Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ
ПЕРШЕ ПРОТИРІЧЧЯ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИХ ІДЕЙ

Першої антиномії теза
    Світ має межу (початок) в часі, а також обмежений в просторі. (Антитеза: світ не має межі (початку) у часі, а також, світ безмежний в просторі) .

Доказ
    Припустимо, що світ не має початку в часі: тоді до кожного даного моменту часу збігла вічність і, виходить, - в світі проминув нескінченний ряд почергових станів речей (шляхом синтезу (складання)) . Але нескінченність ряду полягає в тому, що він (ряд) не може проминути, тобто, бути завершений послідовним синтезом (складанням). Отже, нескінченний, але такий що уже проминув, до даної миті, світовий ряд (як завершений) неможливий (світу нема) , а відтак початок світу є необхідною умовою його існування (не може продовжуватись та завершуватись те, котре не розпочиналось) , що й слід було, насамперед, довести.
    Стосовно другої частини тези (про просторову обмеженість) знову припустимо протилежне: світ є дане, нескінченно-ціле, складене з одночасно існуючих речей. Величину такої кількості (Quanti) (нескінченності), що всередині певних меж не піддається спогляданню*, ми можемо мислити лише через синтез (складання) частин, а тотальність (цілісність) такої кількості – лише через, уже загалом завершений, синтез або через чергове додавання, уже синтезованої, одиниці (частини) до самої себе**. Тому, щоб мислити світ, котрий наповнює всі простори, як ціле, послідовний синтез частин нескінченного світу мусить розглядатись як завершений (в теперішньому), тобто, безкінечний час, при перерахуванні всіх співіснуючих речей, мав би розглядатись як минулий, що неможливо (в безконечному). Отож, нескінченний агрегат дійсних речей, не може розглядатись як дане ціле, а відтак не може розглядатися і як даний водночас (в теперішньому). Отже світ, з погляду протяглості в просторі, є завершеним (скінченним), тобто вміщеним у свої межі, - що й було умовою другого пункту тези.
    Доказ цієї тези Анонім зрозумів так: якщо теперішня (нині суща) матеріальна субстанція (сутність) уже є (сформувалась шляхом якогось синтезу), а поняття безкінечності часу є поняттям безкінечності саме синтезу простору (матерії)… то уже, факт існування матерії, припиняє всяке тривання чогось в понятті безконечності (синтезу ще не матерії в матерію)… отже - всілякі синтетичні процеси, котрі ми спостерігаємо повсякчас в теперішній матерії, та усвідомлення поняття часу в свідомості, - стосуються уже інших понять (процесів), похідних від матерії-свідомості уже синтезованої…
    * Ми можемо споглядати невизначену кількість як ціле, якщо її замкнено в межі, і не потребуємо тоді конструювати її тотальність (цілісність) шляхом вимірювання, тобто послідовного синтезу її частин. Адже межі вже визначають завершеність, відтинаючи все, що понад те.
    ** Поняття тотальності (цілісності) є в такому випадку не що інше, як уявлення про завершений синтез її частин, бо раз ми не можемо вивести це поняття з споглядання цілого (в цьому ж випадку воно є неможливим), то ми можемо збагнути це поняття, принаймні в ідеї, лише через синтез частин аж до завершення нескінченного.

Першої антиномії антитеза
    Світ не має початку у часі, а також, світ безмежний в просторі. (Теза: світ має початок у часі, а також обмежений в просторі).

Доказ
    Припустимо, що світ має початок. Оскільки початок світу також є існуванням, то, очевидно, що йому передує (повинен би минути) певний час в котрому світу ще немає, отже, мав би проминути час в котрому світу не було, тобто якийсь час - порожній (без простору-матерії). Але в порожньому часі неможливе виникнення будь-якої речі, адже жодна частина такого часу, порівняно з іншою, не має в собі якоїсь відмітної умови існування проти не існування (байдуже, що ми там припускаємо – чи вона виникає сама по собі, а чи через якусь причину). Отже, хоча деякі ряди речей і можуть починатись у світі (наявному), але сам світ не може мати початку, і, отже, з погляду минулого часу - світ є нескінченним.
    З погляду Аноніма слід сказати так: самого часу без простору та руху – годі уявити, а поняття порожнього часу – є зовсім химерним для логіки і свідомості. Отже, на початку світу, часу не було, бо не було руху, а руху не було, бо простору не було… А чому не було простору? – Це питання, можливо, поставлено й не коректно, але, все ж, обґрунтування тези: світ моє початок, бо факт існування матерії припиняє всяке тривання чогось в понятті безконечності (синтезу ще не матерії в матерію) … даючи відповідь на питання чому не було простору: бо, замість простору, був синтез матерії (простору), а синтез (складання) все ж має на увазі якийсь рух, якихсь складників, тої ж матерії, котрої ще немає бо… а рух - це час, а складники це… отже (обґрунтування тези) не дає відповіді на питання: чи був би будь-який початок, за будь-яких обставин, початком насправді?
    Що стосується другої частини антитези (світ безмежний в просторі) , то, знову, припустимо протилежне, а саме, що світ є просторово скінченним і обмеженим; тоді він знаходиться (мусить перебувати) в якомусь порожньому просторі, котрий (сам собою) є уже (мусить бути) не обмеженим. Отже, мало б бути, не лише відношення (поміж собою) речей у просторі, а й відношення речей до простору. А те, що світ є абсолютним цілим, поза котрим немає жодного предмета споглядання, а відтак і жодного корелята (взаємопов’язаності) для світу, з котрим він перебував би у відношеннях, то відношення світу до порожнього простору не було б відношенням його (світу) до жодного предмета. Але таке відношення, а з тим і обмеження світу порожнім простором є ніщо (ніщо не може обмежувати щось) ; отже, світ є (мусить бути) просторово необмеженим, тобто з погляду протяглості він є нескінченним*.
    Що, з погляду Аноніма, обґрунтовується так: світ безмежний просторово і, отже, не має початку в часі, тому, що допускаючи існування межі чогось, котре є, і допускаючи існування за цією межею поняття чогось такого, існування котрого не пізнається бо воно порожнє, закономірно переходить у запитання – а сама межа поміж “буттям” та “буттям порожнім” складається з буття чи з порожнечі - існує чи не існує?.. Логічніше буде сказати так: те, котре починається з порожнього, порожнім би й було, тобто не починалось би й не було б (але світ реально є)… або те порожнє (ніщо), котре за межею чогось конкретного знаходиться - є нічим, тобто: є відсутністю, - але, існування не існування = не існування існування, логічним (обґрунтованим) аргументом бути не може! Отже порожнє-безмежне - таки щось…
    * Простір є лише формою зовнішнього споглядання (формальним спогляданням), а не дійсним предметом, котрий можна споглядати зовні. Простір раніше від усіх речей, котрі визначають (наповнюють або обмежують) його, або, вірніше, дають відповідне до його форми емпіричне споглядання, є під іменем абсолютного простору не чим іншим, як просто можливістю зовнішніх явищ, оскільки вони або існують самі по собі, або можуть ще долучитися до даних явищ. Отже, емпіричне (досвідне) споглядання не складене з явищ і простору (сприйняття і споглядання порожнього). Одне для іншого не є корелятом (взаємопов’язаністю) синтезу; вони лише пов'язані, в одному й тому самому емпіричному (досвідному) спогляданні, як його матерія та форма. Якщо ми захочемо помістити одне з них поза іншим (простір поза всіма явищами), то, звідси, виникнуть всілякі, порожні, визначення зовнішнього споглядання, котрі не є, однак, можливими сприйняттями: наприклад, сприйняттями руху або спокою світу в нескінченному порожньому просторі, визначення їх відношення одне до одного, котре не можна сприйняти і котре, отже, є предикатом (сказаним) порожнього витвору думки.

