенням возив би сюди хліб по два рази на день, лиш би вона приймала... Старався запопадливо заглянути їй в очі, але вона на мене не дивилась. Пробував ще і ще раз розговорити її, та все дарма: була скупою на слова і жодного разу навіть не підняла на мене своїх очей. Я зрозумів, що вона на мене і не дивилась. Фу! ― відлягло від серця, ― не бачила мого дурнуватого вигляду...
    Решту дня я був неуважний, наче загіпнотизований. Закривши очі, я бачив її обличчя, а варто було де-небудь на горизонті з’явитись стрункій дівочій фігурі, як раптом привиджувалась її приваблива постать на сходах. Підсвідомо чекав і надіявся, що монастир знову замовить хліб, але ― ні наступного, ні іншого дня...
    Мушу вам признатись, що за свої двадцять сім років я немало нагрішив з дівчатами. А із заміжніми жінками!.. Мав себе за красивого мужчину з квартирою в центрі міста. Батьки рано повмирали від Чорнобильської радіації, от я й гуляв безконтрольно, так, наче живу на світі останній день. Зазвичай, з дівчатами зустрічався не більше одного разу, а з жінками по декілька разів. З дівчатами було цікавіше, але страшно, що „захомутають“, і закінчиться моє солодке життя, а заміжні жінки так з мене висмоктували всі сили, що я їх теж боявся... Коли я познайомився з тією черничкою, то спочатку це був просто азарт ловеласа ― додати ще і її до своєї „колекції“ коханок. Зустрівши вдруге, засоромився тих фантазій. А щоб її побачити знову, я одного недільного ранку пішов у церкву, що неподалік монастиря. Останній раз в храмі був давно, ще як хоронили батька, і вже забув, як правильно поводитись у святому місці, ― тож хрестився механічно, примічаючи, коли хрестяться люди, вклякав, як усі... Вона стояла з іншими черницями попереду. Добре, що прихожан було небагато... Повільно наближався до неї... і, зупинившись неподалік, глянув на її осяяне обличчя – в одну мить щезли усі гріховні думки... Що зі мною зробилось, я не знаю: вона пішла до причастя, пішов і я слідом.
    З того часу, а це була рання весна, я настійливо почав шукати зустрічі з нею. Спочатку взявся слідкувати за монастирем. Часу маю вдосталь, бо працюю півдня, а після обіду вільний. Десь взялись у мене такі зухвалість і настирливість, що я й сам собі дивувався... Згодом дізнався, що в монастирі вона вже другий рік послушницею, а звуть її Любою. Вивчивши розпорядок, я незабаром уже знав, де можу її зустріти: кожного дня надвечір вона виходила прогулюватись у парк поблизу. Парк був добре доглянутий і багатолюдний, поряд поміж дерев заховалася лікарня для душевно хворих... Напевне, туди черниці інколи ходили доглядати тих нещасних... Щовечора вона сідала завжди на одну і ту ж лавочку, і вже при першій можливості я безцеремонно підійшов і сів поряд. Вона була десь там, в своєму світі, і моєї присутності, як мені здалось, навіть не зауважила. Я сидів поруч і гріховні думки поволі знову мене сповнювали, але уява вже не малювала непристойних сцен. Мені уявлялось, що вона подає мені руку, а я хочу поцілувати, але боюсь, щоб не втратити її прихильності... Цього разу я не наважився навіть заговорити до неї. Вона встала і пішла, я рушив слідом ― уява нараз намалювала сцену: начебто до неї чіпляються якісь хлопці, і я сміливо кидаюся її обороняти... Потім вона вдячно глянула мені в очі... За якусь мить оговтався ― ні хуліганів, ні черниці. Наступного дня прийшов раніше і сів зумисне з того боку, де полюбляла сидіти вона. Голуби ходили біля ніг, вишукуючи якусь поживу... Краєм ока побачивши, що вона наближається, я взявся безцеремонно розглядати її – погляд то опущений в землю, то піднятий у небо. Мене знову не помітила ― повненькі вуста начебто щось промовляли самі до себе... Хотів зразу ж заговорити до неї, але раптом усвідомив: молиться. Сидів розгублений мовчки, пильно розглядаючи її обличчя: вуста ще ворушаться...
    Нараз голуби, мовби за моїм наказом, спурхнули― аж вона відхилилась. Я на одну мить побачив її... небесного кольору очі.
    ― Ой! ― скрикнула.
    ― Ви налякались?
    ― Та ні. Просто несподівано так!
    Я зрозумів, що вона знову порине у свій світ, – що їй сказати? Що сказати?
