
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.02.06
20:22
Закинутий колодязь
заріс травою, як спогадами.
У ньому більше не можна
зачерпнути космічної води,
не можна налити
у долоні вічності.
Я пам'ятаю, як ми класом
стояли біля нього.
заріс травою, як спогадами.
У ньому більше не можна
зачерпнути космічної води,
не можна налити
у долоні вічності.
Я пам'ятаю, як ми класом
стояли біля нього.
2025.02.06
18:58
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
2025.02.06
15:32
Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч М
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч М
2025.02.06
09:09
Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє р
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє р
2025.02.06
06:58
Уже так рано не смеркає
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
2025.02.06
04:25
Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)
1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.
1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.
2025.02.06
00:39
Цю історію розповів мені колишній парторг колгоспу «Шлях Ілліча» Петро Іванович Лукін. У Криму в ті роки він славився як правдолюб: навіть з партії та з колгоспу його вигнали, як він висловився, «за правду». Хоча злі язики говорили, що начебто за контраба
2025.02.05
23:07
Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.
У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.
У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
2025.02.05
22:38
Трепетно слова
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.
2025.02.05
22:11
Здається, горе розіп'яло...
Та ні, то темна смуга лиш.
Чи неприємностей навала
У серце вжалила сильніш.
Воно дурненьке і вразливе
Не має захисту броні.
Як те пташатко полохливе --
Та ні, то темна смуга лиш.
Чи неприємностей навала
У серце вжалила сильніш.
Воно дурненьке і вразливе
Не має захисту броні.
Як те пташатко полохливе --
2025.02.05
21:14
свинцевий дирижабль
цитринний блюз
кислотний дощ
побудь зі мною
базікай дурниць
лий скільки бажаєш чаїв
випусти через кватирку сплін
розв’яжи рукави оці
цитринний блюз
кислотний дощ
побудь зі мною
базікай дурниць
лий скільки бажаєш чаїв
випусти через кватирку сплін
розв’яжи рукави оці
2025.02.05
20:19
Оголеність тополь,
як оголеність ілюзій,
оголеність правди,
оголений крик,
оголене безумство.
Жодна надія
не може вчепитися
за живу парость,
як оголеність ілюзій,
оголеність правди,
оголений крик,
оголене безумство.
Жодна надія
не може вчепитися
за живу парость,
2025.02.05
16:10
Встали ми до сонця
у вогні навали -
вороги за смертні
узялися справи!
Зрадники впустили,
Інші підсобили.
Та народ не здався,
у вогні навали -
вороги за смертні
узялися справи!
Зрадники впустили,
Інші підсобили.
Та народ не здався,
2025.02.05
09:27
Где-то за неделю до Шавуот появляется одна из наших сотрудниц с подносом ватрушек и предлагает всем нам, ее сослуживцам, отведать:
– Это от Жанны.
Жанну мы знаем как одного из ведущих специалистов процветающей фирмы .
– А что, у нее день рожденья или
2025.02.05
07:29
Не обманюй серце знову
Тим, що можеш не ревти, –
Що діяльно і святково
Виглядаєш нині ти.
Хоч душа ще молодіє
І відчутно кожен м’яз, –
Не блукай безцільно в мріях,
Не марнуй даремно час.
Тим, що можеш не ревти, –
Що діяльно і святково
Виглядаєш нині ти.
Хоч душа ще молодіє
І відчутно кожен м’яз, –
Не блукай безцільно в мріях,
Не марнуй даремно час.
2025.02.04
20:31
Убогий передзимовий пейзаж.
Дерева скручені
від споконвічної муки.
Це не дерева,
у яких буяє життя,
а переламані, покалічені,
у яких переплелися
слова з фатумом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дерева скручені
від споконвічної муки.
Це не дерева,
у яких буяє життя,
а переламані, покалічені,
у яких переплелися
слова з фатумом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Михайло Десна (1967) /
Проза
Резюме
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Резюме
Зацікавленого читача, як на мене, поява на горизонті сучасного літературного процесу нового імені мала б викликати не стільки жвавий інтерес, скільки побоювання придбати кота в мішку(!). « Чому я маю це читати?» - спитав би я. «Так анотація ж…» - відповідав би видавець. Враховуючи понівечений передвиборчими обіцянками та просто рекламними побрехеньками стан щирості по відношенню до звичайного пересічного сучасника, я б обережно «щось там – десь там», може, прочитав… Тому я, певно, сам маю поділитися «собою» з читачем відверто.