Примітка до першої антиномії. До тези. (Світ має початок у часі, а також обмежений в просторі).
    В цих обопільно суперечних аргументах я не шукав прогалини, щоб навести (як то кажуть) адвокатський доказ, котрий здобуває собі користь з необачності супротивника й охоче приймає його посилання на хибно зрозумілий закон, аби заснувати на його спростуванні свої власні, несправедливі, претензії. Кожний цей доказ видобутий із самої природи справи і, ті вигоди, що їх могли б нам дати хибні висновки догматиків з обох сторін, були відкинуті.
    Я б міг також показово довести тезу, виставивши наперед помилкове поняття нескінченності даної величини, як то заведено в догматиків: нескінченною є та (конкретна) величина, понад котру неможлива жодна більша (тобто понад множину даних одиниць, що міститься в ній). Але жодна (конкретна) множина не є найбільшою, бо до неї завжди може бути додано ще одну або декілька одиниць. Отже, нескінченна дана (конкретна) величина є неможливою, а відтак неможливим є й нескінченний світ (з погляду як минулого ряду, так і протяглості), таким чином, він обмежений в обох аспектах.
    Анонім цей аргумент Канта зрозумів так: коли поряд конкретного числа можливе більше, хоч на одиницю, число, то це (попереднє) число уже не є безконечним. Назвати конкретне число, над котре уже неможливе число більше, не вдається – отже поняття конкретного безконечного, начебто, бути не може… Щоправда, сам процес аргументації, шляхом додавання одиниці до числа, безконечним бути може…
    Я міг би так і провести своє доведення, але це поняття не узгоджується з тим, що розуміють під нескінченним цілим. Нескінченне ціле не дає уявлення про те, наскільки воно велике, отже, його поняття не є також поняттям максимуму, через нього мислиться тільки його відношення до якоїсь довільно взятої одиниці, з погляду котрої воно є більшим від усякого (конкретного) числа. Залежно від того, яка береться одиниця – більша чи менша, нескінченне було б більшим або меншим; однак нескінченність, оскільки вона полягає лише у відношенні до цієї даної (конкретної) одиниці, залишалася б увесь час тою самою, хоча, звичайно, абсолютна величина цілого, тою-такою дією, зовсім не була б пізнана, про неї тут і немає мови.
    Істинне (трансцендентальне) поняття нескінченності полягає в тому, що послідовний синтез одиниці, при вимірі кількості, ніколи не може бути завершений*. Звідси випливає, цілком вірогідно, що до даного (теперішнього, отже завершеного) моменту часу не могла минути вічність (безкінечність) дійсних почергових станів, отже, світ мусить мати початок.
    Стосовно другої частини тези, то, проблема нескінченного, а проте збіглого (завершеного) ряду, щоправда, відпадає, бо, розмаїття нескінченного з погляду протяглості світу, дається воднораз. Однак, щоб мислити тотальність (цілісність) такої множини, ми, не спроможні посилатися на межі, що самі по собі витворюють цю тотальність (цілісність) у спогляданні, мусимо давати звіт про наше поняття, яке в цьому випадку не може йти від цілого до визначеної множини частин, а має довести можливість цілого через послідовний синтез частин. А те, що цей синтез мав би творити повсякчас не завершуваний ряд, то перед ним, а відтак і через нього не можна мислити собі тотальність (цілісність). Адже саме поняття тотальності (цілісності) в цьому випадку є уявленням про завершений синтез частин, а таке завершення, а отже, й поняття про нього неможливе.
    Тут Анонім, слідуючи поданій логіці тези: світ обмежений в просторі, отже має початок в часі, робить такий (умовно-логічний) висновок: в розмові про конкретне без поняття початку (в просторі-русі-часі) неможливим є саме поняття конкретного, і далі, - уже конкретна фізична (матеріальна) величина безмежною, через додавання чогось до неї, робитись не може… Бо таке додавання порушує логіку конкретності, оскільки себе самого до себе самого (поза процесом синтезу конкретного) не можливо додати… Додати можна другу одиницю і таке додавання слід мати, вже, за новий синтез, - після, такого додавання (синтезу), вже слід говорити про новий, інший предмет…
    * Тому кількість містить множину (даних одиниць), котра є більшою за будь-яке число, – таким є математичне (в ідеальному просторі) поняття нескінченного.


Примітка до першої антиномії. До антитези. (Світ не має початку у часі, а також, світ безмежний в просторі).
    Доказ нескінченності даного світового ряду і сукупності світу ґрунтується на тому, що в протилежному випадку межу світу мали б становити порожній простір разом із порожнім часом. Мені відомо, що вишукуються виверти проти цього висновку, коли стверджують, нібито межа світу, з погляду часу й простору, є цілком можливою, і при цьому немає потреби приймати, перед початком світу, якийсь абсолютний простір або абсолютний час, розпростертий поза дійсний світ, що є неможливим. Остання частина цієї думки філософів школи Ляйбніца мені цілком до вподоби. Простір є лише формою зовнішнього споглядання (дійсних предметів) , а не дійсним предметом, котрий (простір предмета) можна споглядати зовні, і предмет не мусить бути корелятом (зумовленістю) явищ, а лише формою самих явищ. Отже, простір не може виступати абсолютно (єдино для себе), як щось визначальне в існуванні речей, бо він є аж ніяк не предметом, а лише формою можливих предметів. Тож речі, як явища, справді визначають простір, тобто роблять так, щоб з-посеред усіх можливих предикатів простору, тобто, сказаного про простір: величина та відношення, - ті (величина), або ті (відношення), належали б до дійсності; але простір, як щось суще для самого себе, не може, в зворотному напрямку, визначати дійсність речей з погляду величини чи конфігурації, бо сам по собі він (простір) не є чимось дійсним. Отже, простір (хоч наповнений, хоч порожній)* таки може обмежуватись явищами, але явища не можуть бути обмежувані порожнім простором з-поза них. Те саме стосується й часу. Погоджуючись з усім цим, не можна, однак, заперечити, що коли хтось визнає межу світу, чи то просторову, чи часову, то він неодмінно мусить прийняти ці дві нісенітниці - порожній простір поза світом і порожній час перед світом (визначені як: не існування існування = існування не існування).
    Тут, на думку Аноніма, питання границі між реальним та нереальним відпадає в силу елементарної етики: говорячи про реальне явище не варто протиставляти його (реальне явище), з зробленим виключно в ідеальний спосіб запереченням його (реального явища) реальності, бо, насправді є очевидно надуманим (чисто гіпотетичним), поняття нереального як протилежного поняттю реального, обґрунтованого лише тим, що завжди, начебто, можливе щось протилежне чомусь, на зразок теплого та холодного, забуваючи про той факт, що, наприклад, кажучи про тепле та холодне, ідеться про присутність, в реальному просторі, як одного (теплого), так і іншого (холодного)… І, нажаль, в загальному просторі (світу явищ – світу явищ усвідомлених) в межах мистецтва бесіди (діалектики) подібного казусу не уникнути, слід лише усвідомлювати загальну “театральність” такої постановки… Очевидно що, в зазначених вище перекладах цього твору Канта, слід, навпроти поняття “чогось”, вживати поняття “чогось порожнього” замість поняття “нічого”, бо так, згідно словника, звучить переклад з німецького: Sein – буття, Nichts – пустота, а разом Nichtsein – порожнє буття.
    Що ж до того виверту, через котрий дехто намагається ухилитися від висновку, згідно з котрим ми стверджуємо, що коли світ (з погляду часу та простору) має межі, то нескінченна порожнеча повинна визначати існування дійсних речей за їхньою величиною, – він (той виверт) по суті полягає лише в тому, щоб замість чуттєвого світу мислити собі хтозна-який інтелігібельний (пізнаванний) світ, а замість першого початку (буття, котрому передує час порожнього буття) мислити собі якесь існування загалом, котре не передбачає жодної умови в світі, а замість країв протяглості (предмета) – межі (Schranken) всесвіту, і так уникати часу та простору. Але тут ідеться тільки про світ явищ (mundus phaenomenon) та його величину, тож, від згаданих умов чуттєвості, ніяк не можна абстрагуватися (відділитися), не усуваючи сутності цього світу. Чуттєвий світ, якщо він обмежений, необхідно (обґрунтовано) лежить у нескінченній порожнечі. Якщо ми апріорі (передуючи) відкинемо її (порожнечу), а відтак і простір взагалі, як умову можливості явищ, тоді відпаде й цілий чуттєвий світ. Тим часом, для нашого завдання, нам дано, єдино, цей світ. Світ усвідомлений (мundus intelligibilis) є лише узагальненим поняттям світу взагалі, в котрому ми абстрагуємося від усіх умов його споглядання і стосовно котрого неможливе жодне синтетичне положення – ні ствердне, ні заперечне.
    * Легко помітити, що це означає: порожній простір; оскільки він обмежений явищами, тобто порожній простір усередині світу, принаймні, не суперечить трансцендентальним принципам і, отже, може припускатися стосовно них (хоча цим іще не стверджується його можливість).
    Отже до твердження антитези: світ не має початку у часі, а також, світ безмежний в просторі, Анонім, окрім уже сказаного щодо границі між буттям та небуттям: твердження про границю як “існування не існування = не існування існування” - логічним обґрунтуванням бути не може, Анонім може ще додати деякі сумніви, котрі виникають в наслідок виокремлення понять – “світу явищ” та “світу усвідомлених (усвідомлення) явищ” (mundus phaenomenon - мundus intelligibilis), але не в плані межі до “нескінченної порожнечі”, котру (порожнечу) Кант, в попередньому абзаці, допускає, а в питанні межі між матеріальним та ідеальним (mundus phaenomenon та мundus intelligibilis)… Якщо тут не досягнути певної домовленості, то навіть само мистецтво бесіди (діалектика) робиться неможливим, не кажучи вже про якесь пізнання. Тут слід уникати ситуацій, коли до конкретної величини, чи поняття з простору фізичного додають якусь гіпотетичну величину, чи якісь поняття, котрі можливі виключно в ідеальному просторі, бо окрім споглядання простору фізичного, повсякчас, проводиться споглядання в “світі усвідомлених явищ” (мundus intelligibilis) уже баченого в “світі явищ” (mundus phaenomenon) і те, що одного світу нема без іншого як рівнозначних для свідомості, - всякий раз повинно враховуватися, та, якось, позначатись свідомістю.