    ― А ви мене не пам’ятаєте? – вихопилось само собою.
    ― Ти до нас у монастир місяць тому хліб привозив,― сказала вона, не дивлячись на мене, ― в церкву монастирську ходиш, ― зробила невелику паузу, ― і вчора тут сидів на лавочці.
    Я підбадьорився.
    ― Ото дивлюсь на вас... Ви начебто щось говорите самі до себе.
    ― Я молюся.
    ― Так довго?
    Вона не відповіла.
    ― А яку молитву ви читаєте?
    ― Я можу молитись безконечно, і стараюсь, щоб це було непомітно для інших. Спочатку, уявно, три рази хрещусь, промовляю „Отче наш - Богородице” – один раз хрещусь, два рази „Отче наш - Богородице“ – два рази хрещусь, три рази „Отче наш - Богородице“ ― три рази хрещусь. Потім так само читаю „Вірую” та інші молитви. І можу знову й знову, ― а ти як молишся?
    ― Та майже ніяк.
    Я, зніяковівши, переводжу мову на інше.
    ― А чому ви завжди сідаєте на цю лавочку?
    ― Звідси добре видно, як за горизонт заходить сонечко.
    Вперше за увесь час зустрічі відвів від неї свій погляд: справді на небокраї в рожевих хмарках яскраво-червоне коло сонця...
    -- Я вже піду, ― піднялась вона.
    ― Можна з вами?
    – Ні! ― промовила тихо, але твердо.
    Відтоді я зауважив в собі дивні зміни: зранку молився, тричі промовляючи ті молитви, що знав,― як вона... Пробував якось уникати старих знайомих жінок. Натомість мою свідомість заполонило нове жадання ― вже не спокусити, а завоювати серце Люби. Наступного разу, розпочавши розмову, сказав, що відтепер молюся щодня по три рази...Нараз її покликала якась з вигляду сільська жінка. Вони недовго говорили, Люба взяла в неї пакуночок і повернулась.
    ― То моя мама! – і почала молитись...
    Іншого разу її покликала санітарка з лікарні
    ― Ходи Любцю, бо ніяк не можемо Павла заспокоїти, лікар замкнув заспокійливі уколи в сейфі, бо то наркотик... Сам десь пішов, а ми не можемо дати ради, сама знаєш, – Павло тільки тебе слухається...
    Люба підвелася і швидко пішла. Я тихцем ув’язався за нею... В розгромленій лікарняній палаті на підлозі шаленів вайлуватий громило, зв’язаний гамівною сорочою, і вив, наче вовк... Побачивши Любу, він в одну мить замовк і витріщився на неї... Я подумав собі, що, побачивши її вперше, очевидно мав такий же дурнуватий вигляд, як оцей Павло... Люба попросила, щоб Павла розв’язали... Здоровило зробився смирний, мов овечка.
    ― Ти чого бушуєш? Ану в ліжечко і лежи смирненько, – сказала вона строго, але лагідно.
    Павло послухався і вже за мить скрутився в ліжку калачиком, мов мала дитинка...Люба сіла поряд і гладила його по голові.
    ― Спи маленький, спи...
    О! Як я тоді позаздрив тому Павлові.
    Надалі наші стосунки залишились незмінними: спокійна розмова ні про що. Якщо я пробував говорити про її минуле, вона надовго замовкала.
    Одного дня прийшла Любина мама, коли Люби ще не було. Мама вже не один раз бачила нас удвох, тому я наважився заговорити про наше з Любою майбутнє...
    ― Ой, синочку! Нічого в тебе не вийде.
    ― Чому? Я її люблю. Вона ще така молода. Як так трапилось, що Люба пішла в монастир?
    ― А я знаю синочку? Все було добре, і хлопця вона мала, і вже на побачення ходила. А одного вечора приходить якась схвильована тай каже: мамо, я піду в монастир, туди, пам’ятаєш, де ми колись були? Там так гарно!... Тай все.
    -- Може той хлопець щось їй зробив – моя уява вмить намалювала сцену насильства... – руки мимоволі стиснулись в кулаки.
    ― Та ні! Я її розпитувала... Каже, що нічого він їй не робив. То чого ж не йдеш за нього, ― питаю, ― каже, що в нього руки зимні, тай усе. Я і з ним також говорила: каже, що тілько обняв її легенько і хотів поцілувати, але вона вирвалась і з тих пір його знати не хоче, ― каже, що вона якась дурна! А я вже сподівалася на внуків, – на якусь мить вона замовкла, ― ні! – замотала головою, ― добрий хлопець, не п’є...Та він вже оженився, дитинку чекають.