Так склалося, що народився я у «дитячому міжсезонні»: потенційні старші друзі «щойно» поодружувались, а майбутні, молодші, – ще не народились. Опікуватися проблемами всього світу мені було ні з ким, я й наважився шукати товаришів серед «чужих» дитячих «угруповувань», територія яких – сусідня (або і того далі) вулиця. По-різному складалися «дипломатичні» відносини (цей «свій хрест» несу й тепер).
Одного прекрасного дня (а відбулося все це ще за часів СССР) один із моїх «нових друзів» запропонував, здавалося б, дурницю - прокататися з ним за компанію задля «веселішого» життя. Саме «прокидався» новітній «а ля капіталізм», і перед моїм поколінням постала проблема вибору життєвого шляху.
Є одна така місцина - Чернігів називається. Качан моєї голови народився, ріс і міцнів на Сіверщині. «Зачарована Десна» Олександра Довженка - моя батьківщина. Але я тоді про це не думав. Я поперся в Чернігів в автомобілі ГАЗ – 53, будучи без діла, у службове відрядження шофера Кухнавця Сергія (по-вуличному Цан).
Селище міського типу Березна, окрасою якою є пам’ятник Григорію Гурійовичу Верьовці, розташоване за 35 кілометрів на схід від Чернігова. Це так пишуть «Березна»… А говорять «Березне», «березинці» . Кажуть, сама імператриця Катерина II, ще до мого народження, якось проїздом відвідала тоді ще містечко Березне. Ночувала. А вранці, за легендою, вирушила до столиці, але по дорозі з її карети поспадали з осей колеса (хтось із «березинців» вночі постарався). Катерина Федорівна нібито тоді зауважила: «Хороші люди, но березинці!»
От вам і перше «протиріччя»: хай як не найпозитивніше «закликає» читати мене анотація, я ж – «березинець!» Спробуй не бути таким «хорошим», коли - така історична «спадщина».
Я їду в Чернігів. За компанію. Безкоштовно.
Перед мандрівкою Сергій заїздить до шефа. Довантажуємося картоплею, цибулею… А мені що?! Про мене – без мене. Останні інструкції шефа… По-о-о-оїхали…
Кухнавець Сергій молодший мене. Типовий сільський хлопець, доля якого склалася не найкраще. Простий і мрійливий, він навіть згодом влаштувався на роботу в ДАІ, але не прижився… Такі не пристосовуються.
Чернігів.
Ми дісталися Центрального ринку Чернігова, розвантажилися за накладною у відповідній «конторі». Залишалося задовільнити «приватне прохання» шефа… Мусили розвертатися вбік чернігівського залізничного вокзалу. Сергій розвертається, їде. З’ясовується, що адресу “адресата» додаткового «завдання» Сергій усвідомив не зовсім ясно… Було лише якесь жіноче ім’я… І все. Не біда! В нагоді я, тобто мій талант – орієнтуватися в незнайомому середовищі. Мені і в голову не прийшло, що мене сприймуть… за експедитора(!).
Я знайшов потрібну людину. Нею виявилася жінка, що відповідала за всі харчові (того часу) точки вокзалу. Сергіїв шеф попередньо (очевидно) домовився з нею про «реалізацію домашнього» за державний рахунок (ну, як тоді модно було).
- Я можу забрати картоплю як продукт третього сорту… Це одна ціна, - типово улесливим перед «людиною» клієнта голосом завела мову «володарка» буфетів. - Та пасажирам хіба не все одно? Ну, добре. Беру її як картоплю першого сорту… Це вже інша ціна…
- Угу, - погоджуюсь я.
Безтурботна молодість. Навіть за відсутності гострих життєвих потреб раптом виникло: «Чекай!!! Різниця складає 50 карбованців! Чому б нам із Сергієм не розділити ці 50 карбованців?» Марно я намагався пояснити другові перспективи потенційної вигоди. Навіть прагнення відчути, хоч на мить, себе «господарями життя» не подіяло. Меркантильно Сергій був ніби і не проти. Вершина його морального задоволення полягала у виконання ним його місії.
Я не наполягав.
Дорогою додому залишився задоволений тим, що, як для себе самого, зміг «розгледіти» оборудку, не зовсім узгоджену з мораллю. Не судилося стати «приватним підприємцем».
Нестор Літописець в «Повісті минулих літ» пише: « А радимичі, в’ятичі та сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко і всякий звір, шлюбів не мали й ставали на ігрища між селами. Сходились на ті ігрища, на пісні й танці і тут умикали, тобто викрадали, собі жінок, перед тим змовившись з ними.»
Ось і я, сіверянин Михайло Десна, «викрав» собі колись долю…
Скільки можна красти, як думаєш, читачу!?
Панькайся тепер зі мною….