Другої антиномії теза
    Кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція складається з простих частин, - в світі все або просте, або складене з простого. (Антитеза: кожна суцільна субстанції не складена з простих частин, у світі немає чогось або простого, або складеного з простого).

Доказ
    Коли ж взяти, що суцільні субстанції (сутності) не утворено з простіших частин, то слід усунути подумки й весь процес формування (синтезу) суцільних субстанції і тоді, в результаті, зникли б і прості субстанції, і субстанції утворені з простих, інакше кажучи не лишилося б нічого, відтак - не було б дано жодної субстанції. Отже, або складання неможливо усунути подумки, або, після усунення процесу формування субстанції, повинно зоставатися щось існуюче без усякого складання, тобто просте. Але в першому випадку (усування подумки), суцільне, знову ж таки, не було б утвореним з субстанцій (сутностей), бо тоді, відношення простіших субстанцій, для суцільних утворень, було б лише випадковим, а випадкові відношення простого свідчить про те, що, тоді, вони (прості) можуть бути тривкими сутностями лиш для самих себе. Цей випадок суперечить початковому припущенню (суцільні субстанції (сутності) не утворено з простіших частин) , тож залишається в силі твердження про те, що будь-яка в світі, субстанційно (сутнісно) утворена суцільність, зрештою зведеться до часток простого (гранітна брила розсипається на пісок) .
    Звідси безпосередньо випливає: що всі речі світу, зрештою, є простими сутностями, що складання (синтез) є тільки їх зовнішнім станом , і хоча ми й ніколи не можемо завершено вивести елементарні субстанції з існуючого стану взаємопов'язаності й ізолювати їх як окремі, розум усе-таки мусить мислити їх як перші (елементарні) суб'єкти всякої композиції, а отже, існуючі перед всяким поєднанням, як прості сутності.
    В свідомості Аноніма ця теза звучить так: всяка суцільна субстанція, як сутність, складається з простіших субстанцій (сутностей), світ, зрештою, складається з якихсь елементарних субстанцій (сутностей). Логіка доказу приведена Кантом, вище, загалом достатня. Слід лише прив’язати її до поняття усвідомленого предмета, отже, подане в тезі ”просте” - простіша сутність, має на увазі простішу усвідомлену сутність. Наприклад: для одної свідомості вже сам гранітний моноліт (суцільна субстанція) є простішою (простою) субстанцією, для іншої свідомості піщинка, з яких складено граніт є найпростішою суцільною субстанцією (сутністю), для ще іншої свідомості і атом не є найпростішою (елементарною) сутністю…

Другої антиномії антитеза
    Кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція не складена з простих частин, у світі немає чогось або простого, або складеного з простого. (Теза: кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція складається з простих частин, - в світі все або просте, або складене з простого).

Доказ
    Припустимо, що суцільна річ (як субстанція) утворена з простих частин. Оскільки усяке зовнішнє відношення, а відтак і всяке складання суцільних субстанцій можливе лише в просторі, то простір, займаний складною (суцільною) річчю, повинен мати стільки ж частин з скількох складається та річ. Але простір субстанції складається не з частин, а з просторів. Отже, всяка частина суцільного мусить займати якийсь простір. Але, безумовно, перші (елементарні) частини всього суцільного є простими. Отже, просте займає якийсь простір. Усе реальне, що займає певний простір, охоплює собою різноманітне з складниками, розташованими один поза одним, тобто є складеним, не в умі, а як реальне складне, воно утворене не з акциденцій (випадковостей), а із субстанцій (сутностей), адже випадковості не можуть перебувати одна поза одною не будучи субстанцією (сутністю), тож просте мало б бути субстанційно (як сутність) складним, а це суперечить саме собі (такому розумінню простого, котре закладене в тезі).
    Як зрозумів Анонім, поняття простої субстанції, тобто елементарної сутності, суперечить само собі, бо поняття сутності має на увазі певний порядок чогось, отже просте, одиноке поняття (не субстанція) суті позбавлене, а позбавлене суті присутнім бути не може…
    Також слід це обґрунтування спробувати узгодити з попередньою тезою-антитезою: світ має-немає початок у часі, а також обмежений-безмежний в просторі, бо, здається, поняття простота і поняття межа є залежними; в цій схемі доказу найпростіша субстанція має на увазі і якусь межу, за котрою світ уже порожній… Отже, так здається Аноніму, якщо ти думаєш, що світ має межу, то ти можеш думати, що існує поняття простого-елементарного…
    Друга частина антитези, що в світі не існує чогось простого, має означати тут лише те, що існування абсолютно простого не можна довести з жодного досвіду чи сприйняття, ані зовнішнього, ні внутрішнього і, отже, абсолютно просте є голою ідеєю, об'єктивна реальність котрої не може бути доведена в будь-якому можливому досвіді, а відтак ця ідея позбавлена й всякого застосування предмета в експозиції (викладі) явищ. Адже, якби ми припустили, що для цієї трансцендентальної ідеї можна знайти якийсь предмет досвіду, то емпіричне споглядання будь-якого предмета мало б бути визнане за таке, котре не містить абсолютно нічого різноманітного з складниками, розташованими один поза одним і пов'язаного в єдність. Але без усвідомлення можливості існування такого конкретного, пов’язаного в єдність різноманітного, щоправда, не можна зробити висновок про повну відсутність його в будь-якому спогляданні об'єкта, але, для абсолютної простоти, такий об'єкт конче потрібний; звідси випливає, що абсолютна простота не може бути виведена з жодного сприйняття, хоч яким би воно було. Отже, в будь-якому можливому досвіді, щось не може бути дане як безумовно простий об'єкт, а якщо чуттєвий світ має розглядатись як сукупність усіх можливих досвідів, то в ньому не дано чогось простого.
    Очевидно, на думку Аноніма, Кант мав на увазі те, що з взаємопов’язаного (конкретного предмета) неможливе виділення чогось, начебто простого, оскільки воно, як взаємопов’язане тут же, начебто втративши всяку сутність, втратить і “просту” сутність…
    Це, друге положення антитези (в світі немає простого), сягає набагато далі, ніж перше, котре прибирає просте тільки з споглядання складного, це ж (друге положення), натомість, усуває просте з усієї природи; тому його (в світі немає простого) можна було довести не з поняття даного предмета зовнішнього споглядання (складного), а з його відношення до можливого досвіду взагалі.
    Таке обґрунтування також узгоджується з попередньою тезою-антитезою: світ має-немає початок у часі, а також обмежений-безмежний в просторі, як аргумент обґрунтування поняття безмежності світобудови в розумінні того, що поняття простого (елементарного) в розумінні якоїсь межі, тут, пересувається в понятті безмежності світобудови безконечно далеко… і варто також зазначити, що та свідомість, в котрій, так чи інакше, всі процеси пізнання й відбувається, повинна, всякий раз, наголошувати на усвідомленому знані, отже, твердження: “пересувається… безконечно далеко”, слід розуміти: допоки сягає свідомість (допоки дійсність усвідомлюється).

Примітка до другої антиномії. До тези. (Кожна суцільна субстанція складається (триває) з простих частин, - в світі все або просте, або існує як просте).
    Якщо я говорю про ціле, котре необхідно (обґрунтовано) утворюється з простих частин, то розумію під цим лише субстанціональне (сутнісне) ціле як властивий compositum (продукт сполучення), тобто довільну єдність суті різноманітного, котре, дане (принаймні подумки) розділеним (як окреме), та ставиться у взаємний зв'язок і таким чином витворює одне як субстанцію. Простір слід було б, власне, називати не compositum (сполучене), а totum (в цілому), бо його частини можливі тільки в цілому, але не - ціле є можливим завдяки частинам. У всякому разі він (простір) міг би називатися compositum ideale (ідеально-сполученим), але не reale (реальним). Та це тільки несуттєві тонкощі. Оскільки простір складений не з субстанцій (ані навіть із реальних акциденцій (випадковостей)), то тоді, коли я усуну з нього все складання, не повинно залишитися нічого, ані точки, бо вона можлива тільки як межа певного простору (тобто складного). Отже, простір і час не складаються з простих частин. Те, що належить лише до стану субстанції, хоч би й мало величину (наприклад, зміна), теж не складається з простого; тобто деякий ступінь зміни виникає не через наростання багатьох простих змін. Наш умовивід (хід думки) від суцільного до простого є чинним тільки щодо самостійно (fur sich selbst - задля самих себе) існуючих речей. Але акциденції (випадковості) стану не існують самостійно. Отже, доказ необхідності простого, як складової частини всякого субстанціонального (сутнісного) ладу, можна легко звести на ніщо, а з ним разом – і взагалі всю цю справу, якщо занадто-широко роздути його й прагнути зробити чинним, без розбору, для всього суцільного, - як то й справді не раз діється.
    Я, зрештою, говорю тут про просте лише тому, що воно необхідно (обґрунтовано) дане в суцільному, бо останнє (суцільне) може бути розкладене на просте, як на свої-власні компоненти. Властиве значення слова Monas (одиниця) (у Ляйбніцевому вжитку) мало б, либонь, стосуватися лише простого, безпосередньо даного як проста субстанція (наприклад, в самосвідомості), а не як елемент суцільного, котрий краще було б називати атомом. Оскільки я хочу довести існування простих субстанцій лише з погляду суцільного, як його елементів, то тезу другої антиномії (в світі все просте) я б міг назвати трансцендентальною (котра виводить за межі) атомістикою. Та оскільки це визначення (терміном молекула) вже давно вживається на позначення особливого способу пояснення тілесних явищ (molecularum) і, отже, передбачає емпіричні (досвідні) поняття, то нехай вона зветься діалектичною (мистецтва бесіди) основою монадології (логічного плюралізму, тобто - множинності істин).
    Для Аноніма логіка доказу (не примітки) тези (кожна суцільна (zusammengesetzte)* субстанція складається (триває) з простих частин, - в світі все або просте, або існує як просте) будується, за переконанням Аноніма, на неправомірному тлумаченні (в доказі тези) поняття речі, як складеної (синтезованої), а отже безумовно-зібраної з чогось (очевидно простішого), а отже, навіть зібране з складного, воно автоматично стає ще складнішим, воднораз переводячи те складне, з котрого воно складене, в ранг відносно-простішого… а отже допускаючи щось ще простіше, і в кінці ланцюжка – просте, елементарне, але все ж – субстанцію… але субстанція (поняття сутності) заперечується самим поняттям простого (найпростішого - ще не субстанції).
    *Отже поняття “складної субстанції” в перекладах слід (це Анонімом, частково, зроблено в цій вичитці) замінити на “суцільної субстанції”, бо, на думку Аноніма, неетично і нелогічно в доказі існування складеного з частин навіть припускати можливість відсутності самих частин. Тут очевидна хиба перекладу, бо “субстанція” терміну zusammengesetzte є складеною (поєднаною) з двох понять – але суть поняття zusammen – разом, а gesetzt – солідно і, отже, zusammengesetzte має за сутність поняття суцільного, а не складного (komplizierter). А також, термін “просте”, слід замінити на термін “простіше”, маючи на увазі поняття чогось простішого ніж та, суцільна субстанція, котру воно (простіше) синтезує, - залишивши, зрештою, питання найпростішого (елементарного) невирішеною, або переведеною, в виді монадології (первинних духовних елементів сущого), виключно в свідомість, до ідеального, де можливим є існування будь-чого, будь-якого і отже поняття суттєвого (множинного у зв’язках стану речей) в вигляді якоїсь елементарної (одинокої) логічної суті.

Примітка до другої антиномії. До антитези. (Кожна суцільна субстанція не складена з простих частин, у світі немає чогось або простого, або складеного з простого).
    Проти цього положення, про нескінченну подільність матерії, аргумент на користь якого є суто математичним, монадисти висувають закиди, котрі стягають на себе підозру вже тим, що не хочуть прийняти, щонайясніші, математичні, докази, для осягнення природи простору, оскільки він (простір) насправді є формальною умовою можливості всієї матерії, а розглядають їх, лише, як висновки (зроблені виключно в ідеальному просторі) з абстрактних і свавільних понять, котрі не можуть бути віднесені до дійсних речей. – Так, немовби можливо було б вимислити якийсь інший спосіб споглядання, окрім того, котрий дається в первинному спогляданні простору і, ніби то, апріорні (передуючі) визначення останнього (споглядання простору) не стосуються воднораз усього того, котре можливе лише через те, що воно виповнює цей простір. Якщо послухати монадистів, то крім математичної точки, котра, будучи простою не є частиною, лише межею певного простору, слід мислити ще й фізичні точки, котрі, щоправда, теж є прості, але мають ту перевагу, що є частинами простору й виповнюють його своєю простою агрегацією (злипанням). Не повторюючи тут визрілих і ясних спростувань цієї дурниці, що зустрічається достатньо часто, – зрештою, цілком даремними є спроби усунути, софістично (хитромудро), очевидність математики, самими лише дискурсивними (досягнутими шляхом міркувань) поняттями, – я зауважу тільки, що, коли філософія виступає тут з причіпками до математики, то це відбувається через відступ від правила, котре гласить, що в цьому питанні слід мати до діла лише з явищами та їхньою умовою. Але тут не достатньо, до чистого розсудкового поняття складного віднайти поняття простого, а потрібно знайти, до споглядання складного (матерії), споглядання простого; а це за законами чуттєвості, тобто й для предметів чуттів, цілковито неможливо. Отож, щодо цілого з субстанцій, котре мислиться тільки чистим розсудком, завжди матиме силу те правило, котре гласить, що, перед усяким складанням такого цілого, ми мусимо мати просте; однак це не стосується totum substantiale phaenomenon (суттєвого явища), котре, як емпіричне споглядання в просторі, має ту необхідну (обґрунтовану) властивість, що жодна його (суттєвого явища) частина не є простою, тому, що жодна частина простору (загального) не є простою. Втім, монадисти були достатньо спритними й намагалися обійти цю основу, стверджуючи, що вони розуміють за умову можливості предметів (субстанцій) зовнішнього споглядання (тіл) не простір, а, навпаки, - ці предмети і динамічне відношення між субстанціями (предметами), вони розуміють, як умову можливості простору взагалі.
    Однак про тіла ми маємо поняття тільки як про явища, а як явища, вони необхідно (обґрунтовано) передбачають простір за умову можливості всякого зовнішнього явища; отож цей викрут є даремним, і він був достатньо викритий вище в трансцендентальній естетиці. Якби вони (тіла) були речами самими по собі, то доказ монадистів, звісно, був би слушним.
    Друге, мистецтва бесіди (діалектичне), твердження (антитези) має ту особливість, що йому протистоїть твердження догматичне, – єдине з усіх хитромудрих тверджень, котре намагається, на предметі досвіду, з очевидністю, довести дійсність того, що ми зарахували, вище, просто до трансцендентальних (котрі виводять за межі) ідей, а саме, – абсолютну простоту субстанції; іншими словами, довести, що, предмет внутрішнього чуття, мисляче я, є безумовно простою субстанцією. Не вдаючись, тепер, у це питання (вище його вже розглянуто докладно), я зазначу лише, що, коли щось мислиться тільки як предмет, без приєднання будь-якого синтетичного визначення його споглядання (як це відбувається при цілком голому уявленні я), то, звісно, у такому уявленні не можна сприйняти нічого різноманітного і ніякого складання. Окрім того, предикати (сказане), через котрі я мислю цей предмет, є суть - лише спогляданнями внутрішнього чуття, тож у них і не може бути чогось, що доводило б наявність різноманітного з складниками розташованими один поза одним і, отже, й реального складання (синтезу). Таким чином, лише самосвідомість зумовлює те, що, оскільки суб'єкт, котрий мислить, є водночас своїм власним об'єктом і, він не може ділити сам себе (хоча й може ділити притаманні йому визначення), бо, стосовно самого себе, кожний предмет є абсолютною єдністю. Та попри те, якщо розглядати цей суб'єкт ззовні, як предмет споглядання, то він з певністю, сам по собі, покаже складання (наявність синтезу) в тому-такому власному явищі. Отже, таким чином ми й мусимо завжди розглядати предмет, якщо бажаємо знати те, чи є в ньому різноманітне, а чи немає і те, що його складники містяться зовні один одного.
    Тут Аноніму уявилась парадоксальна суть поняття простого: в поступі свідомості до, чогось, простішого в різноманітному, пояснення, його (чогось простого), катастрофічно ускладнюватиметься в силу того, що воно (просте), стаючи ще простішим, катастрофічно розширює масштаби присутності в різноманітному, ускладнюючи тим логіку тлумачення простішого. Наприклад: молекула присутня в органічному, атом – і в органічному та в неорганічному, а вільний електрон…

Третьої антиномії теза
    Обґрунтування причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи не єдине. Для пояснення явищ слід припускати також причинність через свободу (Kausalität durch Freiheit). (Антитеза: ніякої свободи, - все в світі трапляється в наслідок дії законів природи).

Доказ
    Припустимо, що немає іншої каузальності (зумовленості), окрім тої, котра відбувається згідно законів природи; тоді все, що відбувається, передбачає якийсь попередній (природній стан) стан, слідом за котрим воно (все що відбувається) неминуче настає відповідно до певного правила. Але попередній стан сам має бути чимось таким, що уже відбулося (постало в часі, оскільки не існувало раніше), бо якби воно існувало повсякчас, то й його наслідок теж не виник би щойно, в даний момент, а існував би завжди. Отже, каузальність (зумовленість) причини, через котру щось відбувається, сама є чимсь таким, що уже відбулося, котре, за законом природи, знову ж, передбачає якийсь попередній стан і його каузальність (зумовленість), а той передбачає ще давніший і т.д. Отже, якщо все діється за самими лише законами природи, то все, повсякчас, є тільки чимось підрядним й ніколи нема першого початку, а відтак – ніякої завершеності ряду (якогось наслідку) на боці похідних одна від одної причин. А закон природи саме в тому й полягає, що, начебто, щось конкретне не відбувається без достатньо визначеної, апріорі (передуючи), причини. Отже, твердження, нібито всяка причинність можлива лише за законами природи, узяте в своїй необмеженій загальності, суперечить саме собі і, отже, обговорювана причинність не може бути визнана за єдину, таку, котра існує.
    Тут Анонім думає так: поняття природної причини має на увазі підпорядкованість попередній природній причині… але насправді поняттю причини підпорядковується поняття наслідку (те, котре наступає згідно причини, а не те, чому підпорядковується сама причина). Наступає (продовжується) так званий причинно-наслідковий ряд, в котрому наслідок є чимсь-якимсь, хоч і з природних причин, але новим станом… Але що ж долучається до причини, щоб вона робилась наслідком?.. - Хай і, якесь ефемерне, поняття свободи… приєднується до ґрунтовних, природних, матеріальних чинників (причин), і – ракета летить в космос.
    Через це слід припустити якусь іншу каузальність (зумовленість), через котру щось відбувається не просто так, а таким чином, що та причина, всього що відбувається, не визначається далі ніякою іншою попередньою причиною за необхідними (обґрунтованими) законами, – тобто абсолютну спонтанність причин, здатну сама від себе починати, той або інший, ряд явищ, котрі, вже надалі, точаться (відбуваються) відповідно до законів природи, а отже, трансцендентальну (котра виводить за межі) свободу, без котрої, навіть і в природному плинові речей, серія явищ, на боці причин, ніколи не може бути завершена.


Третьої антиномії антитеза
    Ніякої свободи, - все в світі трапляється в наслідок дії законів природи. (Теза: обґрунтування причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи не єдине. Для пояснення явищ слід припускати також причинність через свободу (Kausalität durch Freiheit)) .

Доказ
    Коли припустити, що існує свобода в трансцендентальному (котрий виводить за межі) розумінні (сенсі) як особливий вид каузальності (зумовленості), згідно з котрою могли б наставати події у світі, тобто спроможність безумовно починати якийсь певний стан, а відтак і ряд його наслідків, – тоді, через цю спонтанність, буде безумовно починатися не лише якийсь певний ряд, але й визначення самої цієї спонтанності для вироблення даного ряду, тобто каузальність (причинність), і їй не передуватиме нічого такого, чим визначалася б, за сталими законами, ця дія, що відбувається. Але кожен початок дії передбачає стан ще не діючої причини і, отже, динамічно-перший початок дії передбачає стан, котрий не має жодного причинного зв’язку з попереднім станом якоїсь причини, тобто, в жодний спосіб, не випливає з такого стану. Отже, трансцендентальна (котра виводить за межі) свобода протистоїть законові причинності і становить таке поєднання послідовних станів, не діючих причин, котре унеможливлює будь-яку єдність досвіду, і ,отже, такого стану причин не трапляється в жодному досвіді; таким чином, ця свобода є пустим витвором думки.
    Отже ми не маємо чогось іншого, крім природи, в котрій мусимо шукати зв'язок і порядок подій цього світу. Свобода (незалежність) від законів природи є, щоправда, звільненням від примусу, але також є і позбавленням нас провідної гілки правил. Адже не можна сказати, що на зміну законам природи, в причинності світового бігу подій, приходять закони свободи, бо якби вона (свобода) визначалася законами, то була б не свободою, а тією ж таки природою. Отже, природа і трансцендентальна (котра виводить за межі) свобода різняться так, як законність, і беззаконня: перша, з них, хоча й обтяжує розсудок клопотом шукати походження подій чимраз вище в ряді причин, бо їхня каузальність (причинність) завжди зумовлена, але обіцяє, як відшкодування, цілковиту й закономірну єдність досвіду; натомість, друга - омана свободи, обіцяє, щоправда, допитливому розсудкові зупинку в ланцюзі причин, ведучи його (розсудок) до безумовної каузальності (причинності), котра починає діяти сама по собі, але, будучи сама сліпою, уриває провідну нитку правил (законів природи), котра (природа) єдина, вможливлює цілком зв'язний досвід.
    Тут Анонім не згідний з тим, що свобода діє “будучи сама сліпою…”, ( І. Кант, попередній абзац), бо та коротка мить свободи, перебудувавши причинно-наслідковий ряд, продовжує процес, далі, вже згідно законів природи… Але далі, Анонім думає так: якщо ми не маємо чогось іншого, крім природи, то слід все присутнє мати за природне, отже: ідеальне є природнім такою ж мірою як і матеріальне. Антиномія (суперечність) є природнім станом дійсності, що, до речі, і існує воднораз і поза всяким часом в вигляді (тої ж антиномії) поняття найлогічнішого та поняття найбезглуздішого… в свідомості… А поза свідомістю? - Так, як вам підказує ваша свідомість!

Примітка до третьої антиномії. До тези. (Обґрунтування причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи не єдине. Для пояснення явищ слід припускати також причинність через свободу (Kausalität durch Freiheit)) .
    Трансцендентальна ідея свободи, щоправда, витворює далеко не ввесь зміст психологічного поняття з цією назвою (ідея свободи), котре, в більшій своїй частині, є емпіричним (досвідним), а витворює (має на увазі) лише абсолютну спонтанність дії як властиву підставу його імпутабельності (зрілості), та попри те (ідея свободи) є справжнім каменем спотикання для філософії, котра зазнає непереборних труднощів в допущенні безумовної каузальності (причинності) такого зразка. Отже, та частина питання про свободу волі, котра віддавна завдавала такого клопоту спекулятивному розумові є, власне, лише трансцендентальною (котра виводить за межі) і зводиться, виключно, до того, чи має бути допущена спроможність самому від себе (вільно) починати якийсь певний ряд почергових речей або станів. Бути здатним відповісти на питання, яким ж чином така спроможність можлива, не так уже й необхідно (необов’язково), бо, в каузальності (причинності) за законами природи, нам так само доводиться вдовольнятися апріорною (передуючою) констатацією того, що така (свобода) має бути допущена, хоча ми не розуміємо, як одне певне існування може спричиняти існування чогось іншого і, через те, мусимо просто триматися досвіду. Цю необхідність, першого початку того чи іншого ряду явищ, ми довели виходячи з свободи, щоправда, власне, лише тією мірою, якою це потрібно для розуміння походження світу, тоді як усі наступні стани можна розглядати як їх (станів) черговість за самими лише законам природи. Та, оскільки, тим ми вже довели (хоча й не збагнули) спроможність того, щоб ряд починався в часі цілком сам від себе, то тепер нам дозволено, також, допускати те, що й посеред світової рутини, різні ряди, з погляду каузальності (причинності), виникають самі по собі і нам дозволено приписувати їхнім субстанція (сутностям) спроможність діяти вільно. Але при цьому треба стерегтися одного непорозуміння: мовляв, якщо послідовний ряд в світі може мати тільки відносно перший початок, через те, що йому завжди передує якийсь стан речей в світі, то, абсолютно перший початок рядів, в світовій рутині, очевидно, неможливий. І тут ми говоримо про абсолютно перший початок не з погляду часу, а з погляду каузальності (причинності). Якщо я тепер, наприклад, цілком вільно і без необхідно (обґрунтовано) визначального впливу природних причин, підведуся з свого стільця, то в цій події, разом з її природними наслідками аж до нескінченності, безумовно починається новий ряд, хоча з погляду часу ця подія є лише продовженням певного попереднього ряду. Адже це рішення і цей вчинок, аж ніяк не належать до послідовності простих, природних, дій, і є не лише їх продовженням; визначальні природні причини цілком зупиняються перед тим рішенням з погляду даної події, котра, хоча й іде за ними, але не випливає з них, і тому, хоча й не з погляду часу, проте з погляду каузальності (причинності), це (рішення-вчинок) має бути назване безумовно першим початком певного ряду явищ.
    На думку Аноніма, термін причина та термін свобода не є протилежним поняттями і можуть бути пояснені однин за допомогою іншого. Причина свободи – свобода причини... Якщо є поняття свободи, то воно, очевидно, має причину, а причина свободи виходить, зрештою, з поняття свободи руху (розвитку), адже, якщо світ рухається, опираючись на досвід (причини з минулого), то попереду всякого руху є… свобода варіантів руху, нехай навіть як свобода вибору тих же причин, як химерна мить виходу поточної ситуації з під дії поняття причини… В чому ж полягає свобода причини? В тому й полягає – в можливості вільного вибору (набору) причин-мотивів… котрий (вибір) твориться уже в понятті майбутнього, за можливості втілення отих варіантів в дійсності та переходу їх в минуле… Тут слід додати: свобода (як причина) є можливою (там завжди і перебуває) виключно в ідеальному просторі, а втілюється, також, в природному просторі і, втілившись, стає поглибленням ряду аргументованих матеріальних чинників...
    Потребу розуму посилатися, в ряду природних причин, на перший початок, що випливає з свободи, дуже яскраво підтверджує те, що всі філософи античності (за винятком епікурейської школи) були змушені припустити, для пояснення рухів у світі, існування першого рушія, тобто вільно діючої причини, котра вперше і сама від себе започаткувала цей ряд станів. З самої ж, лише, природи вони не наважувалися пояснювати перший початок.
    На думку Аноніма поняття причинності, як зумовленості чимось природнім, повинне мати за протилежне поняття - поняття безпричинності, якусь природну спорадичність (поодинокість, випадковість), можливо й свободу! Отже теза-антитеза сформульовані Кантом, очевидно, з тим наголосом, що свобода, таким чином, начебто, випадає з поняття природного.
    І ще, очевидним є зв'язок третьої з першою антиномією (про межу), – причинно-наслідковий ряд або має початок-межу, або… це “свобода” проставляє якісь, умовні, знаки меж в безконечному просторі природної реальності.


Примітка до третьої антиномії. До антитези. (Ніякої свободи, - все в світі трапляється в наслідок дії законів природи).
    Захисник всемогутності природи (трансцендентальна (котра виводить за межі) фізіократія (влада природного)), на противагу вченню про свободу, відстоював би своє положення, проти софістичних (хитромудрих) умовиводів цього вчення, в такий спосіб: якщо ви не допускаєте у світі нічого математично-першого з погляду часу, то вам немає, також, потреби шукати й динамічно-перше з погляду каузальності (причинності). Хто велить вам вигадувати якийсь безумовно-перший стан світу і, отже, абсолютний початок повсякчас плинного ряду явищ, і ставити границі безмежній природі, щоб отримати точку опори своїй уяві? Позаяк субстанції (сутності) були у світі завжди – принаймні єдність досвіду робить таке припущення необхідним (обґрунтованим), то не становить жодної проблеми припустити також, що й переміна їхніх станів, тобто певний ряд їхніх змін, була всякчас, а відтак не потрібно шукати жодного першого початку, ні математичного, ні динамічного. Можливість такої нескінченної деривації (відведення) без першого члена, відносно котрого все інше є тільки наступним, пояснити не вдається. Але якщо ви, також, відкинете і цю загадку природи, то побачите, що вам доведеться відкинути, також, і багато синтетичних (складених) першорядних властивостей (першорядних сил), котрих так само не можете збагнути і, навіть, можливість якоїсь зміни взагалі, має стати для вас недопустимою. Адже, якби ви не виявили, через досвід, того, що зміна справді є, ви ніколи не могли б апріорі (передуючи) надумати, яким чином такий, безупинний, наслідок буття (втілення причин) та порожнього буття (самих причин) можливий є.
    Але, навіть, якщо й припустити трансцендентальну спроможність свободи, щоб покласти початок змінам у світі, то ця спроможність мала б, принаймні, існувати лише без світу (хоча припускати поза сукупністю всіх можливих споглядань іще якийсь предмет, котрий не може бути даний у жодному можливому сприйнятті, лишається, й надалі, занадто сміливим заміром). Але, приписувати таку спроможність субстанціям (сутностям) в самому світі, ніколи не може бути дозволено, бо, тоді, значною мірою зник би зв'язок між явищами, котрі необхідно (обґрунтовано) визначають одне одного за загальними законами, зник би зв'язок, котрий зветься природою, а заодно, зникла б і ознака емпіричної (досвідної) істини, котра відрізняє досвід від сновиддя. Адже поряд, із такою позбавленою законів спроможністю свободи, навряд чи можна ще мислити природу, бо тоді, закони природи, безперестанку змінювалися б під впливами свободи, і гра явищ, що, відповідно до самої лише природи, мала б бути регулярною й однорідною, від того (вільного чинника) робилася б заплутаною й незв'язною.
    На думку Аноніма “Захисник всемогутності природи” не повинен перейматись пошуком аргументів “на противагу вченню свободи” … Всемогутність включає все… і поняття свободи також, - логічне пояснення чогось протилежного природному, як і саме “природне”, повинно належати до всемогутнього… але це стосується поняття Бога. Отже – слід, або розширити поняття природи на усе і назвати це - Богом, або, - мовчати.

Четвертої антиномії теза
    До світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin – коротко і ясно) необхідною сутністю. (Антитеза: не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу).

Доказ
    Чуттєвий світ, як ціле всіх явищ, містить водночас певний ряд змін (рух). Адже, без них (змін), нам не було б дане навіть уявлення про часовий ряд, як умову можливості чуттєвого світу*. Але кожна зміна підпорядкована своїй умові (причині), котра передує їй з погляду часу і за котрої вона є необхідною (обґрунтованою). Далі, кожне зумовлене, котре є даним (міститься між причин), передбачає, з погляду свого існування, завершений ряд умов аж до цілковито безумовного (першопричини), що, єдине, є очевидно необхідним (обґрунтованим). Отже, щось очевидно-необхідне має існувати, раз існує зміна як його наслідок. Але це, необхідне (обґрунтоване), саме належить (мусить належати) до чуттєвого світу. Адже, за допущення того, що воно (очевидно-необхідне) перебуває поза ним (чуттєвим світом), ця необхідна (обґрунтована) причина мала б давати початок рядові змін світу, не належачи сама до чуттєвого світу. Але це неможливо. І справді, оскільки початок часового ряду (або руху) може бути визначений тільки тим, що передує йому з погляду часу, то така, найвища, умова початку якогось певного ряду змін (руху) , має існувати у світі тоді, коли цього ряду ще немає (адже початок є існуванням, котрому передує час де конкретної речі, котра починає формуватись, ще не було). Отже, каузальність (зумовленість) необхідної причини змін, а відтак і сама причина, належить до часу, тобто до явищ (що тільки в них і є можливим час, як їхня форма); отже, вона (причина) не може мислитись окремо від чуттєвого світу як сукупності всіх явищ. Таким чином, в самому світі міститься щось очевидно-необхідне (обґрунтоване) і цим-таким може бути сам світовий ряд в цілому, або якась частина його.
    На думку Аноніма: матерія-рух-час… матерія як субстанція (сутність) без руху неможлива. Отже, світ вічний, рухомий, матеріальний (самодостатній)… але, через це, час химерою бути не перестає, рух - поняттям відносним залишається, а матерія? - Без цих понять, в свідомості, не ідентифікується (не бачиться)… і, світ загалом, без свідомості (поза нею), є ще більшою химерою, аніж світ в самій свідомості. Отже, цілком допустиме (усвідомлюється) те-таке положення, що причина є одночасно і наслідком, і те матеріальне, котре, одної миті, суттєвим не являється (здавалось би, лежить собі мільярди років без руху), - іншої, наступної миті, при інших обставинах, є вагомою (очевидно необхідною сутністю) причиною вибуху (руху)! Якщо ж уявляти собі таку химеру - нерухому очевидно-необхідну сутність, - то як таку, що можлива, виключно, в просторі ідеальному і про неї слід мовчати, бо діалектика (мистецтво бесіди), - це вже рух слова… Але, в химерному світі ідеальних продовжень матеріального, має право і мусить обгрунтовано поставати, така форма очевидно необхідної сутності - поняття постійності, Бог.
    * Час, як формальна умова можливості змін, щоправда, об'єктивно їм передує, але суб'єктивно й в дійсності свідомості це уявлення, як і кожне інше, дане тільки завдяки сприйняттям.


Четвертої антиномії антитеза
    Не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу. (Теза: до світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin) необхідною сутністю).


Доказ
    Припустимо що сам світ, або щось у ньому, є очевидно-необхідною сутністю; тоді, в ряді його змін, був би або очевидно-необхідний (обґрунтований) початок, тобто початок без причини (з порожнього), що суперечить динамічному законові визначення всіх явищ у часі, або ж цей ряд, сам, був би без жодного початку і, в усіх своїх частинах випадковий і зумовлений в цілому, був би, попри те, очевидно необхідним, і безумовним, що суперечить самому собі, бо існування тієї чи іншої множини не може бути необхідним (обґрунтованим), коли, жодна її частина, не має самого по собі необхідного (обґрунтованого) існування.
    Припустимо зворотне: якась очевидна причина світу існує без самого світу; тоді вона, як найвищий член у ряді причин змін у світі, мала б, найперше, давати початок існуванню причин і їхнього ряду (сама собі) *. Але тоді вона мала б також почати діяти і, її каузальність (причинність), належала б до часу, а через те – до сукупності явищ, тобто до світу; отже, сама вона, ця причина, перебувала б не без світу, що суперечить самому припущенню. Отже, чи в світі, чи без світу (але в причинному зв’язку з ним) немає очевидно необхідної сутності.
    * Поняття ”давати початок існуванню” повинно застосовуватися в двох значеннях. Перше є активнішим, коли причина починає (infit) (англ. fitting, від fit – монтувати) монтувати ряд станів, як своє діяння; друге – пасивне, коли каузальність (зумовленість причин) починає (fit) монтуватися в самій причині. Я тут висновую твердження від першого значення до другого.

Примітка до четвертої антиномії До тези. (До світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin – коротко і ясно) необхідною сутністю).
    Щоб довести буття необхідної сутності, я зобов'язаний вдаватися, тут, виключно до космологічного аргументу, котрий полягає в сходженні від ,зумовленого в явищі, до безумовного в понятті, при чому це, безумовне, розглядається як необхідна (обґрунтована) умова абсолютної тотальності (цілісності) ряду. Спроба дати цей доказ із самої лише ідеї найвищої з усіх сутностей взагалі (очевидно Бога) , належить до іншого принципу розуму, а тому має виступати окремо.
    Чисто-космологічний доказ може довести буття необхідної (обґрунтованої) сутності не інакше, як залишивши воднораз невирішеним питання того, що таке необхідна сутність, - чи є вона (необхідна сутність) самим світом, а чи відмінною від нього (світу) річчю. Адже для того, щоб з'ясувати останнє (чи суть світу є відмінна, від світу, річ), потрібні основоположення, котрі, вже, не є космологічними і не проходять у ряді явищ – потрібні поняття про взагалі випадкові сутності (оскільки вони трактуються просто як предмети розсудку) та про принцип для пов'язування їх з необхідною (обґрунтованою) сутністю через самі лише поняття, а це все належить до трансцендентної (котра виводить за межі) філософії, для котрої тут ще немає місця.
    Та, якщо вже починати доведення в космологічному ключі, поклавши в основу ряд явищ і регрес (ряд причин) у ньому за емпіричними (досвідними) законами каузальності (причинності), то далі вже не можна збочувати й переходити до чогось такого, що зовсім не належить до цього ряду як його член. Адже щось має розглядатись як умова в тому самому значенні, в якому взяте відношення зумовленого до його умови в ряді, котрий повинен був, у безупинному поступі, вести до цієї найвищої умови. Якщо це відношення є чуттєвим і належить до можливого емпіричного (досвідного) вживання розсудку, то найвища умова, або причина, може замикати регрес (ряд причин) тільки відповідно до законів чуттєвості, тобто, лише як щось приналежне до часового ряду, а необхідна сутність має розглядатися як найвищий член світового ряду.
    Проте дехто дозволяв собі робити такий стрибок (μεταβασις εις αλλο γενος - метафізику в іншому розумінні) . - З змін у світі робили висновок щодо емпіричної (досвідної) випадковості, тобто, залежності їх від емпірично (досвідно) визначальних причин і отримували висхідний ряд емпіричних (досвідних) умов, що було, зрештою, цілком слушно. Та оскільки, тут, не можна було знайти першо-початку і найвищого члена, то ті люди раптово покидали емпіричне (досвідне) поняття випадковості, й вдавалися до чистої категорії (ознаки), котра, відтак, започатковувала певний суто інтелігібельний (мислимий) ряд, завершеність котрого ґрунтувалася на існуванні абсолютно-необхідної (обґрунтованої) причини, котра, надалі не зв'язана ніякими чуттєвими умовами, звільнялася й від часової умови, тобто, начебто могла розпочинати саму свою каузальність (причинність). Але такий спосіб діяння є цілком протиправним, як то можна судити з наступного.
    Випадковим, в чистому категоріальному (за ознаками) сенсі, є те-таке, контрадикторна (суперечлива) протилежність чого є можливою. Та з емпіричної (досвідної) випадковості, аж ніяк, не можна робити висновки щодо випадковості інтелігібельної (мислимої). Протилежність чогось того, що змінюється (можливість протилежності його стану), в певний, інший, час, стає протилежністю дійсною (вже зміненою), а відтак і можливою; отже, це не є контрадикторною (суперечливою) протилежністю попереднього стану, для якої (протилежності) вимагається, щоб в той самий час, коли існував попередній стан, на його місці могла існувати його протилежність, а цього, з поняття зміни, виснувати ніяк не можна. Тіло, що перебувало в русі = А, приходить у стан спокою = non А (не А) . Та з того, що за станом А наступає протилежний йому стан, аж ніяк не можна виснувати, нібито контрадикторна (суперечлива) протилежність А є можливою і відтак А є випадковим, адже для цього вимагалося б, щоб у той самий час, коли був рух, замість нього міг би бути спокій. Тим часом ми не знаємо чогось, окрім того, що спокій був дійсний, а відтак і можливий, в наступний час. Але рух у один час і спокій у якийсь інший час не є контрадикторно (суперечливо) протилежними. Отже, послідовність протилежних визначень, тобто зміна, не доводить випадковості згідно з поняттями чистого розсудку і, таким чином, не може вести до існування якоїсь необхідної (обґрунтованої) сутності відповідно до чистих розсудкових понять. Зміна доводить лише емпіричну (досвідну) випадковість, інакше кажучи, те що, внаслідок закону каузальності (причинності), новий стан зовсім не міг би мати місця сам по собі, без причини, котра належить до попереднього часу. Ця причина, якщо навіть вважати її безумовно-необхідною (обґрунтованою), має, таким чином, все ж таки перебувати в часі і належати до ряду явищ.
    Отже, на думку Аноніма, ця примітка до тези четвертої антиномії (до світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin) необхідною сутністю) , розбираючи аргументи (без Бога) якогось, начебто, “доведення в космологічному ключі” , що, насправді, подає аргументи логічні (не космологічні): чергування станів спокою та руху, - котрі не підкріплюються аргументами реальних споглядань… Взяти б, наприклад, рух хаотичний, в котрому стан спокою можна трактувати як мить зміни напряму руху… але й стан руху буденного предмета, цілковито-нерухомих станів, очевидно, не знає… Важка, здавалось би нерухома шафа, через певний час виявиться в дещо-іншому місці відносно підлоги, та й рух самої підлоги, відносно самої себе, спостерігається... Світ перебуває у невпинному русі – ось космологічний аргумент. А відповідно, те, що не зупиняється, мусить мати якусь вагому причину руху, тобто нести в собі (у власній субстанції) таку, очевидно-необхідну, сутність. Бог це, чи якийсь природний чинник? – Це вже питання інше.

Примітка до четвертої антиномії До антитези. (Не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу).
    Якщо при сходженні, в ряді явищ, нам видається, що ми натрапляємо на проблеми, котрі свідчать проти існування абсолютно необхідної (обґрунтованої) найвищої причини, то ці труднощі не повинні ґрунтуватися на поняттях про необхідне (обґрунтоване) існування речі взагалі, тобто, не повинні бути бути онтологічними (основоположними), а виникати з каузального (причинного) зв'язку з певним рядом явищ, щоб допустити для нього умову, котра сама є безумовною; отже, ці труднощі мають бути космологічними і випливати з емпіричних (досвідних) законів. Має виявитися, що сходження в ряді причин (у чуттєвому світі) ніколи не може скінчитися на емпірично (з досвіду) безумовній (безпричинній) умові, і що космологічний аргумент, котрий виходить із випадковості станів світу з огляду на їхні зміни, виступає проти допущення першої причини, котра започатковує ряд абсолютно спочатку.
    Але в цій антиномії (суперечності) виявляється один своєрідний контраст: з того самого аргументу, з котрого в тезі висновується буття першо-сутності, в антитезі висновується, - з тією самою строгістю, її небуття (буття порожнє). Спочатку (в тезі) мовилося: необхідна сутність є, бо ввесь минулий час охоплює собою ряд усіх умов, а з ними, отже, й безумовне (необхідне); тепер (в антитезі) мовиться: необхідної сутності немає, якраз тому, що ввесь збіглий час охоплює собою ряд усіх умов (які, отже, знову ж таки всі є зумовленими). Причина цього протиріччя така: перший аргумент зважає лише на абсолютну тотальність (цілісність) ряду умов, котрі визначають одна одну в часі й тим набувають безумовного (поза причинного) та необхідного (обґрунтованого). Натомість другий бере до уваги випадковість усього того, що визначено в часовому ряді (бо кожному членові ряду передує час, у котрому сама умова мусить бути своєю чергою визначена як зумовлена), внаслідок чого, все безумовне і всяка абсолютна необхідність (обґрунтованість), цілком відпадають. Тим часом аргументація, в обох випадках, цілком адекватна звичайному людському розумові, котрий споконвічно потрапляє в конфлікт із самим собою, розглянувши свій предмет з двох різних поглядів. Пан фон Меран (Mairan, Jean-Jacque Dortous de, 1678-1771) – французький фізик і математик) вважав суперечку двох знаменитих астрономів, котра виникла з подібного клопоту щодо вибору точки зору, досить прикметним явищем, аби сформулювати про це окрему розвідку. Один із цих астрономів дійшов висновку, що Місяць обертається навколо своєї осі, бо він постійно звернений до Землі тим самим боком, а другий – що Місяць не обертається навколо своєї осі, якраз тому, що він постійно звернений до Землі тим самим боком . Обидва висновки були зроблені логічно правильно – залежно від позиції, яку займають для спостереження за рухом Місяця.
    Але, насправді, Місяць навколо власної осі обертається, не “залежно від позиції, яку займають для спостереження за рухом” і це, начебто, є якимсь об'єктивним станом речей в реальному просторі, що, однак, спостерігається в свідомості, отже, зрештою, є суб'єктивним твердженням. Ця, змішана реальність, в котрій розглядається ця примітка до антитези четвертої антиномії (не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу) , мала би обґрунтовувати якусь можливість існування, без причини, світу поза свідомістю... Примарну можливість якогось матеріалізму, котрий (матеріалізм) для власного обґрунтування шукає діалектичні аргументи в просторі ідеальному, втрачаючи, тої ж миті, свою матеріальну чистоту… і те, що (ідеальні аргументи), однак, такого припущення можливої безпричинності існування світу (не існує очевидно-необхідної сутності…), зрештою, не відкидають.

УЗАГАЛЬНЕННЯ АНТИНОМІЙ ВІД АНОНІМА
    Отже, ось вам, спільна теза-антитеза: світ має-немає початок у часі, а також обмежений-безмежний в просторі, а кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція цього світу складається з простих-складних частин, та те, що пояснення причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи єдине-не єдине, бо ще, для обґрунтування причин-наслідків потрібно-непотрібно застосовувати поняття свободи і, що - до світу належить-неналежить очевидно (schlechthin) необхідна сутність, як його частина, або як його причина…
    І спільне обґрунтування: конкретний світ, існує (в свідомості) в межах усвідомленого (реального), але безмежний, бо свідомість цим (поняттям безмежності) констатує власну неспроможність усвідомлення меж всього-воднораз, тобто конкретності всього світу, а отже його (світу) усвідомленої реальності, або в межах якогось, начебто порожнього, але безмежного простору; конкретність світу “кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція” свідомістю усвідомлюється як синтезована (складена) на рівні так званих простих сутностей, тобто таких, котрі усвідомлюються як (поки що суцільні) неділимі субстанції (сутності) (або реально існують як такі (найпростіші)), але безконечні, як в процесі спрощення, подальшого поділу на елементарніші субстанції (сутності), так і в процесі ускладнення їх (елементарних) в суцільні субстанції (чи в комбінації суцільних субстанцій) складанням (синтезом) в різноманітних варіантах в межах дії законів природи, але й за дії ідеального творчого принципу свободи, тобто вільного вибору природних причин і їх комбінації; а для такого процесу потрібна якась очевидно необхідна (обґрунтована) сутність ідеально-матеріальна (чи, окремо, - ідеальна, окремо, - матеріальна), котра, однак, в силу своєї важливості простою бути не може, а отже має належати передусім сама собі як окрема (як щось, котре визначає все, можливо Бог), але водночас, визначати в складніших матеріальних комбінаціях простіші одна відносно іншої, гармонійні та антагоністичні, ідеально-матеріальні комбінації… Наприклад такий (безконечний) матеріально-ідеальний ряд: сірчана кислота це вода і окис сірки (сірка-кисень), - небезпечна для живої клітини субстанція… Другий приклад: комп’ютер це…
    Але тут виникає запитання: чи та очевидно необхідна сутність (якщо це не Бог) є одночасно і тою простою? Чи Кант, під очевидно необхідною – мав на увазі субстанцію (сутність), а під простою часткою - мав на увазі таку, котра субстанцією (сутністю) ще (чи вже) не є? Очевидно, що матеріальна частка в результаті практично-логічного дослідження (дроблення) дійде до такого стану, при котрому безпосереднє споглядання матеріальної субстанції, та навіть і опосередковане (через щось інше) зробиться неможливим, - отже поняття субстанції (матеріальної сутності) почне щезати… але, саме поняття сутності (суті), котрим послуговується свідомість для тлумачення матеріальності субстанції, є поняттям самодостатнім, отже сутність (ідеальна ”субстанція”) може фігурувати в процесі досягнення знання про матерію (про просте-елементарне) без споглядання самої матерії “матеріальної”, через опосередковані поняття (не споглядання матеріального) в ідеальному просторі свідомості, все ж усвідомлюючи, чи намагаючись скласти логічну сутність простого-елементарного похідного від матерії (можливо, спогляданням ідеального)… Куди в такому разі ітиме свідомість і чи можливе космологічне знання про світ без поняття, чогось, першо-ідеального – Бога, чи природи-бога, чи я-бога?..
    23.01.2016
Оксані Максимишин... безконечно вдячний за оптимізм!
худ. Я. Саландяк.