    Нараз ніби якась нотка надії зазвучала в її голосі.
    ― Поки ще Люба не постриглася... бачу ти її дуже любиш і хлопчина наче терпеливий та добрий... а вона яка лагідна та робітна, така вже вродилась. І на городі порається, і корову видоїть...Може, в тебе щось би вийшло – мала б добру старість... А внученьки... ― задумалась та спохмурніла враз.
    ― Але де там – роззявила губу! Доведеться тепер з її безтолковим братом старість коротати... Хіба може добра невістка попадеться... Не мучся надаремне і ти, хлопче, – шукай собі іншу!
    А перед Великоднем мені прийшла в голову несамовита думка: на Пасху христосуються, тобто цілуються... Якщо б я торкнувся її вустами...
    Сам тепер дивуюся, як то мені вдалося підступитись до неї та підставити свою фізіономію. Напевне, її подруги черниці, співчуваючи мені, відступились у потрібний момент... Але замість її повненьких теплих вуст, не розумію, як воно так могло статись, ― три дотики її холодної щоки об щоку мою... Я ж так запопадливо, заплющивши очі, підставляв свої губи... Але і ці незначні дотики запалили в душі таку пожежу, що під час наступної зустрічі насмілився нарешті взяти її за руку . Перед тим перевірив, щоб часом руки не були холодними, і поволі, як мені здавалось, непомітно, підсунувся до неї... От зараз... поки вона меланхолійно любується заходом сонця... Але вона, не дивлячись на мене, в останню мить рвучко забирає свою руку і строго каже:
    ― Більше так ніколи не роби, якщо хочеш біля мене сидіти!
    Ось так, в цнотливих зустрічах та бесідах, минуло це літо. А на останню, вже осінню таку нашу зустріч, я прийшов трохи раніше. Сів на лавочці і так зосереджено молився, що не помітив, як вона з’явилась. А вона прийшла з іншої сторони – якась вся усміхнена, я такою ніколи її не бачив. Зразу ж зрозумів, що хоче щось розповісти.
    ― Вас сьогодні так довго не було, – розпочав розмову першим.
    Вона сиділа на іншому краю лавочки ― чим подалі від мене.
    ― Я білочок годувала... знайшла три горішки в келії.
    ― Яких білочок?
    ― А ти не знаєш? - тут в парку повно білочок, вони беруть з рук їжу, тільки но стукни горішком об горішок.
    ― Ні, не знаю.
    ― Є! Я ходила з Ісусом...
    Я подумав, що вона певне марить.
    ― Як?.. Коли?..
    ― Та ще в ночі... Мені так снилось.
    Я промовчав, а вона вела свою розповідь далі
    – Снилось, що я іду поряд з Ісусом по опалому листі... Мовчимо. Я так хочу взяти Його за руку, але боюся. Тут нараз як налетить зграйка синичок!.. Повсідалися всі на Ісуса, а Він усміхається, і світло іде від Його лиця. Я взялась відганяти тих синичок, а вони не бояться, знову сідають. Ісус каже:
    – Облиш, хай собі сидять, як їм так хочеться. Потім взяв мене за руку... О! Які в Нього теплі і лагідні руки!..
Всі білочки парку збіглись до нас. Що вони витворяли!
    Нараз Люба замовкла і начебто спохурніла, але за мить усміхнулась так щиро, що аж її лице засвітилось.
    ― Ісус був у сандалях, від Нього пахло терпким полином, м’ятою і різними травами, так ніби Він полов грядку, – вела вона далі, – я хотіла впасти Йому до ніг і цілувати, але Він вже знав про це моє бажання і в останню мить взяв мене за плечі і не дав цього зробити.
    ― Ти любиш квіти?! ― чи то запитав, чи ствердив, ― йдемо!
    І знову моя рука опинилась в Його міцній теплій долоні. Ми йдемо, а всілякі пташки довкола співають... як то в раю... А там далі така велика галявина повна квітів, високих і низьких... і по землі стеляться – різних - різних кольорів... Від квітів йшла така пахнота, аж мені голова закрутилась... і щось наче гуде чи то бринить , як музика,― придивляюсь, а то бджоли – багато - багато і волохаті джмелі... А нараз як налетять мохнаті мотилі... Такі великі, як горобці, підлетить котрийсь до квітки і зависне – тільки крилами тріпоче, а потім випускає свого довгого хоботка прямо в квіточку і п’є нектар... А ще десь дятел: т-р-р-р, т-р-р-р!... І я почала танцювати, а Ісус плескає в долоні....
    Вона встала і справді затанцювала, так ритмічно і граційно ...
    ― А який Він...Ісус? – запитав я спантеличено і пошкодував про сказане, бо вона раптом, отямившись, зніяковіла.
    ― Я вже йду, ― повернулась і пішла начебто з байдужим виразом обличчя.
    Проводячи її поглядом, я побачив, як через кілька кроків вона широко усміхнулась...
    І от залишився я сам на лавочці в сумних роздумах : з Ісусом мені нема сенсу змагатись... З роздумів мене вивело якесь посмикування за штани, я вже подумав, що ненароком зачепився за корінець. Яким було моє здивування, коли побачив руденьку білочку, що настирливо шарпала за штанку лапками та зубами, поглядаючи раз по раз на мене голодними очами.
    ― І що ж я тобі дам?!
    А вона не відступається, аж я згадав, що маю в сумці свіженьку хлібину,― віддер шкуринку, ― на! Білка кумедно вхопила лапками, покрутила - покрутила, прицінюючись, потім взяла зубами, відстрибнула недалечко і відвернувшись, щоб я не бачив, стала голосно хрумати. Мені чомусь зробилось весело. Усміхаючись, піднявся і побрів навмання вечірнім парком... Йшов, йшов – аж мої ноги вперлись в бордюр клумби... Це був той квітник, про котрий тільки що розказувала Люба. Справді, купка свіжо вирваного полину й всіляких бур’янів наповнювала повітря терпким запахом... Багато прекрасних квітів і лиш одинокий джмелик, поспішаючи, бо йде ніч, голосно гудів, перелітаючи з квіточки на квіточку...і полетів в сторону заходу сонця, та й щез на тлі червоного круга... Настала повна тиша-спокій. Постоявши трошки, я чомусь взяв ту купку полину та бур’янів і поніс неподалік у кущі. Навіщо я це зробив? А! Щоб мої руки теж пахли полином.
    Досі мені ніколи-нічого не снилось, аж до того вечора. А вночі примарилось, наче ми з Любою ідемо до тієї клумби, разом, полоти бур’яни... Я все ще сподіваюсь, що коли від мене буде пахнути полином, то вона дасть мені свою руку.... І ось вона прополює з одного краю, я з іншого, але на дворі гаряче – літо, а не осінь. Я одягнений легко, а їй, – бачу, – жарко. Прошу її:
    – Роздягнись, Любо!
    А вона не хоче, лиш скинула хустину... Знову прошу, нарешті вона каже:
    – Відвернись!
    Відвертаюсь...
    ― Можеш повертатись, я вже роздягнулась.
    Я аж затремтів, сподіваючись побачити її тіло... Але під рясою в неї була сорочка з рукавами, довга аж до п’ят і такого білосніжного кольору, як та хустина, що нею завжди запнута її голова.
    Вона сміється з мене і каже:
    – Що? Облизнувся!?
    Я роблю серйозний вигляд, наче нічого не розумію.
    ― Я знаю, знаю чого ти хочеш? – продовжує вона.
    Прикидаючись дурником, запитую.
    – А чого я хочу?
    Вона, лукаво усміхнувшись, каже:
    – А зараз побачимо, ану, відвернись!
    Я знову відвертаюсь і аж тремчу ...
    ― Можеш повертатись!
    ― Ах! – вигукнув я з несподіванки, ― Люба стояла одягнутою в синю рясу з покритою головою, готова йти.
    ― Я не твоя на-ре-че-на! – мовила голосно і твердо, та й пішла геть...

                    ЕПІЛОГ
    Ой, скільки багато води спливло з того часу, як на святий празник Введення Богородиці в храм мою Любу постригли в черниці і дали їй ім’я Ольга. А я з тої пори постійно ходжу в ту церкву, щоб постояти на богослужінні неподалік неї... Вона молиться і дивиться на образ Ісусів. Я поряд, молюся до Ісуса, а дивлюся на неї. Я ніколи не відмовляюсь допомогти, коли в монастирі виникає потреба в сильних чоловічих руках, а щовесни старанно скопую лопатою ту клумбу, пам’ятаєте? Ольга там сіє, садить, доглядає квіти – високі , низькі і такі, що по землі стелються... З ранньої весни до пізньої осені. Бджоли з усієї округи, джмелі... і така там музика від їхнього гудіння, і нахабні білочки шастають поміж ногами, і пташки різні.. . А ще як сутеніє – мотилі, справді як горобці... Найбільше я люблю прополювати ті квіти, щоб мої руки пахли полином...
    до 2011 р.