30.01.2016
Так склалося, що народився я у «дитячому міжсезонні»: потенційні старші друзі «щойно» поодружувались, а майбутні, молодші, – ще не народились. Опікуватися проблемами всього світу мені було ні з ким, я й наважився шукати товаришів серед «чужих» дитячих «угруповувань», територія яких – сусідня (або і того далі) вулиця. По-різному складалися «дипломатичні» відносини (цей «свій хрест» несу й тепер).
Одного прекрасного дня (а відбулося все це ще за часів СССР) один із моїх «нових друзів» запропонував, здавалося б, дурницю - прокататися з ним за компанію задля «веселішого» життя. Саме «прокидався» новітній «а ля капіталізм», і перед моїм поколінням постала проблема вибору життєвого шляху.
Є одна така місцина - Чернігів називається. Качан моєї голови народився, ріс і міцнів на Сіверщині. «Зачарована Десна» Олександра Довженка - моя батьківщина. Але я тоді про це не думав. Я поперся в Чернігів в автомобілі ГАЗ – 53, будучи без діла, у службове відрядження шофера Кухнавця Сергія (по-вуличному Цан).
Селище міського типу Березна, окрасою якою є пам’ятник Григорію Гурійовичу Верьовці, розташоване за 35 кілометрів на схід від Чернігова. Це так пишуть «Березна»… А говорять «Березне», «березинці» . Кажуть, сама імператриця Катерина II, ще до мого народження, якось проїздом відвідала тоді ще містечко Березне. Ночувала. А вранці, за легендою, вирушила до столиці, але по дорозі з її карети поспадали з осей колеса (хтось із «березинців» вночі постарався). Катерина Федорівна нібито тоді зауважила: «Хороші люди, но березинці!»
От вам і перше «протиріччя»: хай як не найпозитивніше «закликає» читати мене анотація, я ж – «березинець!» Спробуй не бути таким «хорошим», коли - така історична «спадщина».
Я їду в Чернігів. За компанію. Безкоштовно.
Перед мандрівкою Сергій заїздить до шефа. Довантажуємося картоплею, цибулею… А мені що?! Про мене – без мене. Останні інструкції шефа… По-о-о-оїхали…
Кухнавець Сергій молодший мене. Типовий сільський хлопець, доля якого склалася не найкраще. Простий і мрійливий, він навіть згодом влаштувався на роботу в ДАІ, але не прижився… Такі не пристосовуються.
Чернігів.
Ми дісталися Центрального ринку Чернігова, розвантажилися за накладною у відповідній «конторі». Залишалося задовільнити «приватне прохання» шефа… Мусили розвертатися вбік чернігівського залізничного вокзалу. Сергій розвертається, їде. З’ясовується, що адресу “адресата» додаткового «завдання» Сергій усвідомив не зовсім ясно… Було лише якесь жіноче ім’я… І все. Не біда! В нагоді я, тобто мій талант – орієнтуватися в незнайомому середовищі. Мені і в голову не прийшло, що мене сприймуть… за експедитора(!).
Я знайшов потрібну людину. Нею виявилася жінка, що відповідала за всі харчові (того часу) точки вокзалу. Сергіїв шеф попередньо (очевидно) домовився з нею про «реалізацію домашнього» за державний рахунок (ну, як тоді модно було).
- Я можу забрати картоплю як продукт третього сорту… Це одна ціна, - типово улесливим перед «людиною» клієнта голосом завела мову «володарка» буфетів. - Та пасажирам хіба не все одно? Ну, добре. Беру її як картоплю першого сорту… Це вже інша ціна…
- Угу, - погоджуюсь я.
Безтурботна молодість. Навіть за відсутності гострих життєвих потреб раптом виникло: «Чекай!!! Різниця складає 50 карбованців! Чому б нам із Сергієм не розділити ці 50 карбованців?» Марно я намагався пояснити другові перспективи потенційної вигоди. Навіть прагнення відчути, хоч на мить, себе «господарями життя» не подіяло. Меркантильно Сергій був ніби і не проти. Вершина його морального задоволення полягала у виконання ним його місії.
Я не наполягав.
Дорогою додому залишився задоволений тим, що, як для себе самого, зміг «розгледіти» оборудку, не зовсім узгоджену з мораллю. Не судилося стати «приватним підприємцем».
Нестор Літописець в «Повісті минулих літ» пише: « А радимичі, в’ятичі та сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко і всякий звір, шлюбів не мали й ставали на ігрища між селами. Сходились на ті ігрища, на пісні й танці і тут умикали, тобто викрадали, собі жінок, перед тим змовившись з ними.»
Ось і я, сіверянин Михайло Десна, «викрав» собі колись долю…
Скільки можна красти, як думаєш, читачу!?
Панькайся тепер зі мною….
30.01.2016
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію